Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 11

Я поштрикав билинкою краєчок однієї цятки. Все лишилося нерухомим. Імовірно, що це маловідома властивість самого моху. Я знову поштрикав кружальце билинкою – цього разу сильніше. І раптом серце в мене кудись провалилося від хвилювання: моя травинка наче доторкнулась до потайної пружинки, і все кружальце піднялося, мов ляда. На мій подив, це й справді виявилась ляда з акуратно зрізаними кінчиками, підбита зісподу шовковим павутинням. Ляда щільно прикривала шахточку, також обшиту шовком. Шовковий же клапан слугував стулковими завісами до ляди.

Я втопив очі у цей шедевр мистецтва і дивувався, яка жива істота могла створити його. В глибині шовкового тунелю мені не вдалося нічого розгледіти, і навіть стеблинка тут не допомогла. Довго-довго я споглядав фантастичне житло, гадаючи, хто ж його спорудив. Може, це якийсь вид оси? Але мені не доводилось чути, щоб оси влаштовували собі гнізда з потайними дверцятами. Негайно слід з'ясувати це загадкове явище природи! Зараз же побіжу до Джорджа й запитаю, чи не знає він цього таємничого звіра. Я свиснув Роджерові, який саме заклопотано викопував оливкове деревце, і жвавим клусом помчав уперед.

До будинку Джорджа я прибіг, ледве дихаючи; мене аж розпирало від надзвичайного, хвилюючого відкриття. Сяк-так постукавши, я влетів до кімнати. І тільки тоді до мене дійшло, що у Джорджа гості. Коло нього сидів чоловік, на перший погляд – Джорджів брат, бо в нього теж була борода. Проте, на відміну від Джорджа, одягнутий він був бездоганно: костюм із сірої фланелі, камізелька, білосніжна сорочка, вишукана темна краватка й міцні черевики, начищені до полиску. Я зніяковіло спинився на порозі, а Джордж тим часом оглядав мене насмішкуватим поглядом.

– Добрий вечір, – привітався він. – Судячи з того, як ти влетів сюди, можна дійти висновку: тебе цікавлять аж ніяк не додаткові студії з математики.

Я вибачився за вторгнення і розповів про дивовижні гнізда, на які натрапив.

– Слава богу, що ви тут, Теодоре, – звернувся Джордж до свого бородатого товариша, – і я можу передати це питання фахівцеві.

– Не перебільшуйте... – заперечив чоловік на ймення Теодор.

– Джеррі, це доктор Теодор Стефанідес, – сказав Джордж.

–Він може відповісти практично на будь-яке твоє запитання. Так само, як і ти, він схибнувся на природознавстві. Теодоре; це Джеррі Даррелл.

Я чемно привітався, але, на мій подив, бородань підвівся, швидко перетнув кімнату і простягнув мені велику білу руку.

– Дуже радий познайомитись, – промовив він, явно звертаючись до власної бороди, і збентежено глянув на мене своїми променистими блакитними очима.

Я потиснув йому руку й відповів, що також дуже радий нашому знайомству. Ми стояли в ніяковому мовчанні, а Джордж дивився на нас і усміхався.

– Ну що, Теодоре? – вимовив він нарешті. – Хто, на вашу думку, спорудив ці дивні схованки?

Теодор заклав руки за спину, піднявся кілька разів навшпиньки, аж його черевики невдоволено рипнули, і почав замислено розглядати підлогу.

– Ну... е-е... – старанно добирав він слова. – Схоже на те, що це нірки земляного павука... е-е... вид, цілком звичайний тут, на Корфу... тобто звичайний в тому розумінні, що мені трапилось близько тридцяти... е-е... сорока екземплярів відтоді, як я мешкаю на острові.

– Ага! – сказав Джордж. – Земляні павуки, он воно що!

– Атож, – зронив Теодор. – Гадаю, це саме вони. Втім, я можу помилитися.

Ледь рипнувши черевиками, він знову звівся навшпиньки, опустився й кинув на мене пильний погляд.

– Якщо це не занадто далеко, то ми могли б піти й перевірити, – несміливо запропонував він. – Тобто, якщо в тебе немає нагальніших справ і якщо це не так далеко...

Голос його згас на запитальній ноті. Я сказав, що вони зовсім близько, якраз біля гори.

– Гм, – відповів Теодор.

– Не дозволяйте йому тягати себе по всьому острову, – втрутився Джордж. – Ще не вистачало, щоб вас ганяли по горах і долинах.

– Ні, ні, – заперечив Теодор. – Я саме збирався йти і залюбки пройдусь пішки. Мені це аніскільки не важко... е-е... Я піду навпростець до Каноні через оливкові гаї.

Він одягнув елегантний сірий капелюх і міцно потиснув Джорджеві руку.

– Дякую за чудовий чай, – сказав на прощання і, важко ступаючи, рушив уперед по стежині поруч зі мною.

Дорогою я нишком розглядав Теодора. У нього був прямий, немов виточений ніс, насмішкуваті губи, прикриті попелястою бородою, а з-під густих пухнастих брів на світ дивились розумні очі з веселим вогником та добрими зморшками в куточках. Теодор крокував енергійно, щось мугикаючи про себе. Коли ми минали рівчак із нетечею, він спинився на мить, пильно приглядаючись.

Гм, – поділився він зі мною. – Daphnia magna.

Пригладив великим пальцем розкуйовджену бороду і знову почимчикував уперед.

– На жаль, – повідомив мене Теодор, – я приходив сюди в гостину... е-е... до друзів і через те не взяв із собою колекційну торбину. Шкода, бо в цьому рівчаку може трапитися дещо цікаве.

Коли ми збочили з рівної дороги і пішли по кам'янистій козиній стежці, я чекав нарікань, але Теодор крокував з непослабною енергією і все мугикав собі під ніс. Нарешті ми увійшли в темний оливковий гай, я підвів Теодора до моховиння й показав таємничі схованки.

Теодор роздивлявся їх, примруживши очі.

– Ага-а, – вимовив він. – Авжеж... гм... так.

Витягнувши з кишені камізельки маленького складеного ножика, він злегка підчепив лезом ляду потайника й відкрив її.

– Гм... так, – повторив він. – Cteniza.

Зазирнувши в глиб тунелю, Теодор подув туди і знову прилаштував ляду на місце.

– Так, це нірки земляних павуків, – підтвердив він. – Тільки в цій, здається, ніхто не мешкає. Як правило, павук опирається на ляду... е-е... потайника ногами чи, вірніше, кігтиками і притискує її так міцно, що треба бути надзвичайно обережним, відкриваючи ляду. Інакше можна зруйнувати схованку. Гм... так... ясна річ, це нірки самок. Самець риє таку саму нірку, лише вдвічі меншу.

Я сказав, що це найдивовижніші споруди з усіх, які мені пощастило бачити взагалі.

– О, так! – відповів Теодор. – Вони справді дивовижні. Але от що мене завжди спантеличує: як самиця дізнається про наближення самця?

Я розгублено мовчав, а Теодор, швидко зиркнувши на мене, вів далі:

– Павук, звісно, сидить всередині нірки й чигає на здобич... мух, коників тощо. Певне, павуки якось відчувають близькість інших комах. Якщо відстань невелика, павук... е-е... вистрибує зненацька зі схованки й хапає горопашну жертву. Ну от, а коли самець розшукує самицю, він також пробирається до потайника крізь моховиння, і я часто думаю, чому ж його ніколи... е-е... не проковтне помилково самиця. Звичайно, можемо припустити, що кроки його звучать специфічно. Або ж він уміє подавати... ну, знаєш... якийсь сигнал, і самиця впізнає його.

На зворотному шляху ми обидва мовчали, а коли дійшли до роздоріжжя, я сказав, що тут мушу попрощатися з ним.

– О, так, до побачення, – зронив Теодор, уважно розглядаючи свої черевики. – Мені було дуже приємно познайомитись з тобою.

Ми трохи постояли мовчки. Теодор, як я зрозумів пізніше, завжди ніяковів, коли знайомився або прощався з людьми. Ще з хвилину він пильно розглядав черевики, тоді простягнув мені руку.

– На все добре, – серйозно сказав він. – Я... е-е... сподіваюсь, що ми ще зустрінемося.

Він обернувся і, розмахуючи патерицею, попрямував униз, кидаючи довкола спостережливі погляди. Я дивився йому навздогін, потім неквапно рушив додому. Теодор збентежив і водночас причарував мене. По-перше, я вважав його непересічною особистістю: без сумніву, він був видатним ученим (про це свідчила його борода). Власне, Теодор був єдиною людиною, котра поділяла мою любов до зоології. По-друге, мене до краю тішило, що він поводився і розмовляв зі мною так, наче ми були однолітками. У нас в родині всі говорили зі мною, як з рівним, і я не любив тих людей, хто намагався виявити мені свою поблажливість. А Теодор звертався до мене, як до рівного не лише за віком, але й за знаннями.

Весь час я думав про те, що він розповів мені про земляних павуків. Уявляв собі, як павук причаївся в своєму шовковому тунелі, як тримає ляду скривленими кігтиками, прислухаючись до метушні комах нагорі. Цікаво, як все це звучить для земляного павука? Мабуть, равлик, що повзе по моховому килимі, шурхотить, мов липучий пластир, а багатоніжка цокотить, наче загін кінноти. Муха дріботить різко, уривчасто, спиняючись на секунду, щоб помити передні лапки, – деренчливий тупий звук, схожий на скреготіння точила. Великі жуки, думав я, гуркочуть, ніби парові котки, а менші комашки – сонечка, наприклад, – шелестять, як дитячі накрутці іграшки.

Ці думи заполонили мене, я прошкував вечірніми полями додому, щоб швидше розповісти про своє нове відкриття та про знайомство з Теодором. Мені хотілося зустрітися з ним знову, задати йому безліч запитань, проте хтозна? Чи захоче він гаяти на мене час? Непокоївся я даремно, бо за два дні Леслі, повернувшись із міста, вручив мені невеликий пакет.

– Стрів бородатого денді, – лаконічно повідомив він. – Ну, знаєш, того вченого. Сказав, що це для тебе.

Я не вірив власним очам. Невже для мене? Ні, тут щось не так. Хіба ж такий відомий учений завдаватиме собі клопоту й посилатиме мені посилки? Я перевернув пакет і на зворотному боці побачив своє ім'я, виведене акуратним письмом. Блискавично я розірвав папір. Всередині виявилась невеличка коробка і лист.

Дорогий Джеррі Даррелл,

після нашої нещодавньої розмови я подумав, що тобі для дослідження природи острова знадобиться який-небудь збільшувальний прилад. Посилаючи цей кишеньковий мікроскоп, я сподіваюсь, що він стане тобі в пригоді. У нього, звичайно, несильне збільшення, але ти побачиш, що для роботи в полі воно цілком достатнє.

З найкращими побажаннями щиро Тео Стефанідес

Р. S. Якщо в четвер ти матимеш вільну часину, заходь до мене на чашку чаю, і я міг би показати тобі деякі препарати.

6. БЛАГОДАТНА ВЕСНА

Наприкінці літа і впродовж усієї теплої, вологої зими наші чаювання у Теодора відбувалися щотижня. Кожен четвер я набивав кишені сірниковими коробками та пробірками з експонатами, і Спіро відвозив мене до міста. Ці побачення я не проміняв би ні на що на світі.

Теодор приймав мене в своєму кабінеті, який одразу припав мені до серця.