Матінка Кураж та її діти - Сторінка 12
- Бертольт Брехт -
Катрін! Стривай! Катрін! Куди ти зібралася з клунком? Чи ти з глузду з´їхала? (Розв´язує клунок). Спакувала свої речі! Ти що, підслухувала? Я ж йому сказала, що не поїду в Утрехт, не треба мені його паршивого шинку, чого ми там не бачили? На біса нам з тобою шинок! Стане для нас діла на війні. (Бачить штани й спідницю). Яка ж ти дурна. А що було б, якби я помітила оце, коли ти вже пішла б геть? (Тримає Катрін, та виривається). Не думай, що я дала йому гарбуза через тебе. Через фургон — ось чому. Я не розлучуся з фургоном, бо звикла до нього. Не через тебе, а через фургон я порвала з кухарем. Ми підемо в другий бік, а Ламбові лишимо його манатки, так, щоб він знайшов їх, дурило. (Вилазить на фургон і кидає ще якісь речі туди, де лежать штани). Тепер він вийшов з нашої спілки, і ми більш нікого не приймемо. Будемо торгувати вдвох. І ця зима минеться, як минали всі. Запрягайся, бо ще піде сніг.
Обидві запрягаються у фургон, завертають його і везуть геть.
Вертається кухар і здивовано дивиться на свої речі.
Весь 1635 рік матінка Кураж та її дочка Катрін їздять дорогами Середньої Німеччини за обдертим військом.
Дорога. Матінка Кураж і Катрін тягнуть фургон. Вони проходять повз селянську хату, з якої чути спів.
Голос.
Була троянда гарна У нас в садку малім. Авжеж, той квіт прекрасний Садили ми недарма. Як добре мати власний. Хоч невеличкий, дім. Нас тішив квіт прекрасний. Нехай собі гуляють Завії у борах. Вони нас не лякають. Нам затишно під дахом, Укритим теплим мохом. Щасливий той, хто має дах, Як хуги скрізь гуляють.
Матінка Кураж і Катрін зупиняються і слухають, а потім тягнуть свого фургона далі.
Січень 1636 року. Імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Каміння заговорило. Матінка Кураж утрачає дочку і самотня продовжує свою путь. До закінчення війни ще далеко.
Обдертий фургон стоїть коло селянської хати з височезною солом´яною стріхою, що тулиться до скель. Ніч.
З гаю виходять прапорщик і троє солдатів у важких латах. Прапорщик. І щоб ні шелесь. Коли хтось крикне, простроміть його списом.
Перший солдат. Але ж доведеться до них постукати, щоб дістати провідника.
Прапорщик. Стук — це звук природний. Подумають, що корова треться об стіну хліва.
Солдати стукають у двері хати. їм відчиняє селянка. Вони затуляють їй рота. Двоє солдатів заходять у хату.
Чоловічий голос (з хати). Що там таке?
Солдати виводять з хати селянина і його сина. Прапорщик (кивнувши в бік фургона, в якому показалась Катрін). Тут ще одна.
Солдат витягає Катрін.
Це всі, хто тут живе?
С е л я н и. Це наш син, а це німа, її мати пішла в місто по товар для своєї мандрівної крамнички, багато городян тікає і продає за безцінь свої речі. Це мандрівні люди, маркітанти.
Прапорщик. Попереджую вас — тихо, хто подасть голос, дістане списом по макітрі. Мені потрібен провідник, щоб показав нам стежку в місто. (Киває на хлопця). Ану, ти, іди-но сюди!
Хлопець. Я не знаю стежки.
Другий солдат (усміхаючись). Він не знає стежки.
Хлопець. Католикам я служити не буду.
Прапорщик (другому солдатові). Дай-но йому списом у бік!
Хлопець (якого поставили навколішки і погрожують списом). Навіть ціною життя не буду.
Перший солдат. Зараз я його напоумлю. (Підходить до хліва). Дві корови і віл. Послухай, коли ти не візьмешся за розум, я порубаю твою худо.
Хлопець. Не чіпайте худоби!
Селянка (плаче). Пане командир, пожалійте нашу худобу, бо ж ми помремо з голоду.
Прапорщик. Якщо він опиратиметься, порубаємо.
Перший солдат. Я почну з вола.
Хлопець (батькам). То йти мені?
Селянка кивас головою.
Піду.
Селянка. Спасибі вам, пане командир, що ви нас пожаліли, на віки вічні, амінь.
Селянин стримує її від дальших виявів вдячності.
Перший солдат. Я ж знав, що віл для них дорожчий за все!
Прапорщик і солдати слідом за хлопцем покидають сцену.
Селянин. Хотів би я знати, що вони надумали. Навряд чи що добре.
Селянка. Може, це тільки розвідники... Що ти робиш?
Селянин (лізучи по драбині, яку він приставив до даху). Гляну, чи вони самі. (З даху). У гаю видно рух. Я бачу, щось ворушиться аж до самої каменоломні. А на галявині— солдати в латах. І гармата. Там більше як полк. Зглянься, господи, на місто і всіх, хто в ньому живе.
Селянка. А в місті світиться?
Селянин. Ні. Всі сплять. (Злазить). Якщо їм пощастить удертися в місто, вони всіх переколють.
Селянка. Дозори вчасно помітять.
Селянин. Вартових у башті на косогорі вони, певно, перебили, бо ті засурмили б у ріг.
Селянка. Якби нас було більше...
Селянин. Ми вдвох та ще каліка з фургона...
Селянка. Невже ми ніяк не можемо допомогти, га?
Селянин. Ніяк.
Селянка. Поночі ми туди не зійдемо.
Селянин. На косогорі їх повно. Ми не змогли б навіть дати знак.
Селянка. Щоб вони нас тут порішили?
Селянин. Авжеж, нічого ми не зробимо.
Селянка (до Катрін). Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кроволиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. Ніхто тебе не чує, а він почує. Я тобі поможу.
Всі падають навколішки. Катрін позаду селян.
Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами, ідуть по луках, сходять з косогору. (Обернувшись до Катрін). Оборони матір нашу, зроби так, щоб дозорець не спав, а прокинувся, бо пізно буде. Допоможи й зятеві нашому, він там з чотирма дітьми, не дай їм загинути, вони безвинні і нічого не розуміють. (До Катрін, яка стогне). Одному ще нема двох, а старшенькій сім.
Катрін підводиться, вона розгублена.
Отче наш, почуй нас, лише ти можеш допомогти, ми теж ледве не загинули, ми безсилі, і у нас нема списів та іншої зброї, ми не можемо зважитись, ми в руці твоїй з нашою худобою і всім подвір´ям, так само й місто, воно також у твоїй руці, а вороги стоять під його мурами з великим військом.
Катрін непомітно прослизнула до фургона, щось узяла з нього, сховала під фартух і залізла по драбині на дах.
Селянка. Згадай про діток у небезпеці, надто про найменших, і про дідів безпорадних, і про всяку живу душу.
Селянин. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Амінь.
Катрін, сидячи на даху, починає бити в барабан, що його вона ховала під фартухом.
Селянка. Господи, що вона робить?
Селянин. Вона з´їхала з глузду. Селянка. Стягни її вниз, мерщій!
Селянин біжить до драбини, але Катрін піднімає її на дах.
Селянка. Вона погубить нас!
Селянин. Ану перестань барабанити, каліко нещасна!
Селянка. Католиків накличеш!
Селянин (шукає каменя). Я закидаю тебе камінням!
Селянка. Невже ти нас не пожалієш? Невже у тебе нема серця? Якщо вони прийдуть сюди, ми пропали! Нас переколють списами.
Катрін дивиться вдалину, на місто, і барабанить далі.
Селянка (до старого). Я тобі зразу сказала: не пускай цих волоцюг на подвір´я. Яке їй діло до того, що в нас відберуть останню худобу.
Прапорщик (прибігши з солдатами і хлопцем). Я вас порубаю!
Селянка. Пане офіцер, ми не винні! Вона нишком вилізла на дах. Вона — приблуда.
Прапорщик. Де драбина?
Селянин. На даху.
Прапорщик (задер голову). Наказую тобі, скинь барабан!
Катрін не зважає й барабанить далі.
Прапорщик. Всі ви змовники. Всіх вас порішу!
Селянин. Он там, у лісі, рубали сосни. Може, принести деревину і збити з даху ту зайду...
Перший солдат (до прапорщика). Прошу дозволу щось сказати. (Каже прапорщикові щось на вухо. Той киває). Слухай, давай домовимось добром. Злазь, і ходімо з нами в місто, ти йтимеш попереду. Покажеш нам свою матір, і ми її не займемо.
Катрін усе барабанить.
Прапорщик (відштовхує солдата). Вона тобі не довіряє, ще б пак, з такою пикою... (Кричить Катрін). А коли я дам тобі слово честі? Я — офіцер, і слово моє тверде.
Катрін барабанить ще гучніше.
Прапорщик. Для неї нема нічого святого.
Хлопець. Пане офіцер, вона це робить не тільки заради своєї матері.
Перший солдат. Треба щось діяти. В місті можуть почути.
Прапорщик. Зчинимо такий гамір, що заглушив би її барабан. Чим би його зчинити?
Перший солдат. Таж нам не можна зчиняти гамір.
Прапорщик. Безвинний гамір, йолопе. Не воєнний.
Селянин.Я почну сокирою рубати дрова.
Прапорщик. Бери рубай!
Селянин виносить сокиру і починає рубати деревину.
Сильніше рубай! Сильніше! Якщо жити хочеш!
Прислухаючись, Катрін барабанила тихіше. Тривожно огледівшись, знов забарабанила гучно,
як і перше.
Прапорщик (до селянина). Занадто тихо стукаєш. (До першого солдата). Рубай і ти.
Селянин. У мене тільки одна сокира. (Кидає рубати).
Прапорщик. Треба підпалити хату. Треба її викурити.
Селянин. Це нічого не дасть, пане командир. Коли в місті побачать вогонь, вони все зрозуміють.
Катрін прислухалась, не кидаючи барабанити. Тепер вона сміється.
Прапорщик. Вона глузує з нас, диви-но. Я не витримаю. Я зіб´ю її кулею, хай там що. Давайте рушницю!
Двоє солдатів біжать по рушницю. Катрін усе барабанить.
Селянка. Я знаю, що робити, пане командир! Ген стоїть їхній фур. гон. Коли ми його потрощимо, вона перестане. Фургон — їхнє єдине майно.
Прапорщик (до хлопця). Розбий фургона. (До Катрін). Як не перестанеш барабанити, ми потрощимо твій фургон.
Хлопець кілька разів не сильно вдаряє по фургону. Селянка. Перестань, тварюко!
Дивлячись на фургон, Катрін стогне, але не кидає барабанити. Прапорщик. Де ті падлюки з рушницею?
Перший солдат. Напевно, в місті ще не почули, бо їхня гармата вже почала б стріляти.
Прапорщик (до Катрін). Вони ж тебе не чують. А ми тебе пристрелимо. Востаннє кажу. Кинь барабан!
Хлопець (раптом кидаючи дошку). Барабань ще! А то всі загинуть! Барабань ще, барабань ще...
Солдат звалює його на землю і вдаряє списом. Катрін починає плакати, але барабанить далі. Селянка. Не бийте його по спині! Господи боже мій, ви ж уб´єте його!
Прибігають солдати з важкою рушницею. Другий солдат. Прапорщику, полковник аж запінився. Нас віддадуть до військового суду.
Прапорщик. Станови! Станови! (Поки солдати становлять рушницю на розсоху, кричить до Катрін). Справді востаннє кажу: кинь барабанити! Катрін плаче, але барабанить з усієї сили.
Вогонь!
Солдати стріляють. Катрін ще кілька разів б´є в барабан і падає.
Обидві запрягаються у фургон, завертають його і везуть геть.
Вертається кухар і здивовано дивиться на свої речі.
Весь 1635 рік матінка Кураж та її дочка Катрін їздять дорогами Середньої Німеччини за обдертим військом.
Дорога. Матінка Кураж і Катрін тягнуть фургон. Вони проходять повз селянську хату, з якої чути спів.
Голос.
Була троянда гарна У нас в садку малім. Авжеж, той квіт прекрасний Садили ми недарма. Як добре мати власний. Хоч невеличкий, дім. Нас тішив квіт прекрасний. Нехай собі гуляють Завії у борах. Вони нас не лякають. Нам затишно під дахом, Укритим теплим мохом. Щасливий той, хто має дах, Як хуги скрізь гуляють.
Матінка Кураж і Катрін зупиняються і слухають, а потім тягнуть свого фургона далі.
Січень 1636 року. Імператорське військо загрожує протестантському місту Галле. Каміння заговорило. Матінка Кураж утрачає дочку і самотня продовжує свою путь. До закінчення війни ще далеко.
Обдертий фургон стоїть коло селянської хати з височезною солом´яною стріхою, що тулиться до скель. Ніч.
З гаю виходять прапорщик і троє солдатів у важких латах. Прапорщик. І щоб ні шелесь. Коли хтось крикне, простроміть його списом.
Перший солдат. Але ж доведеться до них постукати, щоб дістати провідника.
Прапорщик. Стук — це звук природний. Подумають, що корова треться об стіну хліва.
Солдати стукають у двері хати. їм відчиняє селянка. Вони затуляють їй рота. Двоє солдатів заходять у хату.
Чоловічий голос (з хати). Що там таке?
Солдати виводять з хати селянина і його сина. Прапорщик (кивнувши в бік фургона, в якому показалась Катрін). Тут ще одна.
Солдат витягає Катрін.
Це всі, хто тут живе?
С е л я н и. Це наш син, а це німа, її мати пішла в місто по товар для своєї мандрівної крамнички, багато городян тікає і продає за безцінь свої речі. Це мандрівні люди, маркітанти.
Прапорщик. Попереджую вас — тихо, хто подасть голос, дістане списом по макітрі. Мені потрібен провідник, щоб показав нам стежку в місто. (Киває на хлопця). Ану, ти, іди-но сюди!
Хлопець. Я не знаю стежки.
Другий солдат (усміхаючись). Він не знає стежки.
Хлопець. Католикам я служити не буду.
Прапорщик (другому солдатові). Дай-но йому списом у бік!
Хлопець (якого поставили навколішки і погрожують списом). Навіть ціною життя не буду.
Перший солдат. Зараз я його напоумлю. (Підходить до хліва). Дві корови і віл. Послухай, коли ти не візьмешся за розум, я порубаю твою худо.
Хлопець. Не чіпайте худоби!
Селянка (плаче). Пане командир, пожалійте нашу худобу, бо ж ми помремо з голоду.
Прапорщик. Якщо він опиратиметься, порубаємо.
Перший солдат. Я почну з вола.
Хлопець (батькам). То йти мені?
Селянка кивас головою.
Піду.
Селянка. Спасибі вам, пане командир, що ви нас пожаліли, на віки вічні, амінь.
Селянин стримує її від дальших виявів вдячності.
Перший солдат. Я ж знав, що віл для них дорожчий за все!
Прапорщик і солдати слідом за хлопцем покидають сцену.
Селянин. Хотів би я знати, що вони надумали. Навряд чи що добре.
Селянка. Може, це тільки розвідники... Що ти робиш?
Селянин (лізучи по драбині, яку він приставив до даху). Гляну, чи вони самі. (З даху). У гаю видно рух. Я бачу, щось ворушиться аж до самої каменоломні. А на галявині— солдати в латах. І гармата. Там більше як полк. Зглянься, господи, на місто і всіх, хто в ньому живе.
Селянка. А в місті світиться?
Селянин. Ні. Всі сплять. (Злазить). Якщо їм пощастить удертися в місто, вони всіх переколють.
Селянка. Дозори вчасно помітять.
Селянин. Вартових у башті на косогорі вони, певно, перебили, бо ті засурмили б у ріг.
Селянка. Якби нас було більше...
Селянин. Ми вдвох та ще каліка з фургона...
Селянка. Невже ми ніяк не можемо допомогти, га?
Селянин. Ніяк.
Селянка. Поночі ми туди не зійдемо.
Селянин. На косогорі їх повно. Ми не змогли б навіть дати знак.
Селянка. Щоб вони нас тут порішили?
Селянин. Авжеж, нічого ми не зробимо.
Селянка (до Катрін). Молися, бідна худобинко, молись! Ми ніяк не можемо відвернути кроволиття. Хоч ти не можеш говорити, та можеш молитись. Ніхто тебе не чує, а він почує. Я тобі поможу.
Всі падають навколішки. Катрін позаду селян.
Отче наш, що єси на небі, почуй молитву нашу, не дай загинути місту, не губи тих, що зараз там сплять і нічого не відають. Збуди їх, хай підведуться вони, хай залізуть на мури і побачать солдатів, що ото сунуть на них серед ночі з гарматами і списами, ідуть по луках, сходять з косогору. (Обернувшись до Катрін). Оборони матір нашу, зроби так, щоб дозорець не спав, а прокинувся, бо пізно буде. Допоможи й зятеві нашому, він там з чотирма дітьми, не дай їм загинути, вони безвинні і нічого не розуміють. (До Катрін, яка стогне). Одному ще нема двох, а старшенькій сім.
Катрін підводиться, вона розгублена.
Отче наш, почуй нас, лише ти можеш допомогти, ми теж ледве не загинули, ми безсилі, і у нас нема списів та іншої зброї, ми не можемо зважитись, ми в руці твоїй з нашою худобою і всім подвір´ям, так само й місто, воно також у твоїй руці, а вороги стоять під його мурами з великим військом.
Катрін непомітно прослизнула до фургона, щось узяла з нього, сховала під фартух і залізла по драбині на дах.
Селянка. Згадай про діток у небезпеці, надто про найменших, і про дідів безпорадних, і про всяку живу душу.
Селянин. І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. Амінь.
Катрін, сидячи на даху, починає бити в барабан, що його вона ховала під фартухом.
Селянка. Господи, що вона робить?
Селянин. Вона з´їхала з глузду. Селянка. Стягни її вниз, мерщій!
Селянин біжить до драбини, але Катрін піднімає її на дах.
Селянка. Вона погубить нас!
Селянин. Ану перестань барабанити, каліко нещасна!
Селянка. Католиків накличеш!
Селянин (шукає каменя). Я закидаю тебе камінням!
Селянка. Невже ти нас не пожалієш? Невже у тебе нема серця? Якщо вони прийдуть сюди, ми пропали! Нас переколють списами.
Катрін дивиться вдалину, на місто, і барабанить далі.
Селянка (до старого). Я тобі зразу сказала: не пускай цих волоцюг на подвір´я. Яке їй діло до того, що в нас відберуть останню худобу.
Прапорщик (прибігши з солдатами і хлопцем). Я вас порубаю!
Селянка. Пане офіцер, ми не винні! Вона нишком вилізла на дах. Вона — приблуда.
Прапорщик. Де драбина?
Селянин. На даху.
Прапорщик (задер голову). Наказую тобі, скинь барабан!
Катрін не зважає й барабанить далі.
Прапорщик. Всі ви змовники. Всіх вас порішу!
Селянин. Он там, у лісі, рубали сосни. Може, принести деревину і збити з даху ту зайду...
Перший солдат (до прапорщика). Прошу дозволу щось сказати. (Каже прапорщикові щось на вухо. Той киває). Слухай, давай домовимось добром. Злазь, і ходімо з нами в місто, ти йтимеш попереду. Покажеш нам свою матір, і ми її не займемо.
Катрін усе барабанить.
Прапорщик (відштовхує солдата). Вона тобі не довіряє, ще б пак, з такою пикою... (Кричить Катрін). А коли я дам тобі слово честі? Я — офіцер, і слово моє тверде.
Катрін барабанить ще гучніше.
Прапорщик. Для неї нема нічого святого.
Хлопець. Пане офіцер, вона це робить не тільки заради своєї матері.
Перший солдат. Треба щось діяти. В місті можуть почути.
Прапорщик. Зчинимо такий гамір, що заглушив би її барабан. Чим би його зчинити?
Перший солдат. Таж нам не можна зчиняти гамір.
Прапорщик. Безвинний гамір, йолопе. Не воєнний.
Селянин.Я почну сокирою рубати дрова.
Прапорщик. Бери рубай!
Селянин виносить сокиру і починає рубати деревину.
Сильніше рубай! Сильніше! Якщо жити хочеш!
Прислухаючись, Катрін барабанила тихіше. Тривожно огледівшись, знов забарабанила гучно,
як і перше.
Прапорщик (до селянина). Занадто тихо стукаєш. (До першого солдата). Рубай і ти.
Селянин. У мене тільки одна сокира. (Кидає рубати).
Прапорщик. Треба підпалити хату. Треба її викурити.
Селянин. Це нічого не дасть, пане командир. Коли в місті побачать вогонь, вони все зрозуміють.
Катрін прислухалась, не кидаючи барабанити. Тепер вона сміється.
Прапорщик. Вона глузує з нас, диви-но. Я не витримаю. Я зіб´ю її кулею, хай там що. Давайте рушницю!
Двоє солдатів біжать по рушницю. Катрін усе барабанить.
Селянка. Я знаю, що робити, пане командир! Ген стоїть їхній фур. гон. Коли ми його потрощимо, вона перестане. Фургон — їхнє єдине майно.
Прапорщик (до хлопця). Розбий фургона. (До Катрін). Як не перестанеш барабанити, ми потрощимо твій фургон.
Хлопець кілька разів не сильно вдаряє по фургону. Селянка. Перестань, тварюко!
Дивлячись на фургон, Катрін стогне, але не кидає барабанити. Прапорщик. Де ті падлюки з рушницею?
Перший солдат. Напевно, в місті ще не почули, бо їхня гармата вже почала б стріляти.
Прапорщик (до Катрін). Вони ж тебе не чують. А ми тебе пристрелимо. Востаннє кажу. Кинь барабан!
Хлопець (раптом кидаючи дошку). Барабань ще! А то всі загинуть! Барабань ще, барабань ще...
Солдат звалює його на землю і вдаряє списом. Катрін починає плакати, але барабанить далі. Селянка. Не бийте його по спині! Господи боже мій, ви ж уб´єте його!
Прибігають солдати з важкою рушницею. Другий солдат. Прапорщику, полковник аж запінився. Нас віддадуть до військового суду.
Прапорщик. Станови! Станови! (Поки солдати становлять рушницю на розсоху, кричить до Катрін). Справді востаннє кажу: кинь барабанити! Катрін плаче, але барабанить з усієї сили.
Вогонь!
Солдати стріляють. Катрін ще кілька разів б´є в барабан і падає.