Маятник Фуко - Сторінка 17

Аскалонці намагаються запалити ці вежі, вітер їм не сприяє, полум'я перекидається на мури, які принаймні в одному місці падають. Пролом! Учасники облоги кидаються туди всі як один, а тоді стається одна дивна річ. Великий магістр тамплієрів перегороджує дорогу, щоб до міста увійшли лише його люди. Супротивники тамплієрів кажуть, що він зробив це, аби здобич дісталася тамплієрам, натомість їхні прихильники твердять, що, боячись засідки, він хотів послати вперед саме своїх самовідданих воїнів. У кожному разі, я б не призначив його керувати військовою академією. Сорок тамплієрів стрімголов мчать крізь усе місто, натикаються на огорожу з протилежного боку, зупиняються у хмарі куряви, дивляться один на одного, запитуючи себе, що вони тут роблять, повертаються і кидаються щодуху назад, повз сарацинів, які з вікон жбурляють їм на голову каміння та списи і врешті вирізують їх до ноги включно з великим магістром, замуровують пролом, вивішують на мурах трупи і крутять християнам дулі, паскудно регочучи.

— Мавр жорстокий, — мовив Бельбо.

— Як діти, — повторив Діоталлеві.

— Ці твої тамплієри були просто навіжені, — схвильовано сказала Долорес.

— А мені вони нагадують Тома і Джеррі, — сказав Бельбо.

* * *

Мене почали мучити докори сумління. По суті, вже два роки я жив з тамплієрами і полюбив їх. Піддавшись снобізмові своїх співрозмовників, я подав їх як персонажів мультфільму. Може, то була провина Ґійома Тирського, зрадливого історіографа. Лицарі Храму були зовсім не такі — бородаті й розпашілі, з прегарним червоним хрестом на білосніжній накидці, гарцюючи на конях у тіні Босеану, свого біло-чорного стягу, вони так чудесно віддавались своїй учті смерті та відваги, а піт, про який говорив святий Бернард, своїм бронзовим полиском надавав, мабуть, саркастичної шляхетності їхній страхітливій посмішці, коли вони таким жорстоким способом святкували своє прощання з життям... Леви на війні, як казав Жак де Вітрі, лагідні ягнята у мирний час, брутальні у битві, благочестиві в молитві, жорстокі з ворогами, доброзичливі до побратимів, позначені білим і чорним своєї хоругви, бо щиросерді з друзями Христа, похмурі й страхітливі зі своїми ворогами...

Чому я поводжуся з цими гідними співчуття оборонцями віри, останнім прикладом лицарства у час його смерку, мов якийсь Аріосто, коли я міг би бути їхнім Жуенвілем? Мені спали на гадку сторінки, присвячені їм автором "Історії святого Людовіка", який подався разом з Людовіком Святим, як писар і товариш по зброї водночас, у Святу Землю. Тамплієри існували вже сто п'ятдесят років, хрестових походів було вже зроблено достатньо, щоб позбутися всяких ілюзій. Зникли, наче привиди, героїчні постаті королеви Мелізенди та прокаженого короля Бодуена, вичерпалась внутрішня боротьба в Лівані, який, проте, не переставав спливати кров'ю, уже один раз упав Єрусалим, Барбаросса втопився в Кілікії, Річард Левине Серце, переможений і принижений, мусив тікати на батьківщину, переодягнувшись, до речі, тамплієром, християнство програло свою битву. У сарацинів цілком інше розуміння конфедерації між державами автономними, але об'єднаними заради захисту цивілізації, — вони читали Авіценну, вони не такі темні, як європейці. Як можна було протягом двох століть перебувати у межах впливу толерантної, містичної та вільнодумної культури, не піддаючись її покликові, особливо якщо зіставити її з західною культурою, грубою, вульгарною, варварською, германською? Коли в 1244 році востаннє і остаточно впав Єрусалим, не було вже сумніву, що війна, розпочата сто п'ятдесят років тому, програна, християни не повинні більше сіяти розбрат на цій рівнині, де має панувати лише мир та запах ліванських кедрів. Бідолашні тамплієри, навіщо була потрібна ваша епопея?

Нічого дивного, що у м'якій меланхолії збляклої старечої слави вони прислухаються до таємних вчень мусульманських містиків, жерців-охоронців прихованих скарбів. Може, саме звідси народилася легенда про лицарів Храму, яка все ще переслідує розчаровані й спраглі душі, оповідь про безмежну силу, яка більш не знає, до чого себе прикласти...

І вже на смерку цього міфу приходить Людовік, король-святий, який приймав у себе Аквіната. Він не перестає вірити у хрестові походи, незважаючи на два століття даремних поривань та спроб, що зазнали невдачі через нерозумність переможців. Хіба варто пробувати ще раз? Варто, говорить Людовік Святий, а тамплієри так і вродилися, вони йдуть за ним аж до остаточної поразки, адже це їхнє ремесло, хіба може Храм існувати без хрестових походів?

Людовік атакує з моря Дамієтту, ворожий берег виблискує піками, алебардами і штандартами, щитами і кривими шаблями, достойні люди, каже Жуенвіль Галантно, приємно подивитись, як їхня золотиста зброя сяє на сонці. Людовік міг би зачекати, але він вирішує будь-що висадитися. "Вірні мої воїни, ми непереможні, бо ніщо не розділить нас у нашій любові до ближнього. Якщо нас буде переможено, ми станемо мучениками. Якщо ж здобудемо перемогу, примножимо славу нашого Господа". Тамплієри не вірять йому, але їх виховували на ідеальних лицарів, вони ж не можуть зрадити свого образу. Тож вони підуть за королем у його містичному безумстві.

Неймовірно, але висадка вдається, і ще неймовірніше — сарацини залишають Дамієтту, та король не зважується увійти в місто, бо не вірить у їхню втечу. Але це правда, місто біля його ніг, і скарби, і сто мечетей, які Людовік відразу перетворює на церкви Нашого Господа, теж належать йому. Тепер треба вирішити: йти на Александрію чи на Каїр? Наймудрішою постановою було б іти на Александрію, щоб відібрати в Єгипту його життєво важливий порт. Але ця виправа мала свого злого генія, ним був брат короля, Робер д'Артуа, опанований манією величі, амбіціями, спраглий слави і принижений, як кожен молодший син. Він радить узяти курс на Каїр, серце Єгипту. Тамплієри спочатку стримуються, а відтак закушують вудила. Король заборонив окремі сутички, але саме сержант тамплієрів порушує заборону. Він бачить невеликий загін султанських мамелюків і кричить: "А тепер на них, в ім'я Бога, бо не стерплю я більше такої ганьби!".

У Мансурі сарацини окопуються за річкою, французи намагаються побудувати загату, щоб зробити брід, і захищають її своїми рухомими вежами, але сарацини застосовують грецький вогонь, який вони запозичили у візантійців. З вістрям, товстим, як бочка, і хвостом, подібним до великого списа, грецький вогонь линув, наче блискавка, і скидався на дракона, що летить у повітрі. І світло від нього так освітлювало табір, що було видно як удень.

Християнський табір охопило полум'я, а тим часом зрадник-бедуїн за триста візантійських золотих монет вказує королю брід. Король вирішує атакувати, перехід убрід нелегкий, чимало людей тоне і їх відносять води, на тому боці вже чекають триста кінних сарацинів. Але врешті головна частина війська дістається до берега, і, згідно з наказом, тамплієри скачуть попереду, за ними — граф д'Артуа. Мусульманські вершники кидаються врозтіч, а тамплієри дожидаються решти християнського війська. Але граф д'Артуа зі своїми людьми кидається навздогін ворогам.

Тоді тамплієри, щоб не втратити честі, теж ідуть у наступ, але наздоганяють графа, коли він уже проник у ворожий табір і влаштував там різанину. Мусульмани тікають у напрямку Мансури. Це справляє величезну приємність д'Артуа, який кидається переслідувати їх. Тамплієри намагаються стримати графа, брат Жіль, головний командувач Храму, влещає його, кажучи, що той уже здійснив чудовий подвиг, один із найвизначніших на заморській землі. Але д'Артуа, спраглий слави жевжик, звинувачує тамплієрів у зраді, навіть додає, що якби тамплієри та госпітальєри захотіли, цю землю було б уже давно завойовано, і він дав доказ того, що можна зробити, якщо маєш кров у жилах. Це вже занадто для честі Храму. Храм не дозволить нікому себе випередити, всі кидаються до міста, вдираються у нього, переслідують ворогів аж до мурів протилежного боку, і тут тамплієри усвідомлюють, що вони повторили помилку Аскалона. Християни — включно з тамплієрами — затрималися, грабуючи султанів палац, а невірні знову згуртувалися і несподівано напали на цю вже розпорошену зграю шулік. Невже тамплієри ще раз дозволили, щоб їх засліпила жадоба? Але інші переказують, що перед тим як кинутися слідом за д'Артуа в місто, брат Жіль зі свідомим стоїцизмом сказав графові: "Мій пане, я та мої побратими не боїмося і підемо слідом за вами. Але знайте, що ми вельми сумніваємося, що ви і я зможемо повернутися". У кожному разі, д'Артуа, дякувати Богові, гине, а з ним і чимало інших хоробрих лицарів, у тому числі двісті вісімдесят тамплієрів.

Це гірше, ніж поразка, це — ганьба. І все ж ніхто, навіть Жуенвіль, не змальовує цієї виправи як ганебну: таке трапляється, у цьому й полягає велич війни.

Перо пана де Жуенвіля перетворює чимало з цих баталій чи сутичок на свого роду романтичний балет, де скочується кілька голів і лунають волання до доброго Господа, іноді король плаче над останками свого вірного воїна, але все виглядає, наче в кольоровому фільмі, — червоні чебраки, позолочена збруя, блиск шоломів та мечів під жовтим сонцем пустелі, на тлі блакитного моря, і цілком можливо, що свою буденну різанину тамплієри сприймали саме так.

Погляд Жуенвілів пересувається згори додолу, або з долу догори, залежно від того, чи він падає з коня, чи знову сідає в сідло, і охоплює окремі сцени, а не загальний план битви, тому здається, що все вирішується в особистих поєдинках, часто-густо волею сліпого випадку. Жуенвіль кидається на допомогу панові де Ванон, якийсь турок вражає його списом, кінь падає навколішки, Жуенвіль перелітає через голову тварини, знову підводиться з мечем у руці, й шевальє Ерар де Сівре ("хай Бог його благословить") знаком кличе його сховатися у якийсь розвалений будинок, їх буквально топче загін турків, вони підводяться неушкоджені, добігають до будинку, забарикадовуються там, турки закидають їх зверху списами. Шевальє Фредеріка де Лупе поцілили у спину, "і рана була така велика, що кров бухнула з нього, ніби з бочки вилетів корок", а удар шаблею розітнув обличчя Сівре "так, що ніс падав йому на вуста".