Морський орел - Сторінка 36

Та-та-та-та, а потім іще: та-та-та-та-та-та. І знову кулі заспівали нескінченним хвалебним гімном: слава тобі, о Томпсоне, нашому творцеві.

Кулі влучили Стоунові в живіт і в лівий шлуночок серця. Він був так близько, що черги пронизали його навскрізь, зробивши в спині діру, в яку увійшла б голова. Вони розвернули Стоунові нутрощі й силою поштовху підкинули його в повітря. А потім звалили його навзнак на підлогу мерії.

Одна. Тільки одна куля влучила Хаджі Міхалі в око. В чорне від гніву око. Пробила отвір завбільшки із томпсонівську кулю. Сила її розрослася на льоту і, виходячи, геть розвернула череп. Так від внутрішнього жару руйнується земна поверхня, морщиться, ламається, кришиться за якусь частку секунди. Зі швидкістю світла. Хаджі Міхалі відкинуло назад, і він упав без жодного звуку на міномет. Тільки з голови витікало кипляче місиво, розтікаючись калюжкою по підлозі, та струменями била кров.

Отак вони обидва й лежали. Так і лежали.

Розділ тридцять п'ятий

Тільки-но пролунали постріли, літтосець підскочив до вродливця й ударив ногою в голову. Він учепився вродливцеві в горлянку, щоб тут-таки його задушити. Двоє інших і не подумали тікати, і коли на них блискавично налетіли Ніс і Талое, піддалися з великим подивом. З таким самим подивом, що його Стоун відчув хвилину тому. Вони намагалися відбивати удари скоріше підсвідомо, аж доки їх відкинули в куток, як відкидають стерво.

А юний Талое, Талое із Сірноса, уже схопив кулемет Томпсона й смикав, смикав за спуск. Але тут сталася звичайна річ. Спускова защіпка ходить легко, якщо її відтягати вниз, як це робив вродливець. А Талое просто смикав. Він натискав на спуск, але кулемет не стріляв. Навіть не клацав.

Вродливець лежав непритомний, око в нього було в крові й запухло, а літтосець усе бив його ногою в голову. Гладкий нічого не міг зробити, бо відчував проти себе силу, якій не міг чинити опір. А два інші від подиву були ніби паралізовані.

Ніс намагався підняти Стоуна. Навіщо? Підняти його. Розворушити. Щоб рудий велетень став на ноги, з усіма його ранами. Весь залитий червоною кров'ю з вивернутих нутрощів. Його руда чуприна зовсім червона в світлі ліхтаря, червона, мов та кров. Червона-червона. Борода теж червона. Усе червоне. Борода. Кров. Весь червоний велетень. І нутрощі вивернуто, й немає широкої усмішки на обличчі. Натомість гримаса болю, яка, скрививши обличчя, так і прикипіла до нього. Не вдарив би собаки. Нерівні зуби в закривавленому роті, цівки крові на червоному обличчі. Стоун, велетень Стоун, велетень і досі, дикий дервіш Стоун у кріслі перукаря, так хотів виспатись сьогодні вранці й так безтурботно сміявся. Червоне волосся, тепер усе в нього червоне. Аж до великих черевиків, до коротких штанів, надто коротких для такого велетня. І червоні волосинки на тильному боці руки.

Кінець велетневі Стоуну.

І Ніс опустив його, щоб не бачити його таким мертвим. Знати, що він мертвий — то вже нехай, тільки не бачити його такого мертвого. Розвернутого, безживного, закривавленого. Кров на ньому й на Нісові. Кров на Стоуновій сорочці. На брудному злиплому лахмітті.

Кінець велетневі Стоуну.

А поруч Хаджі Міхалі. Батько всіх літтосців і ан-тиметаксистів. Чоловік без віку, що так швидко ставав лагідним, весело сміявся, мав добре серце, але знав суворість і гнів. Постійний, непримиренний гнів, але тільки проти метаксистів. І за все це томпсонівська куля пробила йому око й розчерепила голову.

Сива скуйовджена чуприна над поморщеними кутиками червоних очей. 1 одне око вже витекло.

Розчерепило всю голову.

Постріл із томпсона з відстані три ярди. Він міг би легко рознести на шматки Хаджі Міхалі. Але тіла не зачепило. Тільки голову. А без неї завмерло й тіло.

І він лежав зігнувшись долілиць, без звуку, без гніву, без раптової лагідності.

Без щирого жалю по джинові Сарандакі.

Без ненависті до метаксистів.

Без тривоги за Екса.

Без думок про допомогу англійців.

Без усього, чим жив.

Чоловік з буйною сивою чуприною і зненавистю до метаксистів. Тіло, здатне на все, та ніщо не могло примусити його діяти, бо голову рознесло геть.

А все це наробила томпсонівська куля. Її сила.

І метаксисти, що стояли за цією силою.

А тепер він лежить, спокійний, наполегливий Ха-джі Міхалі, а замість одного ока, половини носа і брови в його голові зяє страшна діра. Його волосся злип-лося пасмами, просякаючи кров'ю, аж доки стає червоне, як Стоунове. Червоний колір. Колір крові. Колір самого життя. Але він уже не людина без віку. Він мрець. Зовсім мертвий.

Рудий велетень Стоун.

Хаджі Міхалі, батько літтосців. Брат ловців губок і затятий ворог метаксистів.

Вони лежать, і з них витікає кров. І життя відлетіло. Відлетіло безповоротно.

Розділ тридцять шостий

Талое пішов на берег по Берка. Літтосець іще по разу вдарив кожного з чотирьох метаксистів і заштовхав їх у кімнату з замком на дверях, де сиділи інші метаксисти, яких вони прийшли визволяти. Він хотів повбивати їх, але Ніс відчував, що смерть Хаджі Міхалі вимагає тепер чогось більшого, ніж простої розправи над метаксистами.

Він наказав літтосцеві замкнути їх разом з іншими й піти привести рідню Хаджі Міхалі, бо він, Ніс, нікого з них не знає. Літтосець сказав, що в того нікого немає, крім старої жінки — братової, котра веде його господарство. І Ніс сказав, щоб той пішов і привів її.

Потім він узяв ліхтар і томпсонівський ручний кулемет і вийшов у коридор. Він залишив Стоуна і Хаджі Міхалі там, де вони й лежали. Зачинив за собою двері кімнати. Ставши в порожньому коридорі, він дивився на кулемет у своїй руці, тримаючи пальця далі від спуску, й думав про Стоуна. Про Стоуна, що був тепер прахом, змішаним з прахом Хаджі Міхалі. Але згадав його такого, яким його зустрів у Кандії, в крислатому капелюсі австралос, з-під якого широко всміхалося його обличчя, на якому не було ні розгубленості, ні відчуженості, як у всіх інших. І як вони потім тікали вдвох, коли німецькі парашутисти почали очищати район. Стоун зачекав на нього, коли він від-' став, і сміявся, і сказав йому по-англійськи: "Ходімо, ходімо, мізинчику", аби що-небудь сказати. І як той був здивований, коли він, Ніс, раптом відповів йому по-англійськи: "Зараз іду". Який він був вражений, зачувши англійську мову, та як гучно й лунко сміявся, коли вони бралися вгору по ближніх схилах Білих гір. Тоді він, Ніс, вирішив, що з цим велетнем слід триматися разом, бо він ніколи не розгублюється. І його спокійна незла впертість, і те, як він стуляв уста, ховаючи нерівні зуби. Весь він — людина. Справжня людина, зустріти таку в цім розгардіяші було великою удачею.

Тут у коридор зайшов Енгес Берк. Він уже дещо знав. Талое не зміг йому пояснити всього. Але Тало? Повторював ті самі слова й показував на мигах, і Берк здогадався, що сталося лихо. Ніс мовчки подав йому Ліхтаря й розчинив двері. Енгес Берк тільки глянув І тут-таки ступив у коридор, причинивши за собою двері; він став такий жовтий, як і Стоун.

— От чорт,^— сказав він.— Як же це?

— У них був кулемет,— відповів Ніс.

— У кого? — Берк раптом зробився якимсь беззахисним. Він нічим не міг приховати цього. Він стояв ніби в тумані, всередині в нього все кудись провалилося, рот був напіврозкритий, очі дивилися й нічого не бачили.

■— Оті четверо з Єгипту, ви бачили їх. У них був кулемет.

Енгес Берк бездумно кивнув головою.

— Вони вимагали, щоб їм звільнили заарештованих метаксистів. Один виставив кулемета, а Стоун кинувся на нього, щоб відібрати.

— Мерзотники,— сказав Берк, не знайшовши сильнішого слова.

Всередині у Енгеса Берка було порожньо. Насмішкуваті уста нічого не виказували. Нічого, крім ніяковості. Вони розгублено стояли в коридорі біля дверей і не знали, що робити. Берк і не намагався приховати отупіння, яке його огорнуло.

— Ви їх схопили? — спитав він, його губи ворушилися якось кволо, і голос був теж кволий.

Ніс показав на замкнену кімнату по коридору й сказав:

— Вони там — з іншими. Вони хотіли визволити інших.

Енгес Берк узяв томпсонівський кулемет з рук у Ніса,

— Він не стріляє,— сказав Ніс байдужим голосом, ніби тільки задля відома,

Енгес Берк потяг важіль затвора, й патрони повискакували, розклинивши його.

— Не треба їх убивати,— сказав Ніс без усякої наполегливості.— У них треба багато чого випитати,

— К бісу!

— Не треба їх убивати,— повторив Ніс,

— К бісу ваше випитування. Яка з них користь?

— Велика.

— Але ж ці мерзотники щойно вбили вашого Ха-джі Міхалі й Стоуна.

— Треба в них багато чого випитати.

— Я зараз сам перестріляю цю негідь.

— Ні,— спокійно сказав Ніс і забрав у нього кулемет.

—^ Гаразд, випитуйте, та швидше. Нема чого зволікати. Нехай скажуть тільки, навіщо вони це зробили? Адже ви знаєте навіщо.

— Знаю, але ще не все. Чому? Може б, нічого й не було, якби Стоун бачив, що метаксисти полякалися. Це в них вийшло ненавмисне. Але тепер уже однаково.

— То випитуйте скоріше. А потім я їх сам перестріляю.

— Гаразд,— знов байдуже сказав Ніс.

Після раптової смерті Хаджі Міхалі усе для Ніса прибрало чіткі, ясні форми. Це було нагадування, ніби навіть він, Ніс, що побував у Ларіссі й на Гавдосі, потребував нагадування, що кров — це єдина зброя метаксистів і проти метаксистів. Що метаксисти так легко не здаються. Що вони не сидітимуть в Єгипті згорнувши руки, а намагатимуться зміцнювати вплив метаксистів в окупованій залізноголовими Греції.

— А як же бути зі Стоуном? — почув він Берків голос.— Що ви збираєтесь робити? Отак і покинете тут? О боже, і треба ж було, щоб таке сталося. І саме тепер.— Берк усе ще говорив, не добираючи слів,

І Ніс зрозумів, що відбувається в Берка й душі. Зрозумів його почуття до Стоуна. Душевну теплоту у Енгеса Берка, що стала очевидною, коли зникло маскування. Зникла також і звичайна ворожість у Бер-ковому голосі. Ця ворожість зосталася, але спрямована на інше, на головне. Вона не приховувала, не маскувала почуттів, які його єднали з Стоуном. Які виявились тільки тепер, бо Стоун загинув. Загинув отак.

— Я почекаю на літтосців. Вони зберуться тут.

— Але ж його не можна залишати тут.

*— Не можна. Ми покладемо його там, де літтосці покладуть Хаджі Міхалі.

І Берк нічого на це не відповів. Він прихилився до стіни й став чекати того, чого чекав і Ніс.

А Ніс чекав на літтосців і ще думав про те, що от-от можуть прийти залізноголові.

Розділ тридцять сьомий

Під ранок, іще до схід сонця, до мерії почали сходитися люди.