Маятник Фуко - Сторінка 16

Не побачиш, щоб вони чесалися, рідко вони й миються, борода наїжачена, вони смердять пилюкою, вкриті брудом через спеку і через те, що вони завжди в обладунках".

— Не хотів би я потрапити в їхній табір, — мовив Бельбо.

Діоталлеві повчально сказав:

— Для пустельників завше було характерним культивувати здоровий бруд, щоб упокорити власну плоть. Пам'ятаєте святого Макарія, який жив на стовпі і, коли хробаки спадали йому з тіла, збирав їх і клав назад на тіло, аби ці Божі створіння теж могли справити собі учту?

— Стовпником був святий Симеон, — сказав Бельбо, — на мою думку, він стояв на стовпі, щоб мати змогу плювати на голови тим, хто проходив унизу.

— Мені ненависний дух Просвітництва, — сказав Діоталлеві. — Макарій чи Симеон, але таки був якийсь стовпник із хробаками; я не можу бути авторитетом у цих справах, бо не цікавлюся божевіллям поган.

— А твої равини з Жерони були чистенькі та пахли, — підкусив Бельбо.

— Вони жили у бридких норах тому, що ви, погани, замикали їх у гетто. А тамплієри жили в паскудстві, бо це було їм до вподоби.

— Не треба перебільшувати, — сказав я, — ви бачили коли-небудь чоту солдатів після маршу? Я ж розповів вам усе це, щоб ви могли зрозуміти суперечливе становище тамплієра. Він повинен бути містиком, аскетом, не їсти, не пити, не спати з жінками; він блукає по пустелі й рубає голови ворогам Христа, чим більше він їх відрубає, тим більше очок заробить до раю, він смердить, з кожним днем заростає щетиною, а Бернард вимагає, щоб, узявши місто, він не кинувся на якусь дівулю чи там молодицю, а під час безмісячних ночей, коли, як відомо, по пустелі гуляють самуми, не попрохав свого улюбленого товариша по зброї про невеличку послугу певного роду. Хіба легко бути ченцем і фехтувальником, випускати тельбухи і читати отченаш; ти не маєш права подивитись у вічі своїй сестрі у перших, а потім після тривалої облоги вдираєшся в місто і бачиш, як інші хрестоносці перед твоїми очима втішаються з жінкою халіфа, чарівні суламіфи оголюють перед тобою груди, кажучи: візьми мене, візьми, але залиш мені життя... Та ба, тамплієр повинен залишатися твердим, смердячим, зарослим, як цього хотів святий Бернард, і читати вечірню молитву... З іншого боку, досить прочитати собі Retraits...

— А що це таке?

— Статут ордену, досить пізньої редакції, коли орден уже був, можна сказати, на пенсії. Нема нічого гіршого від війська, яке нудьгує, бо війна скінчилася. Приміром, забороняється влаштовувати бійки, завдавати ран християнинові з помсти, вести торгівлю з жінкою, зводити наклеп на побратима. Не можна втратити раба, розсердитися і вигукнути "подамся до сарацинів!", загубити через недогляд коня, дарувати тварин, окрім кішок та собак, відлучатися без дозволу, розбивати печатку магістра, залишати табір уночі, позичати без дозволу гроші ордену, кидати спересердя одягом об землю.

— Із системи заборон можна зрозуміти, чим люди звичайно займаються, — мовив Бельбо, — і з цього можна скласти образки щоденного життя.

— Спробуймо, — сказав Діоталлеві. — Тамплієр розсердився за щось, що побратими йому сказали чи зробили того вечора, і, приторочивши до сідла трьох каплунів, від'їжджає без дозволу вночі, верхи на коні. У супроводі сарациненяти він подається до дівчини нескромних звичаїв і, збагативши її каплунами, користується з нагоди, щоб здійснити акт незаконного злягання... Поки вони там жирують, сарациненя тікає з конем, а наш тамплієр, ще брудніший, пітніший і заросліший, ніж звичайно, повертається, підібгавши хвоста, додому і, намагаючись нікому не показуватись на очі, тицяє гроші (орденські) лихвареві-євреєві, який незмінно чигає, наче яструб на сідалі...

— Ти сказав це, Кайяфо, — зауважив Бельбо.

— Облиш, ми користуємося стереотипами. Тамплієр намагається повернути собі якщо не мавра, то принаймні якусь подобу коня. Але його товариш по ордену помічає ці махінації і ввечері (звісно, у таких громадах заздрість — звичайна річ), коли на втіху всього загалу подають м'ясо, робить грубі натяки. Капітан починає підозрювати недобре, підозрюваний бентежиться, червоніє, витягає кинджал і кидається на побратима...

— На викажчика, — уточнив Бельбо.

— На викажчика, атож, кидається на бідолаху, ранячи його в лице. Той хапає меча, вони беруться за чуби, капітан ударами шаблею плазом намагається заспокоїти їх, братчики непристойно регочуть...

— П'ючи і лаючись, наче тамплієри... — докинув Бельбо.

— Трясця його матері, хай йому чорт, до біса, до дідька, бий його нечиста сила, — театрально вигукував я.

— Наш хлопець, без сумніву, охоплений люттю, ще б пак... що ж, у біса, робить тамплієр, коли його охоплює лють?

— Його обличчя стає фіалковим, — підказав Бельбо.

— Так от, як ти кажеш, він стає фіалковим, здирає з себе рясу і кидає на землю...

— Запхайте собі в одне місце цю засрану свитку, і ваш задрипаний Храм також! — запропонував я. — Ага, ще він лупить мечем у печатку, розбиває її і горлає, що переходить до сарацинів.

— І одним махом порушує щонайменше вісім приписів.

Щоб краще проілюструвати свою тезу, я завершив:

— Можете уявити собі цих людей, які кажуть — я йду собі до сарацинів, а тут одного дня королівський префект заарештовує їх і показує їм розжарене залізо. І каже: признавайся, поганцю, що ви запихали в гузно! Ми? Та мені смішно від цих ваших щипців, ви не знаєте, на що здатен тамплієр, я й вам те запхаю в гузно, і папі, а якщо він потрапить мені під руку король Філіп, то і йому!

— Звичайно, саме так усе й відбувалося, — сказав Бельбо. — А тоді — в карцер, і кожного дня його намащували олією, щоб потім краще горів.

— Як діти, — дійшов висновку Діоталлеві.

Нас перебила якась дівчина з полуничною родимкою на носі, що тримала в руці якісь картки. Вона поцікавилась, чи ми вже підписалися за звільнення арештованих аргентинських товаришів. Бельбо підписався відразу, не дивлячись на аркуш.

— У будь-якому разі їм гірше, ніж мені, — сказав він до Діоталлеві, який розгублено дивився на нього. Тоді звернувся до дівчини: — Він не може підписатися, бо належить до одної з індійських сект, яка забороняє писати своє ім'я. Чимало з них сидить у в'язниці, бо уряд їх переслідує.

Дівчина з розумінням подивилась на Діоталлеві й передала листок мені. Діоталлеві полегшено зітхнув.

— Хто вони? — запитав я.

— Як — хто? Аргентинські товариші.

— Так, але з якої вони групи?

— Такуара, здається.

— Але ж Такуара фашисти, — кинув я навмання, ніби щось у цьому тямив.

— Сам ти фашист, — просичала злісно дівчина і відійшла.

* * *

— То загалом ці тамплієри були просто безталанні бідолахи? — запитав Діоталлеві.

— Ні, — відказав я, — то моя вина, я перестарався, намагаючись трохи пожвавити цю історію. Те, про що ми говорили, стосується збройних загонів, але орден із самого початку одержував величезні пожертви і поступово заснував свої табори по всій Європі. Подумати тільки, Альфонс Араґонський подарував їм цілу провінцію, ба більше, заповів їм королівство на випадок, якби йому довелось померти без спадкоємців. Але тамплієри йому не довіряють і укладають угоду, давай, мовляв, нам наші грошики вже тепер, а ці грошики — півдесятка фортець в Іспанії. Король Португалії дарує їм ліс, ще зайнятий сарацинами, тоді тамплієри кидаються в атаку, викидають геть маврів, а по дорозі засновують Коїмбру. І це лише епізоди. Загалом кажучи, частина воює в Палестині, але основний склад ордену діє на батьківщині. І що ж відбувається? Якщо хтось мусить їхати до Палестини і потребує там грошей, а подорожувати з коштовностями та золотом остерігається, він залишає гроші тамплієрам у Франції, Іспанії чи Італії, бере розписку і одержує на Сході свою суму.

— Кредитний лист, — мовив Бельбо.

— Авжеж. Вони винайшли розрахунок чеками ще до флорентійських банкірів. Тепер ви розумієте, з тими всіма пожертвами, здобутим у воєнних виправах добром та прибутками від фінансових операцій тамплієри стають мультинаціональною корпорацією. Щоб керувати такою структурою, потрібні були люди з головою на в'язах. І ці люди зуміли переконати Іннокентія II дарувати їм виняткові привілеї: орден залишає за собою всю воєнну здобич; хоч би де були його маєтності, він не відповідає ні перед королем, ні перед єпископами, ні перед патріархом єрусалимським, а лише перед папою. Звільнені всюди від десятини, вони мають право накладати її самі на землях під своїм пануванням... загалом кажучи, ця фірма завжди в активі, й ніхто не має права стромляти туди свого носа. Зрозуміло, чому єпископи та правителі дивились на них скоса, і все ж не могли без них обійтися. Хрестоносці здебільшого були шалапути, люди, які їхали, не знаючи куди вони потраплять і що там знайдуть. А тамплієри у тих краях — свої люди, знають, як обходитися з ворогом, знайомі з місцевістю і володіють військовим мистецтвом. Орден тамплієрів — це організація солідна, навіть якщо його репутація заснована на хвастощах його наступальних загонів.

— То це були хвастощі? — поспитав Діоталлеві.

— Часто так, і ще раз дивуєшся розбіжності між їхньою політичною та адміністративною мудрістю,з одного боку, і їхнім стилем зелених беретів, з другого, — відваги безмір, а розуму ні на копійку. Візьмімо історію з Аскалоном...

— Візьмімо її, — сказав Бельбо, який відвернувся, щоб з підкресленою вишуканістю привітатися з дівчиною на ймення Долорес.

Вона сіла біля нас, кажучи:

— Я теж хочу, я теж хочу почути історію Аскалона!

— Отже, одного дня король Франції, німецький імператор, Бодуен III Єрусалимський і великі магістри орденів тамплієрів та госпітальєрів вирішили взяти в облогу Аскалон. І всі вони вирушили на облогу, король, двір, патріарх, священики з хрестами та хоругвами, архієпископи Тира, Назарета, Кесарії, словом, великий пікнік перед ворожим містом з наметами, орифламами, знаменами, барабанами... Аскалон захищало сто п'ятдесят башт, і мешканці вже віддавна приготувались до облоги, кожен будинок мав бійниці, наче фортеця у фортеці. А тамплієри — вони ж такі досвідчені у війні — повинні були знати такі речі. Ну, всі метушаться, будують тарани і дерев'яні вежі, знаєте, оті пристрої на колесах, які підвозять під ворожі мури і за їхньою допомогою кидають вогонь, каміння, стріли, поки катапульти бомбардують здалеку каменюками.