Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 16

Собака чимдуж кидається навздогін зайцеві, і собаці так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слід, весь час водить його за носа), він на повні груди вдихає повітря волі.

"Оце життя!" — думає він собі, женучи зайця стернями. Але саме тієї миті, коли життя на світі білому вперше здається йому прекрасним, лісничий підносить рушницю, цілиться, стріляє і влучає в нього.

Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзиґарі на ближній вежі вибивають сьому і щасливіші собаки саме лаштуються смачно повечеряти.

Прадідусь заплескав у долоні.

— Чудово, Хлопчачок! — вигукнув він. — Ти показав, що навіть нужденний собака іноді знаходить у собі дещицю героїзму. Або тільки він хоч раз дихнув повітрям волі, тоді він напружить усю силу, щоб порвати свій ланцюг… А ти помітив, Хлопчачок, що ми сьогодні тільки й говоримо що про тиранів та тих бідолах, яким доводиться боронити своє життя?

— Помітив, прадідусю. Якось воно так само виходить. І тоді, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вірші та оповідки про пам'ятники.

— Авжеж, — сказав Великий Хлопчак. — Справді, ми й на завтра вже маємо тему. Певне…

Прадідусь не доказав, бо до нас несподівано завітав гість. Він уже стояв у дверях кімнатчини. Це був мій долішній дідусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.

— Я не заважатиму?.. — спитав він.

— Такий рідкісний гість, як ти, Якобе, ніколи не може заважати, — всміхаючись, відповів прадідусь.

— Та ви ж начебто віршуєте, Хлопчаки… Я спокійнісінько можу собі піти наниз, а за годину знов прийду. Жінки там балакають про різдвяні подарунки. Може, і я щось їм підкажу.

— Ми вже досить добре обміркували нашу тему й досхочу навіршувались, Якобе, — сказав прадідусь.

Ми з прадідусем в один голос запевнили, що він нітрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усі його побоювання зовсім безпідставні.

— Яку тему, Хлопче? — спитав долішній дідусь.

— Великі й малі цього світу, хазяї і наймити, тирани й підданці.

— Як шкода, що я не встиг послухати, — з жалем сказав долішній дідусь.

— Е-ге ж… — Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму кріслі. — Е-ге ж, Якобе, одна річ на сьогоднішню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кілька років тому. Можу тобі розказати.

— То розкажи, Хлопче, — сказав долішній дідусь, — ти ж знаєш, що я й сам подеколи віршую, хоч поет із мене невеликий.

Цей мудрий натяк на прадідусів поетичний хист підохотив Старого Хлопчака. Він трохи помовчав, пригадуючи байку, а тоді прочитав її нам:

Ведмідь і мурашки

Старенький ведмідь-горопаха

Надумав довести мурахам,

Яка-то він сила, ведмідь!

Отак і набрався охоти

На хату тієї дрібноти

Залізти і сісти й сидіть.

А сів — то хутенько схопився,

Зачухався і закрутився,

Ревів і качавсь по землі.

Уперше побачив він: мужні,

Невтомні, відважні і дружні, —

То й сильні мурахи малі.

Пролежав бурмило чимало —

Все тіло горіло-палало

(Така навісна мурашня!).

Весь скусаний, зчуханий, здертий,

Утік, мов од лютої смерті,

І всім тепер каже щодня:

Малих зневажати не важко

("Гей ти там, нікчемна мурашко!"),

Але начувайся, тремти! —

Як рушить малеча до бою —

Вся разом — до бою з тобою, —

Світ за очі бігтимеш ти!

Коли байка скінчилася, долішній дідусь сказав:

— Знаєш, Хлопче, усі ви, поети, завжди вигадуєте всілякі розумні й гарні речі, в яких щоразу перемагає справедливість. А як воно буває насправді, в житті, з тими ж таки маленькими людьми? Зі скривдженими і зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрі з них підлеститись до великих цього світу, аби мати більше хліба, грошей чи там пенсії, ніж у сусіда? Чи дуже міцна між ними єдність, Хлопче?

— Правду кажеш, Якобе, — зітхнувши, мовив прадідусь. — І таке бувало, що маленькі люди століттями не боронилися проти сваволі великих. Але тим часом з'явилися герої нового типу: це високоосвічені люди, що присвятили свій хист і знання справі захисту маленьких людей.

Долішній дідусь засміявся й сказав:

— Кепсько те, що ви, поети, шукаєте підтвердження своїх фантазій у реальному житті.

— Поети, — засміявся й прадідусь, — уміють передчувати долю людства. Вони розпізнають героїв завтрашнього дня!

На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зібралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долішня бабуся й долішній дідусь, горішня бабуся, прадідусь і я.

Причину таких дружних відвідин ми, Хлопчаки, відкрили для себе аж тоді, коли побачили, що по всій вітальні стоять квіти й лежать загорнені подарунки. І ми враз згадали, що в горішньої ж бабусі перед самим різдвом день народження! Нам ніхто нічого не сказав, бо всі думали, що ми вже давно привітали іменинницю. Тоді нам стало соромно, що ми, поети, такі неуважні, ми подались під слушну мить до спальні і вдвох написали вірша на день народження горішньої бабусі. Потім знов пошкандибали до вітальні, прадідусь постукав ложкою по склянці, і, коли всі замовкли й з цікавістю подивилися на нього, він сказав, показуючи на мене:

— А зараз Хлопчачок зробить іменинний подарунок від поетів. Тоді я підвівся й прочитав:

Величальна горішній бабусі

Хто лає і дбає?

Хто завжди при ділі?

У кого поети

Живуть скалічілі?

Хто їх доглядає,

Мов рідна матуся?

Це наша горішня,

Горішня бабуся!

Хто мужній такий,

Як годиться герою?

Хто завжди за правду

Устане горою,

Де інший сховається,

Скаже: "Боюся!"? —

Це наша горішня,

Горішня бабуся!

Хто може нагримати

З самого рана?

Кого ми за любого

Маєм тирана?

Хто сниться нам часто?

За ким я журюся?

Це наша горішня,

Горішня бабуся!

Хто слово колюче

Нам часом дарує?

Хто в наших серцях

Над усім владарює?

Прилюдно сказати

Я не побоюся:

Це наша горішня,

Горішня бабуся!

Усі заплескали в долоні, а горішня бабуся, втираючи очі, промимрила:

— Спершу ці шибеники забувають твій день народження, а потім отак тебе присоромлять! І за що мене господь накарав аж двома поетами?

— За те, що ти такий колюченький їжак і не даси поетам знудитися! — засміявся прадідусь, чим спонукав горішню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.

День минув чудово для всіх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горішній бабусі: "На добраніч!" — і навіть поцілував її, всупереч своїй звичці, то вона мовила:

— На добраніч, мій малий поете! Та дивися не складай ти мені більше таких віршів, щоб я через них ніяковіла.

— Не буду, слово честі! — відповів я. — На той рік я вам на день народження нарву букет сухеньких будяків!

П'ЯТНИЦЯ,

в яку прадідусеві нездужається, а ми вдвох із Джонні-Свистуном перевідуємо тітоньку Юлію. Цього дня в нас мовиться про пам'ятники; між іншим, оспівано герцога Оскара, що не потребував героїв, надано слово каменеві і по праву заведено дику льоху в герб одного можновладця, а на прикладі одного різника показано, як можна вчинити подвиг усупереч власному гніву.

Ця п'ятниця почалася невесело, бо лікар був незадоволений станом прадідусевого здоров'я. Він призначив старому серцеві краплі й звелів день чи хоч півдня полежати в постелі.

Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих — до обіду лежав у постелі й переглядав альбом пам'ятників. Мене він вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час від часу завдавати роботу ногам.

Отож я зі своїм другом Джонні-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вітру через увесь горішній Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашені вітрини крамниць. Уже почалися різдвяні канікули, і я міг тепер спокійно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.

Коли обличчя в нас добре розчервонілися на морозі й вітер став пробиратися навіть крізь наші товсті светри, ми втекли до теплої оселі тітоньки Юлії — веселої старенької жінки, яку весь острів звав тітонькою, хоч насправді в неї не було тут жодного племінника.

На стіні біля дверей її господи висіла на шнурку дзвоника гіпсова рука, а під нею — картонна табличка з написом:

Піщанко Овербек — дзвонити 1 раз

Юліана Овербек — дзвонити 17 разів

Кудлай Овербек — гавкати 1 раз

Піщанко був хлопець нашого віку. Тітонька Юлія взяла його за сина. Він був знайда. Його знайшли немовлям на піщаному березі, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так і прозвали.

А Кудлаєм звали песика тітоньки Юлії — маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очі, — так що годі було добрати, де тут перед, а де зад.

Піщанко, який чудово порядкував хатнім господарством тітоньки Юлії, відчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та він лише провів нас до тітоньки Юлії — в так звану Блакитну кімнату, а сам знову подався до кухні в супроводі Кудлая. Ми з Джонні поскидали жаркі светри, і нам, як звичайно, перепало теплого питва зі смачними коржиками.

— Я чула, — сказала мені тітонька Юлія, — що ви, Хлопчаки, знову взялися віршувати. Про героїв. Так?

— Так, — відповів я, але здивувався, що про це знає весь острів.

— Не весь острів, — заперечила тітонька Юлія, — а тільки ті люди, яких цікавить поезія. Закладаюся, що Джонні про це нічого не знає. Так?

Джонні-Свистун кивнув головою, але відразу додав:

— Хлопчачок сьогодні такий неуважний, наче старий дід. Через те я й подумав собі, що вони знов віршують.

— А хіба, коли віршують, стають неуважними? — здивовано спитала тітонька Юлія.

— Ще й як! — вигукнув Джонні. — Ми колись хотіли з Хлопчачком улаштувати краб'ячі перегони, аж він побачив каштана й зразу став ні риба ні м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, він тебе й не чує!

— Ага! — скинулася тітонька Юлія. — Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмірковує, тоді він нічого довкола не бачить і не чує. Але ж це, по суті, аж ніяк не неуважність, Джонні, а навпаки — висока зосередженість уваги на чомусь одному.

— Може, й так, — буркнув Джонні-Свистун, якого, певно, не дуже цікавили ті складні процеси, що відбуваються в головах у поетів. Він був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловіче, не сердься".

Тітонька Юлія охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадідусем звіршували.

Дізнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповідки про пам'ятники, вона була в захваті.

— Але не забудьте ось чого, — сказала вона. — Адже пам'ятник — не лише те, що стоїть на постаменті, Хлопчачок! На світі є багато й інших пам'ятників.