Мій прадідусь, герої і я - Сторінка 14

Непохитно трималися. А непохитність — героїчна риса.

— А добре чи ні, що цього Жовтяніцлера вбили, прадідусю? Хоч він нібито просто яйце… Але ж насправді це вбивство.

— Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: "Заженімо їх у рай!", то в них і на язиці й на думці було вбивство. Якби Жовтяніцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.

— А хіба не могло статися інакше, прадідусю? Хіба вбивство Жовтяніцлера не могло підбурити зіпсованих і собі вбивати?

— Правда, Хлопчачок, правда. І так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповідку й таким чином. Але ж автор — я. А я волію показувати дурість, проте вкінці в мене перемагає здоровий глузд, бо мені хочеться випередити безглузду дійсність.

— То ви ще ніколи не придумали такої оповідки, щоб там перемогла дурість, прадідусю?

— Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тільки один свій вірш, у якому покарано смертю ретельність. Таку ретельність, яку я назвав би дурістю. Хочеш послухати?

— Авжеж!

Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тоді розказав напам'ять:

Пісня про бравого солдата

Як був собі солдат —

Простацька голова.

Він мав рушницю і мундир

І крокував — раз-два!

З війною той солдат

Проходив хтозна й де:

В Угорщині, Італії,

Голландії й те де.

Майорових чобіт

Він доглядав як слід

В Тіролі, Польщі, Данії, —

Хіба маленький світ?

У Франції стояв

Солдатик наш, одначе

Він чистив, чистив чоботи,

Він Франції не бачив.

Бувало, діставав

Солдат, немов на сміх,

В обличчя тими чобітьми,

Що то так чистив їх.

Тоді ставав солдат

У струнку й бубонів:

— Так точно, ваша милосте!

Змініть на ласку гнів!..

…А дівчина одна,

Чорнява й чарівна:

— Давай сховаю я тебе,

Поки гримить війна.

Але сказав солдат

Дівчині — маків цвіт:

— Та я б радніший, тільки хто ж

Догляне тих чобіт?

І доглядав солдат,

І все була війна, —

Аж поки влучила його

Десь куля навісна.

Упав, упав солдат,

Промовив: — Ось і край!

Із волі божої тепер,

Солдате, помирай!

Умер, умер солдат,

А був би жив сто літ, —

Якби так палко не любив

Майорових чобіт.

Коли прадідусь замовк, я спитав:

— Хіба не почесно померти за батьківщину?

— О господи, звідки ти набрався такої мудрості? — спитав прадідусь. — За яку це батьківщину тобі хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острів довгенько належав Данії? А чи відомо тобі те, що згодом він років понад сто належав Англії і лише кілька десятків років як став німецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вітчизною? Га, Хлопчачок? Нині я німецький підданий, але народився англійським. Твої прапрапрадідусь із прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батьківщин ти хочеш почесно вмерти?

Я побачив, що мій прадідусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. І я помітив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посиніли.

— У нас у хрестоматії є розділ про війну, — сказав я. — І там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батьківщину.

— Авжеж, це куди простіше, ніж жити для батьківщини, — пробубонів Старий Хлопчак. І, заспокоївшись, додав: — Звісно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батьківщину від тирана або захистити від ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батьківщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, — хоч би там за що доводилося помирати, — то це я дозволю собі взяти під сумнів. А які ж оповідання вміщено у твоїй хрестоматії під цим девізом?

— Про війну, прадідусю. Одне там називається "Ялинка на нейтральній території".

— Що? — збуджено вигукнув прадідусь. — То ця солоденька кваша ще й досі гуляє по учнівських хрестоматіях? Ну-ну! Це ти мусиш мені прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматія?

— А там, у південній кімнаті. Принести?

— Ні-ні, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.

Старий штовхнув двері своїм кріслом і поїхав по горищі так, що все аж загриміло. Не минуло й півхвилини, як знизу гукнула горішня бабуся:

— Та що ж це ви там виробляєте?

— Роздобуваємо літературу, Маргарето! — гукнув їй у відповідь Старий Хлопчак.

На це звідкілясь із глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскільки я знаю свою горішню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенція про зв'язок між гуркотом і літературою.

Прадідусь невдовзі повернувся з роздобутою літературою, тобто моєю хрестоматією. Йому, певне, не терпілося чимскоріше почути оповідання про ту ялинку.

— Знайди-но його й прочитай, — сказав він, простягаючи мені книжку.

Я подивився в зміст і, розгорнувши хрестоматію на вказаній сторінці, став читати:

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ

Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста різдвяна ніч опустилася на политі кров'ю рівнини Франції. Але там, де лежав у окопі обер-єфрейтор Манфред Корн, ніч була зовсім не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокаліберних гармат.

Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. І тепер, поглянувши на неї, він ніби навіч побачив маленьку вбогу кімнатку на північній околиці великого міста Берліна, а в кімнатці — стареньку жінку, що сиділа й думала про свого сина, який воює у Франції. Манфред Корн згадував під ураганним вогнем свою матір і всі ті щасливі різдвяні вечори, в які вона дарувала йому зі свого нужденного заробітку швачки якісь любі його серцю дрібнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи білу сорочку.

— Манфреде! — повернув його до дійсності бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. — Манфреде, не розкисай! По той бік фронту — алжірці. Вони погани й не знають ніякого різдва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогодні добрячого перцю. Отож не дрімаймо!

— Авжеж, брате, — замислено сказав Манфред Корн. — Вони погани, ці сердешні, убогі духом алжірці. їм нічого невідомо про зорю над Віфлеємом. Але, може… може… — Очі Манфреда Корна раптом засяяли від глибокого зворушення. — Може, треба понести їм цю зорю, мій друже?

— Що це ти таке балакаєш?! — витріщився на нього велетень-вестфалець. — Понести віфлеємську зорю… Кому?

Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до віщого голосу власного серця, він несподівано підвівся, вхопив обома руками прикрашену різдвяну ялинку і, незважаючи на грім вибухів, вискочив з окопу. І ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лінії оборони, не дбаючи про смертоносні кулі, що так і свистять довкола. Якимось дивним дивом кулі в нього не влучають. Він ніби знає, що перебуває під захистом всевишнього. Він несе в руках зорю з-над Віфлеєма. І тому не зважає на кулі, а йде вперед і вперед.

І диво сталося. Диво різдвяної ночі воєнного тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Ворожа артилерія, що її обслуговували погани-алжірці, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив різдвяну ялинку на нейтральній смузі між позиціями противників і запалив на ній свічки, вона своїм осяйним блиском зворушила навіть поганські серця.

А в німецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерігали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пісня — символ різдвяного свята в нашій любій вітчизні — Німеччині:

Врочиста ніч, священна ніч…

Поки я читав, прадідусь сидів у своєму кріслі зігнувшись, мовби в нього болів живіт. Тепер він запитав:

— Тобі, може, сподобалося це оповідання?

— Я й сам не знаю, прадідусю. Це так, наче оповідка про чудо з Біблії… Тільки надто солодка.

Старий Хлопчак засміявся й мовив:

— Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Історійка занадто пересолоджена. Через те й їхній Манфред Корн — не герой із плоті й крові, а картонна лялька, маріонетка на ниточках, за які смиче автор так званих повчальних оповідок. Між іншим, Хлопчачок, я цю оповідку колись знав.

— А чого ж я вам її читав, га, прадідусю?

— Щоб ти сам відчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобі розповім, як усе було насправді тієї різдвяної ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Я чув про це від капітана одного буксира в Гамбурзі. Капітан цей був свідком того, що тоді сталося. Але згодом усе те стільки разів перебріхували у стількох друкованих і усних повчальних оповідках, що пора вже, мабуть, переповісти все так, як воно було.

Я згорнув хрестоматію, а прадідусь, злігши на спинку крісла, почав розповідати:

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР

Було це в першу світову війну у Франції. В окопах один навпроти одного залягли два ворожі полки: німецький, що складався переважно з берлінців, і французький, у якому були здебільшого алжірці.

Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, на святвечір, на фронті панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорів. Німці й французи вшанували свято.

Алжірці ж, навпроти яких заліг полк берлінців, були магометани, й для них християнський святий вечір, нічого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторін, до зброї не бралися. Тому алжірські гармаші просто з невідання гатили по німецьких окопах, як і будь-якого дня.

Німецькі солдати, обурені такою зневагою неписаного закону, й собі загримали з гармат у відповідь.

Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване війною, не припинило свого страшного перебігу навіть на святий вечір.

Саме тоді в одному з німецьких передових окопів берлінський кондитер на ім'я Альфред Корніцке був заклопотаний тим, що пік марципани для своєї роти. Окоп, у якому він самозабутньо дрібнив мигдаль, був досить добрим захистком від ворожих снарядів. Та земля двигтіла від вибухів, і це дуже заважало кондитерові в роботі. Млинка для мигдалю в Корніцке не було, й доводилося його сікти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитерові ліву долоню, й далі йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом від вибуху тріснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вціліло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-під консервів.

А найгірше, що він весь час потерпав за примус, — адже марципани слід пекти на рівномірному вогні.

Саме тієї миті, як Корніцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помішуючи розігріту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутній вибух, що в кондитера вибило з рук дерев'яну ложку, примус жбухнув полум'ям і погас, а каструля з тістом була б вивернулася додолу, якби сердега не підхопив її своєю перебинтованою рукою.

— Ну годі! — ревнув він, розлючений, що йому знову перебили його делікатну працю. — Ці магометанські тріскачники чхали на роботу порядного майстра!

— Постривай, Альфреде, — заходився його повчати сусід. — Звідкіля магометанам знати, що в нас надходить різдво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!

Аж тут знову гримнув вибух і знов трохи не перекинуло каструлі з усім її коштовним припасом.