Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 15

А коли мама зробила спробу відчинити масивний шифоньєр, дверцята лишилися у неї в руках. Отоді мама дійшла висновку: треба вживати заходів.

– Хіба можна запрошувати людей у дім, де все розвалюється на цурки від одного тільки погляду! Доведеться докупити нових меблів, нема ради. Ці гостини дорого нам коштуватимуть. Такого з нами ще не було.

Наступного ранку Спіро повіз маму, Марго й мене до міста купувати меблі. Ми завважили, що на вулицях більш людно

й гамірно, ніж завжди, але спершу не надали цьому значення. Коли ми вийшли з крамниці і посунули звивистими вуличками до того місця, де стояв наш автомобіль, юрба закрутила нас у коловороті. Народу чимдалі прибувало, натовп, нуртуючи, поніс нас уперед всупереч нашій волі.

– Мабуть, щось відбувається, – кинула репліку спостережлива Марго. – Може, фієста або якийсь мітинг.

– Нам би тільки дістатись до машини, – хвилювалась мама.

Але юрмовище змело нас у протилежний бік і виштовхнуло

на центральний майдан міста. Народу там зібралось – яблуку впасти ніде. Я спитав одну літню селянку, що тут відбувається. В очах її засвітилась гордість:

– Це святий Спірідіон, кіріа. Сьогодні можна піти до церкви і поцілувати йому ноги.

Святий Спірідіон був покровителем острова. Його мощі в срібній труні зберігалися в храмі, і раз на рік урочиста процесія носила їх по місту. Цей всемогутній святий міг здійснювати бажання, зцілювати хвороби, творити чудеса, якщо вдавалось вибрати для прохання слушний момент, коли він перебував у благодушному настрої. Остров'яни обожнюють його і кожного другого хлопчика називають на його честь Спіро. Сьогодні якраз і випав той день, коли відкривали труну, дозволяли віруючим цілувати взуті в тапочки ноги святого і звертатися до нього з проханнями.

Склад натовпу свідчив, як високо шанували святого Спірідіона на Корфу. Там були старі селянки в ошатних чорних сукнях, їхні чоловіки з білими вусами, похилі, наче оливи; бронзові, мускулисті рибалки в сорочках, заплямованих чорнильною рідиною спрутів, а також каліки, сухотники, розумово неповноцінні, хворі й немічні, немовлята в пелюшках з блідими, восковими личками, зморщеними від надривного кашлю. Я помітив навіть декількох бритоголових, дикуватих з вигляду пастухів-албанців у широченних плащах з овечої шкури.

Різнокольоровий людський потік повільно вливався в темні двері церкви, і нас, мов камінчики, втягнуло в цей потік. Марго опинилась далеко попереду мене, а мама лишилася десь позаду. П'ятеро товстих, як подушки, селянок щільно стиснули мене, обдаючи запахом поту й часнику, а мама безнадійно загубилась між двома велетнями-албанцями. Натовп рішуче виніс нас сходами вгору аж до дверей.

У церкві було тьмяно, наче в колодязі; лише біля однієї стіни жовтими шафранами світилися вогники свічок. Бородатий священик у чорному ширяв, немов стрімкий птах, спрямовуючи живий ланцюг до великої срібної труни і далі, до виходу на вулицю. Труна, схожа на сріблясту хризаліду, стояла вертикально, з долішньої її частини визирали ноги святого, взуті в гарні вишиті тапочки.

Кожен, підходячи до труни, схилявся, цілував ноги, шепотів молитви. А згори, крізь скло саркофага, на грішників дивилося чорне, висохле обличчя мумії з виразом крайнього невдоволення. Стало ясно: хочемо ми цього чи ні, нам теж доведеться цілувати ноги святого Спірідіона. Я озирнувся й побачив, що мама робить відчайдушні зусилля пробитись до мене, однак її албанський ескорт не вступається ані на дюйм. Упіймавши мій погляд, вона повела очима на труну й енергійно захитала головою.

Я був спантеличений, і обидва албанці також. Вони пантрували за мамою з неприхованою підозрою. Певне, їм здалося, що вона от-от знепритомніє, і небезпідставно, – кров прилила їй до щік, а міміка робилась чимраз експресивнішою. Доведена до відчаю, вона геть-чисто відкинула обережність і голосно зашепотіла мені через голови прочан:

– Скажи Марго... не треба цілувати... цілуйте повітря... цілуйте повітря.

На жаль, я не встиг передати Марго мамині слова. Моя сестра, схилившись до ніг святого, вже палко цілувала їх, на превелике здивування й захоплення натовпу. Коли надійшла моя черга, я, слухаючись мами, гучно цмокнув повітря, дюймів на шість вище лівої ноги мумії. Відтак людський потік поніс мене далі й виштовхнув на вулицю. Марго, задоволена, чекала нас на сходах. Аж ось і мама вилетіла з церкви під тиском могутніх рамен пастухів.

– Ці пастухи... – знесилено зронила вона, – такі грубі... а запах мало не доконав мене... суміш часнику й ладану...

– Нічого, – безжурно сказала Марго. – Все це можна витерпіти. От якби тільки святий Спірідіон виконав моє прохання!

– Жахлива антисанітарія! – обурювалась мама. – Ця церемонія значно більше сприяє поширенню інфекційних хвороб, аніж зціленню від них. Страшно уявити, що ми могли б підхопити, якби дійсно цілували оті ноги.

– Але ж я поцілувала ноги, – здивувалась Марго.

– Марго! Як ти могла!

– Всі так робили.

– Ти мене доконаєш! Адже я вас застерігала...

– Не знаю, мені ви нічого не говорили...

Я хутко пояснив, що не встиг передати мамине застереження.

– Стільки людей обслинювало ті тапки, і все-таки тебе це не відвернуло!

– Я робила лише те, що робили всі.

– Але чому, навіщо ти так вчинила?

– Ну-у, я подумала, може, він вилікує мої прищі...

– Прищі! – сердилася мама. – Дивись, аби на додачу до прищів не підхопила чогось гіршого.

Наступного дня Марго злягла від тяжкої інфлюенци, і престиж святого Спірідіона розбився ущент. Спіро терміново послали до міста, по лікаря. Він привіз із собою кремезненького чоловічка з лискучим волоссям, тоненькою щіточкою вусів і меткими очками-гудзиками за скельцями рогових окулярів.

Це був лікар Андручеллі. Випромінюючи доброзичливість, він поводився коло ліжка хворої досить оригінально. Увійшов статечно до кімнати, насмішкуватим поглядом зиркнув на Марго.

– Бу-бу-бу! – раптом забубукав він. – Бу-бу-бу! Яка непростима легковажність, хіба ні? Цілувати ноги святому! Бу-бу-бу! Там же повно інфекції! Вам пощастило, це звичайний грип. Виконуйте всі приписи медицини, інакше я умиваю руки! І будь ласка, не ускладнюйте мені роботу подібними нерозумними вчинками. Якщо ви ще раз поцілуєте ноги святому, я більше не приїду вас лікувати... Бу-бу-бу!.. Оце так утяли!

Поки Марго три тижні витримувала постільний режим, а лікар Андручеллі кожні два-три дні бубукав над нею, решта влаштовувалися на новому місці. Ларрі захопив собі простору мансарду і запросив двох теслярів змайструвати книжкові полиці. Леслі перетворив чималу криту веранду за будинком на стрілецький тир і щоразу і коли тренувався там, вивішував знадвору величезне червоне полотнище. Мама заклопотано поралась у напівпідвалі на кухні, – просторій, з кахляною підлогою, – готувала цілі галони міцного бульйону, вислуховувала монологи Лугареції і водночас турбувалася про Марго.

А у нас із Роджером був тепер сад на п'ятнадцять акрів – привільний новий рай, що спускався до мілкого теплого моря. Оскільки тимчасово я не мав учителя (Джордж поїхав), то міг спокійнісінько мандрувати цілими днями, забігаючи додому тільки попоїсти.

В саду, на цій строкатій ділянці поруч з будинком, мені трапилось безліч живих істот, котрих я нині вважав своїми давніми друзями: жуків-бронзівок, блакитних диких бджіл, сонечок, земляних павуків. У щілинах садового муру розплодилася сила-силенна маленьких чорних скорпіонів, гладеньких і блискучих, ніби зроблених з бакеліту. Серед листя інжиру та цитрусів, трохи нижче квітника, роїлися смарагдові жаби-скрекотушки – справжнісінькі атласні цукерки. На схилах пагорба траплялись різні змії, а також чудові ящірки й черепахи.

У цитрусових гаях гніздилося розмаїте птаство: щиглі, зеленяки, горихвістки, плиски, вивільги, поодинокі одуди з рожевим, чорним та білим оперенням. Вони колупали м'яку землю довгими, вигнутими дзьобами, а помітивши мене, здивовано настовбурчували свої чубчики і пурхали геть.

Під карнизом будинку жили ластівки. Вони прилетіли сюди незадовго до нас і щойно закінчили будувати глиняні бугристі гнізда, – брунатні й вологі, схожі на кекс із родзинками. Коли гнізда підсохли й посвітлішали, ластівки почали вистеляти їх ізсередини, розшукуючи корінчики, овечу вовну, пір'їни.

Двоє гнізд притулилися найнижче від усіх, саме на них я й зосередив свою увагу. Приставивши до стіни довгу драбину, я поступово, день при дні, забирався дедалі вище, поки доліз аж до останньої щаблини. Звідси зручно було спостерігати гнізда з близької відстані. Ластівкам, очевидно, моя присутність зовсім не заважала, бо вони й далі невтомно працювали, готуючи житло для майбутньої родини. Я тихо сидів на вершечку драбини, а Роджер лежав унизу.

По деякім часі я добре познайомився з життям обох ластів'ячих пар і щоденно з палким завзяттям вів свої спостереження. В поведінці ластівок-самок було багато спільних рис: серйозність, заклопотаність, тривожне хвилювання, метушливість. А їхні чоловіки проявляли себе абсолютно інакше. Один з них, поки обладнувалось гніздо, приносив високоякісний матеріал, але поводився при цьому вкрай легковажно. Часто-густо, вертаючись додому зі жмутиком овечої вовни в дзьобі, він гаяв дорогоцінні хвилини: кружляв по саду, милуючись квітами, виписував у повітрі вісімки, грайливо метався серед виноградних лоз. Його дружина тим часом відчайдушним щебетом закликала гульвісу до гнізда.

Друга ластівка теж мала клопіт зі своїм чоловіком, щоправда, іншого гатунку. Цей був аж надміру старанний і дбайливий. Докладав неймовірних зусиль, щоб забезпечити майбутніх нащадків підстилкою екстракласу. Але, на жаль, йому бракувало математичних здібностей, і він ніяк не міг запам'ятати розмірів власного гнізда. Звичайно він прилітав додому з радісним, хоча трохи приглушеним щебетанням, тягнучи куряче або індиче перо завбільшки з нього самого, таке грубезне, що годі було зігнути його. Дружині доводилось терпляче переконувати недотепу, – мовляв, це перо не можна примостити в гнізді, як не старайся, як не крутись. Прикро розчарований, він кидав перо додолу, і воно поволі опускалося на чимраз більшу купу мотлоху під гніздом. Оговтавшись після невдачі, турботливий чоловік знову відлітав на пошуки придатніших матеріалів.