Маятник Фуко - Сторінка 18

І так далі, аж поки прибуває поміч; вони вибираються з будинку, переходять на іншу ділянку бойовища, нова сцена, нові загиблі, порятунок в останню хвилину, молитви вголос до святого Якова. А добрий граф де Суассон, рубаючи направо і наліво шаблею, горлає: "Пане Жуенвілю, нехай ці мерзотники кричать скільки завгодно, ми ще згадаємо цей день, бесідуючи з дамами!" А король вимагає вістки про свого брата, проклятого графа д'Артуа, і брат Анрі де Ронне, настоятель госпітальєрів, відповідає йому, що "новини добрі, адже зараз граф д'Артуа напевне в раю". Король висловлює подяку Господові за все, що він йому посилає, а з очей йому крапають великі сльози.

Але це не завжди балет, піднесений і кривавий. Гине великий магістр Ґійом де Соннак, спалений живцем грецьким вогнем, від страшного смороду трупів та нестачі провіанту християнське військо вражає цинга, військо святого Людовіка розбите, короля мучить дизентерія, він навіть мусив розрізати матню штанів, щоб заощадити час у бою. Дам'єтта втрачена, королева мусить вести переговори з сарацинами й виплатити викуп у п'ятсот тисяч торнійських ліврів.

Але в основі хрестових походів завжди лежала побожна омана. У СенЖан д'Акр Людовіка зустріли як тріумфатора, і все місто вирушає процесією йому назустріч, включаючи священиків, дам та молодь. Тамплієри не в тім'я биті і намагаються зайти у переговори з Дамаском. Людовік дізнається про це, він не дозволить, щоб його випередили, і накидається на нового великого магістра перед мусульманськими послами, великий магістр зрікається слова, даного ворогам, стає навколішки перед королем і просить у нього пробачення. Не можна сказати, що лицарі не билися хоробро і безкорисливо, але король Франції принижує їх, щоб утвердити свою владу — а через півстоліття, теж щоб утвердити свою владу, його наступник Філіп пошле їх на вогнище.

У 1291 році Сен-Жан д'Акр завойовують маври, перебивши всіх його мешканців. Християнське панування в Єрусалимі закінчилось. Тамплієри багатші, численніші й могутніші, ніж будь-коли, проте їм, народженим, щоб воювати у Святій Землі, доступ на Святу Землю заказаний.

Вони живуть, нидіючи в розкошах у Храмі Парижа та по таборах, розкиданих по всій Європі, але їм і далі сниться рівнина, де за часів їхньої слави стояв Єрусалимський Храм, їм сниться чудова церква Святої Марії Латеранської, оточена каплицями, сняться численні трофеї, жар ковальських горнів, лимарні, сукнярні, шпихліри, стайня на дві тисячі коней, гарцювання джур, значкових, зброєносців, червоні хрести на білих накидках, брунатні ряси інтендантів, посланці султана у великих тюрбанах та позолочених шоломах, прочани, роздоріжжя, де зустрічалися дозори та гінці, радість володіння скринями, повними грошей, порт, від якого відпливали накази, розпорядження і вантажі до замків на батьківщині, на островах, на узбережжі Малої Азії...

Все закінчилось, мої бідолашні тамплієри.

Того вечора у Піладе аж після п'ятого віскі, за яке проти моєї волі заплатив Бельбо, до мене дійшло, що я снив, снив пристрасно (який сором) і вголос. Я, мабуть, розповів чудову історію, з почуттям і зі співчуттям, бо в Долорес блищали очі, а Діоталлеві, попустивши віжки, замовив собі ще один тонік і, серафічно підвівши очі до неба, себто до стелі бару, яка не мала нічого спільного зі сфірот, пробурмотів:

— А може, й були вони всім тим нараз — пропащими душами і святими, конюхами і лицарями, банкірами і героями...

— Вони, звичайно, були неординарні люди, — зробив висновок Бельбо.

— А ви, Казобоне, їх любите?

— Я готую про них дипломну роботу, а той, хто пише дипломну роботу про сифіліс, врешті полюбить навіть спірохету бліду.

— Гарно, наче у фільмі, — сказала Долорес. — Але мені вже пора йти, як жаль, я мушу надрукувати на гектографі листівки на завтрашній ранок. Пікетуємо фабрику Мареллі.

— Щастить тобі, що можеш дозволити собі розкіш цим займатися, — сказав Бельбо. Він стомлено підніс руку, погладив їй волосся. Замовив, за його словами, останнє віскі. — Вже майже північ, — зауважив він, — я кажу це Діоталлеві, а не нормальним людям. Але закінчимо цю історію, я хочу дізнатися про процес. Коли, як, чому...

— Cur, quomodo, quando, — кивнув Діоталлеві. — Авжеж, авжеж.

14

Він підтверджує, що попереднього дня бачив п'ятдесятьох чотирьох братчиків ордену, яких вели на вогнище, бо вони не хотіли визнати за собою вищезгаданих помилок, і що він чув, як казали, що їх спалили, і що він сам, боячись, що йому забракне витримки, коли його засудять до спалення, зі страху перед смертю признався б на допиті у присутності панів комісарів і взагалі будь-кого, що всі помилки, які ставили за провину орденові, справді мали місце, і що він, якби від нього вимагали, признався б також, що вбив Нашого Господа.

Свідчення Емері де Вільє-ле-Дюка, 13.5.1310 р.

Процес, сповнений замовчувань, суперечностей, загадок та глупоти. Глупота найбільше впадала в око, а що її важко було пояснити, то вона, як правило, ототожнювалась із загадками. У ті щасливі дні я вважав, що глупота породжує загадку. Того вечора у перископі мені спало на думку, що найстрахітливіші загадки, щоб не виявити себе, маскуються під божевілля. А тепер я думаю, що світ — це приязна загадка, яку наше божевілля робить страхітливою, бо намагається інтерпретувати її відповідно до своєї власної правди.

* * *

Тамплієри залишилися без мети. Тобто вони перетворили засоби на мету — порядкували своїм величезним багатством. Природно, що такий монарх" централізатор, як Філіп Красивий, дивився на них кривим оком. Як можна тримати під контролем такий незалежний орден? Великий магістр мав ранґ принца крові, командував військом, керував величезними земельними володіннями, його обирали, як імператора, і він мав абсолютну владу. Французька скарбниця була не в руках короля, а охоронялася паризьким Храмом. Тамплієри були уповноваженими адміністраторами поточного рахунку, формально записаного на ім'я короля. Вони отримували і виплачували гроші, маніпулювали процентами, діяли як великий приватний банк, але зі всіма привілеями та пільгами державного банку... І скарбник короля теж був тамплієр. Хіба можна було правити в таких умовах?

Якщо не можеш перемогти ворога, пристань до нього. Філіп просить, щоб йому надали звання почесного тамплієра. Відповідь негативна. Цю образу король добре закарбував собі у пам'яті. Тоді він натякнув папі, що добре було б злити ордени тамплієрів та госпітальєрів в один і поставити новий орден під контроль одного з його синів. Великий магістр ордену, Жак де Моле, прибув з великою помпою з Кіпру, де він жив, як монарх у вигнанні, і подав папі меморандум, в якому нібито аналізував переваги, а насправді проливав світло на недоліки такого злиття. Без жодного сорому Моле відзначав, між іншим, що тамплієри багатші від госпітальєрів, і злиття збіднить одних, збагативши інших, що було б великою шкодою для душ його лицарів. Моле переміг у цій першій партії гри, яка починалася, — проект було здано до архіву.

Філіпові не залишалося нічого іншого, як удатися до наклепів, і тут карта йшла йому в руку. Поговір про тамплієрів ходив уже віддавна. Як могли ставитися до цих "завойовників" добрі французи, які бачили, як ті повсюди збирали десятину, а натомість не давали нічого, навіть власної крові в обороні Святого Гробу? Вони теж були французами, але не зовсім, вони були мало не pieds noirs чи, як казали тоді, poulains. Можливо, вони хизувалися своїми екзотичними звичками, хтозна, чи між собою не розмовляли мовою маврів, до якої привчилися. Вони була ченці, але не приховували від загалу своїх брутальних звичаїв, і ще кілька років тому папа Іннокентій III мусив видати буллу De insolentia Templariorum. Вони дали обітницю вбогості, але жили з помпою аристократичної касти, жадібністю нового купецького стану, нахабністю корпусу мушкетерів.

Багато не треба було, аби розійшлося глухе ремствування: гомосексуалісти, єретики, ідоловірці, які поклоняються бородатій голові невідомого, але явно нечистого походження, може, вони втаємничені у секрети ісмаїлітів, підтримують зв'язки з асасинами Гірського Старця. Філіп та його радники зуміли скористатися з цих пліток.

За спиною Філіпа діяли його злі генії — Маріньї та Ногаре. Маріньї — це той, хто нарешті запопав скарби Храму і порядкував ними від імені короля, поки вони не перейшли до госпітальєрів. Хто ж брав прибуток, невідомо. Ноґаре, хранитель королівської печатки, в 1303 році розробив стратегію інциденту в Ананьї, коли Шарра Колонна дав ляпаса Боніфацієві VIII, і папа через місяць помер від приниження.

У певний момент на сцену виходить людина на ймення Еск'є де Флуаран. Перебуваючи у в'язниці за якісь неясні злочини і бувши на волосину від смертної кари, він зустрічається в камері з якимось тамплієром-відступником, теж засудженим до страти на шибениці, і вислуховує від нього жахливі визнання. Флуаран, в обмін на життя та чималеньку суму, викладає все, що знає. А те, що він знає, це те, про що всі давно вже шепочуться. Але від ремства тепер перейшли до відкритого слідства. Король повідомляє про сенсаційні Флуаранові викриття папу, яким тепер є Климент V, той самий, що переніс папський престол до Авіньйона. Папа вірить і не вірить, а крім того, він знає, що втручатися у справи Храму нелегко. Проте 1307 року він погоджується на офіційне розслідування. Про це повідомляють Моле, але той заявляє, що його совість спокійна. Він і далі бере участь в офіційних церемоніях поруч із королем, як князь серед князів. Климент V зволікає, король підозрює, що папа хоче дати тамплієрам час непомітно зникнути. Нічого подібного, тамплієри і далі п'ють і лаються у своїх таборах, нічого не підозрюючи. І це перша загадка.

14 вересня 1307 року король розсилає всім префектам та сенешалям королівства запечатані послання з наказом про масовий арешт тамплієрів та конфіскацію їхнього майна. З часу віддання наказу до арешту, що відбувся 13 жовтня, минає місяць. Тамплієри нічого не підозрюють. У день арешту всі вони потрапляють у тенета і — ще одна загадка — здаються без опору. І варто звернути увагу на те, що в попередні кілька днів урядники короля, для певності, що ніщо не уникне конфіскації, під найсміховиннішими адміністративними приводами зробили щось на взірець опису майна тамплієрів по всій території країни.