Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 13

Вона ловила кожну зручну нагоду, щоб прослизнути у ванну, метнувши білим вихором рушників. А от витягнути її звідтіль було понад людські сили. Ми по черзі горланили, грюкали в двері і щоразу у відповідь чули запевнення, що вона вже майже готова. Ці запевнення, як ми знали з гіркого досвіду, нічого не означали.

Але от нарешті Марго випливала з ванної, сяюча й чепурна, і, наспівуючи, йшла загоряти або спускалася до моря купатись. Під час однієї з таких екскурсій вона познайомилась на пляжі з молодим красенем, турком. Зі своєю скромністю Марго нікому не повідомила про часті побачення з цим суперменом, думаючи, як вона пояснювала згодом, що нам це буде нецікаво. Дізнався про все, ясна річ, Спіро. Він піклувався про благополуччя Марго ревно й самовіддано, і їй майже ніколи не вдавалося зробити що-небудь без його відома. Якось уранці Спіро зненацька заскочив маму саму на кухні, підозріливо роззирнувся, пересвідчився, що ніхто їх не підслуховує, глибоко зітхнув і повідав таємницю.

Мені б не хотілося вам про це казати, місіс Даррелл, – забурчав він, – але, по-моєму, ви мусите знати.

Мама давно вже звикла до змовницького вигляду Спіро, коли він приносив про нас різні звістки, і тепер це її більше не тривожило.

– Ну, що там цього разу, Спіро? – запитала вона.

– Міссі Марго, – відповів Спіро засмучено.

– А що з нею?

Спіро стурбовано озирнувся.

– Ви знаєте, що вона зустрічається з мужчиною? – голос його тремтів.

– З мужчиною? А... е-е... Так, знаю, – героїчно сказала неправду мама.

Спіро підсмикнув штани й нахилився уперед.

– А ви знаєте, що це турок? – залякуючим тоном грізно спитав він.

– Турок? – відгукнулась мама. – Ні, я не знала, що він турок. А що в цьому поганого?

Спіро був шокований.

– Боже мій, місіс Даррелл! Що в цьому поганого?! Таж він турок! А цим шельмам не можна довіряти дівчат. Він переріже їй горло, от що він зробить. Бігме, це небезпечно. Міссі Марго плаває з ним.

– Гаразд, Спіро, – заспокоїла його мама. – Я поговорю з Марго.

– Я подумав, що вам треба знати про це... Але ви не хвилюйтесь! Якщо цей негідник заподіє що-небудь міссі Марго, я з ним поквитаюсь! – серйозно запевняв її Спіро.

Отримавши такі відомості, мама переповіла їх Марго, трохи пом'якшивши страхітливі, криваві деталі, і порадила запросити юного турка на чай. Марго життєрадісно побігла по турка, а мама нашвидкуруч спекла пиріг, приготувала печива і строго наказала нам поводитися пристойно. Турок виявився високим юнаком із дбайливою зачіскою й парадною усмішкою, в якій було дуже мало гумору і дуже багато пихи. В ньому відчувалося сите самовдоволення улесливого кота. Він поцілував мамі руку так, ніби офірував їй неабияку честь, а нам усім щедро розсипав усмішки. Мама, відчувши, як ми наїжачуємося, кинулась рятувати становище.

– Як це мило, що ви завітали до нас... давно хотіли познайомитись... все бракує часу, ви ж розумієте... дні летять... Марго стільки розповідала про вас... почастуйтесь коржиком, – на одному диханні пролепетала вона, сліпучо всміхаючись і пригощаючи гостя коржиком.

– Надзвичайно люб'язно, – промимрив турок чи то до нас, чи то до самого себе.

Запала мовчанка.

– Він тут на канікулах, – оголосила раптом Марго, наче в цьому було щось унікальне.

– Та невже? – шпигнув Ларрі. – На канікулах? Неймовірно!

– Я був одного разу на канікулах, – сказав Леслі з повним ротом пирога, – точно це пам'ятаю.

Мама нервово переставляла чашки.

– Цукру? – запропонувала вона мелодійним голосом. – Покласти вам ще цукру?

Так, дякую.

Знову пауза. Ми всі дивились, як мама наливає чай і напружено підшукує тему для розмови. Нарешті турок звернувся до Ларрі.

– Ви пишете, здається? – запитав він з цілковитою байдужістю.

Ларрі блиснув очима. Мама, помітивши небезпеку, негайно втрутилася в розмову, перш ніж Ларрі встиг відповісти.

– О так, – усміхнулась вона, – він пише, день у день. Безперервно друкує на машинці.

– Мені завжди здавалось, що я зможу першокласно писати, якщо спробую, – сказав турок.

– Справді? – озвалась мама. – Далебі, я гадаю, тут потрібен талант, як і багато в чому іншому.

– Він добре плаває, – повідомила Марго. – Запливає страшенно далеко.

– Я не боюсь, – скромно сказав турок. – Я прекрасно плаваю і тому не боюсь. На коні я теж не боюсь, бо вмію чудово їздити верхи. Можу вправно стернувати, навіть коли тайфун, і теж без усякого страху.

Він граціозно сьорбав свій чай і схвально дивився на наші обличчя, де бачив благоговіння.

– Розумієте, – пояснив він на той випадок, якщо ми не втямили суті, – розумієте, я не з боязких.

Назавтра після чаювання Марго одержала від турка записку із запрошенням піти з ним увечері в кіно.

– Як ви гадаєте, мені треба йти? – спитала вона маму.

– Як хочеш, доню, – відповіла мама і твердо додала: – Тільки скажи йому, що я також піду.

– Славненький вечір вас чекає, – прокоментував Ларрі.

– О ні, мамо, будь ласка, не йдіть, – запротестувала Марго, – він подумає, що ми якісь дивакуваті.

– Дурниці, доню, – невпевнено відповіла мама. – Турки звикли до всяких охоронців... згадай лише їхні гареми.

Того вечора, причепурившись, мама й Марго пішли з турком у кіно. В містечку був один-єдиний кінотеатр просто неба, і ми розраховували, що сеанс закінчиться не пізніше десятої. Ларрі, Леслі і я нетерпляче очікували їхнього повернення. О пів на другу ночі Марго й мама, ледь живі від утоми, добрели додому і безсило попадали на стільці.

– О, так ви повернулись? – мовив Ларрі. – А ми вже були подумали, що ви втекли разом з ним, роз'їжджаєте тепер по Константинополю на верблюдах, і вітерець грайливо тріпоче вашою чадрою.

– Це був жахливий вечір, – простогнала мама, скидаючи туфлі. – Справжні тортури.

– Що сталося? – запитав Леслі.

– Почати з того, – сказала Марго, – що в нього нестерпні парфуми. Мене вони одразу запаморочили.

– Ми сиділи так близько до екрана, що в мене розболілась голова, – розповідала мама. – А людей набилося, мов сардин у бляшанці. Я ледве дихала. І на довершення всього мене почала кусати блоха. Тут немає нічого смішного, Ларрі. Мені було непереливки. Здається, він це помітив... бо весь час якось підозріливо зиркав на мене. Потім, під час перерви, він приніс нам нудно солодких східних ласощів, ми обсипалися цукровою пудрою, і я мучилась від спраги. А під час другої перерви подарував нам букети квітів. Уявляєте, квіти посередині фільму! Ось букет Марго, на столі.

Букет був величенький, з весняних квітів, перев'язаний барвистими стрічками. З торбинки мама витягла букетик фіалок, прим'ятий, наче він побував під копитами коня-ваговоза.

– А це мої квіти.

– Але найгірше – то зворотна дорога, – сказала Марго.

– Так, просто страхіття, – згодилась мама. – Ми не взяли таксі, а протеліпалися кілька годин в старезній тарадайці. Сердешна коняка зовсім знесилилась, я, вмираючи від спраги, намагалася бути гречною, а цей йолоп витріщався на Марго й виспівував турецьких пісень про кохання. Так би й порішила його. Я вже думала, що ми ніколи не дістанемось додому. Навіть біля нашого пагорба неможливо було спекатись його. Він повідомив, що о цій порі року тут багато змій, і супроводжував нас із величезною палицею. Знаєш, Марго, надалі прошу тебе вибирати приятелів трохи обачніше. Вдруге я такого не перенесу. Я боялась, що він проведе нас аж до дверей, і тоді доведеться запросити його в дім.

– Мабуть, ви були з ним занадто чемні, – сказав Ларрі.

Для Леслі прихід весни означав м'яке свистіння крил диких голубів та припутнів або раптову появу ще якої-небудь дичини серед миртових хащів. Він обійшов усі мисливські крамниці, радився з фахівцями і нарешті з гордістю приніс додому новеньку двостволку. І відразу ж заходився розбирати й чистити її, а я стояв поруч, зачаровано дивився на блиск металу і вдихав із насолодою важкий запах мастила.

– Правда ж, красунечка? – примовляв він розчулено, скоріше до себе, аніж до мене. – Правда ж, ясочка?

Він голубив свою гарну рушницю, бистрі блакитні очі його сяяли. Нараз скинув її на плече, цілячись в уявну зграю птахів на стелі.

– Бах!.. Бабах! – вигукував він захоплено.

Леслі ще раз протер рушницю шматиною, обережно поставив у куток біля ліжка.

– Гайда завтра на полювання? – запропонував він, висипаючи з пакета на ліжко червоні набої. – Дикі голуби з'являються близько шостої. Отой згірок за долиною – якраз годяще місце.

І от ми з Леслі крокуємо крізь досвітній туман, минаємо принишклі оливкові гаї, підіймаємося крутосхилом, де миртове гілля вгинається під краплями густої роси. Стоїмо нагорі, серед виноградних лоз, чекаємо, коли розвидніє і появляться птахи. Враз бліде світанкове небо вкривається темними цятками, вони рухаються швидко, як стріли, ми чуємо трепетання крил. Леслі

вичікує. Стоїть, широко розставивши ноги, притиснувши рушницю до стегна, і зірко стежить за птахами. А вони все ближче й ближче, ось уже над нами і, здається, зараз зникнуть за сріблястими, мерехтливими кронами олив.

В останню мить рушниця лягає на плече, блискучі стволи націлено в небо, легкий поштовх і звук пострілу, ніби тріскає гілка в нічному тихому лісі. Коли на поясі Леслі висить п'ятеро скривавлених, пониклих пташин, він затискує рушницю під пахвою, запалює сигарету й насуває капелюх на очі.

– Ходімо, – каже він. – Досить з нас. Дамо цим бідолахам перепочинок.

Ми вертались через оливкові гаї, залиті сонцем, де серед листя, мовби невеликі монетки, рожевіли зяблики. Пастух Яні виганяв на пасовище своїх кіз. Його смагляве обличчя з жовтими від нікотину вусами привітно всміхалося до нас; з-під важкої накидки з овечої шкури вузлувата рука посилала нам дружнє вітання.

– Херете! – вимовив він глибоким голосом гарне грецьке привітання. – Херете кіріе... Щастя вам.

Кози розбрелись серед олив, гучно мекаючи одна до одної, дзвіночок ватага ритмічно подзенькував. Радісно співали зяблики, а в миртах берестянка, схожа на мандарин, виводила трелі. Острів, напоєний росою, ярів у променях ранкового сонця; всюди бурунило життя. Щастя вам! А що ж іще, окрім щастя, могли ми тоді почувати?

РОЗМОВА

Щойно ми влаштувались і почали насолоджуватися життям на острові, Ларрі, з типовою для нього великодушністю, написав усім своїм друзям і запросив їх приїхати до нас.