Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 17

Заплющивши очі, тваринка всотувала в себе сонце кожною порою, кожною клітиною. Черепаха виніжувалась отак хвилин десять, тоді статечно встала й рішуче почимчикувала до галявинки, де в тіні пірамідального кипариса рясніли кульбаби і конюшина. Тут вона заточилася й панциром глухо стукнула об землю. Голова її спроквола потяглась до пишного зілля, рот широко розкрився над соковитим листям конюшини. Смикнувши головою, черепаха зірвала листок і з щасливою міною почала жувати його – перша її трапеза нинішнього року.

Мабуть, вихід цієї провісниці весни з підземної спочивальні був своєрідним сигналом: довколишні пагорби густо вкрилися черепахами. Я ще ніколи не бачив, щоб на такому невеличкому просторі скупчилося стільки черепах. Здоровенні екземпляри, завбільшки з супну тарілку, і зовсім крихітні, мов кавові чашечки; шоколадні прадіди й світло-жовті дрібнятка – всі вайлувато шкандибали піщаними стежками, чеберяли серед вересу й миртів, часом спускались в оливкові гаї, де рослинність аж бризкала соком. За годину, не рушаючи з місця, можна було налічити не менше десятка черепах, що тьопали кудись. А одного разу мені вдалося зібрати на схилах тридцять п'ять штук за дві години, – вони заклопотано чалапкали в своїх справах, важко переступаючи по землі неповороткими лапами.

Щойно закуті в панцири володарі пагорбів лишили зимові схованки і скуштували першої свіжої зелені, як самці настроїлись на романтичний лад. Ставши навшпиньки, чимдуж витягнувши шиї, вони з незграбною квапливістю ринулися на пошуки наречених. Раз у раз зупиняючись, кавалери кумедно, пискливо скрикували – це була палка черепашача пісня кохання. А дами тим часом шкандибали собі по килиму рожевого вересу, ласували соковитим зелом і на пристрасні освідчення не звертали ані-найменшої уваги. Двоє чи троє женихів припускали до них чвалом (у черепашачому розумінні швидкості), і, як правило, всі обирали одну й ту саму пасію. Захекані, розпалені коханням, вони грізно міряли один одного поглядами, конвульсивно хапали повітря й лагодилися до бійки.

Це були цікаві й захопливі видовиська, що нагадували радше вільну боротьбу, аніж бокс. Суперникам, природно, бракувало моторності й сприту, щоб продемонструвати складні, хитромудрі прийоми. Звичайно вони намагались чимхутчіше напасти на супротивника і перед самим ударом сховати голову в панцир. Найметкішим вважався удар збоку, що давав змогу перекинути

суперника на спину й лишити в такому безпорадному положенні. Вибиваючись із сил, дуелянти вели запеклу боротьбу, їхні панцири торохкотіли при зіткненні, зрідка один з них кусав другого за шию або з шипінням втягував голову всередину.

Тим часом дама серця, предмет їхньої пристрасті, звільна дріботіла вперед, вряди-годи зривала травинку, буцімто й не чула тріскотнечі рогових панцирів позаду. Траплялося, що розлютований залицяльник ненароком дошкульно стусав свою пасію. Та при цьому тільки гнівно пирхала, зіщулювалась і незворушно очікувала завершення дуелі.

Ці двобої видавалися мені кричущо несправедливими, адже перемогу в них не завжди здобував найдостойніший. Зайнявши вигідну позицію, миршавий суперник міг легко перекинути здорованя. Тим паче, що жаданий предмет не завжди припадав одному з дуелянтів: часто-густо красуня у розпалі боротьби заводила флірт з якимось зовсім стороннім жевжиком (котрий заради неї і палець об палець не вдарив) і, цілком задоволена, йшла собі геть разом з ним.

Ми з Роджером годинами просиджували в густому вересі, з цікавістю спостерігаючи лицарські турніри черепах в їхніх незграбних рогових латах. Нам ці видовиська ніколи не набридали. Іноді ми з ним билися об заклад, хто з суперників переможе. Роджер майже завжди програвав, так що на кінець літа він заборгував мені кругленьку суму. Під час особливо жорстоких сутичок Роджера охоплював бойовий дух, він поривався втрутитись у бійку, і мені доводилося гамувати його.

Коли дама нарешті робила свій вибір, ми супроводжували щасливих закоханих у їхній весільній мандрівці по заростях миртів і навіть спостерігали (скромно причаївшись за кущем) фінальні сцени романтичної драми.

Я з такою увагою і завзятістю обсервував життя черепах, що невдовзі багато з них стало моїми гарними знайомими. Одних я впізнавав за обрисами і забарвленням, других – за деякими фізичними вадами: відбитим краєм панцира, здертим нігтем тощо. А одну добірну, золотисто-чорну самицю годі було переплутати з кимось іншим, – вона мала тільки одне око. Ми з нею заприятелювали, і я охрестив її мадам Циклоп.

Одноока черепаха звикла до мене і, збагнувши, що я не заподію їй шкоди, не ховалася в панцир переді мною, а навпаки, очікувально витягала шию: ану ж я пригощу її яким-небудь делікатесом, скажімо, листочком салату або крихітним равликом. Це були улюблені ласощі мадам Циклоп. Черепаха безтурботно вешталась у своїх справах, а ми з Роджером ходили за нею назирці, зрідка влаштовуючи їй святкові пікніки в оливкових гаях, де наша гурманка досхочу наїдалася конюшини. На мій превеликий жаль, я не був свідком її шлюбної церемонії, але наслідки медового місяця мені таки пощастило уздріти.

Якось я застав черепаху за риттям ямки в пухкому грунті коло піщаного горбочка. Коли я підійшов, вона вже вигребла чималу западину і, вочевидь, зраділа можливості перепочити і трохи підкріпитися квітками конюшини. Відтак знову взялась до роботи, гребла землю передніми лапами і відштовхувала її панциром на один бік. Не зовсім розуміючи її намірів, я не пробував допомагати, а просто лежав долілиць на рожевому вересі й пантрував.

По якімсь часі, накидавши цілу купку землі, черепаха пильно оглянула ямку і, очевидно, задовольнилася результатом праці. Вона обернулась, опустила над ямкою задню частину тіла і натхненно відсутнім виразом відклала туди дев'ятеро білих яєць. Зачудований, я сердечно привітав її з таким досягненням, а вона замислено слухала мене й ковтала повітря.

Потім черепаха засипала землею свої яйця і щільно притоптала заповітне місце, кілька разів плюхнувшись животом об грунт. Нелегку роботу було скінчено, мадам Циклоп могла тепер відпочити й поласувати залишками конюшини.

Я опинився в скрутному становищі. Мені страшенно кортіло взяти одне яєчко для колекції, але зробити цього перед черепахою я не міг, побоюючись, що вона образиться, вириє решту яєць і з'їсть їх або скоїть щось не менш кровожерне. Тому я сидів і терпляче ждав. Черепаха дожувала конюшину, трішки подрімала й подалася геть. Я пішов слідом за нею і, коли вона вже була на чималій відстані від гнізда, кинувся назад до ямки і видобув звідти одне яйце. Воно мало овальну форму, шорстку крейдяну шкаралупу, а розміром було приблизно таке, як голубине. Я знову притоптав землю над гніздом, щоб черепаха нічого не запідозрила, й урочисто поніс додому свій трофей.

Вдома я дуже обережно видув із яйця глейкий жовток, а шкаралупу долучив до моєї природознавчої колекції, поклавши її в окрему коробочку зі скляним дашком. На етикетці в припливі сентиментальності я написав: "Яйце грецької черепахи (Тestudo graeca). Знесла мадам Циклоп".

Протягом весни і раннього літа, доки я вивчав інтимне життя черепах, до нас нескінченним потоком прибували друзі Ларрі. Не встигали ми перевести дух після однієї компанії, як пароплав привозив нову партію гостей, лунали автомобільні гудки, цокіт копит, і з пристані до нашого будинку тягнулась сила-силенна екіпажів. Іноді групи гостей прибували одночасно, і тоді наставав справжній хаос. По всій садибі тинялись поети, прозаїки, художники і драматурги, котрі сперечалися, малювали, клацали на машинках, віршували. Ці прості, милі люди, як охарактеризував нам їх Ларрі, насправді виявились усі без винятку ексцентричними диваками. Вони були такі високоінтелектуальні, що заледве розуміли один одного.

Одним з перших приїхав поет Затопек, присадкуватий чоловічок з орлиним носом, довгою гривою сріблястого волосся і з ураженими артритом руками. У широкому чорному плащі, крислатому чорному капелюсі, він прибув до нас на візку, вщерть набитому вином. Голос його гримів, наче сироко, коли він увірвався в дім з пляшками в руках, майнувши своїм чорним плащем. Весь час перебування у нас поет просторікував мов заведений. З раннього ранку до пізньої ночі він виголошував безконечні тиради, випивав неймовірну кількість вина, примудрявся куняти скрізь, де завгодно, і майже ніколи не спав по-справжньому.

Незважаючи на свій солідний вік, Затопек анітрохи не збайдужів до протилежної статі і з куртуазною гречністю упадав коло мами й Марго.

Нарешті поет від'їхав. Так само, як прибув до нас: загорнувшись у плащ і по-королівському відкинувшись в екіпажі. Кінь потрюхикав шляхом, а Затопек вигукував зворушливі слова прощання, обіцяв невдовзі вернутися з Боснії і привезти нам ще вина.

Потім насунули художники: Жонкіль, Дюран та Майкл. Жонкіль розмовляла справжнім лондонським кокні3– така собі кумедна неборака з чубчиком. Довготелесий меланхолійний Дюран був такий нервовий, що наполохано стріпувався на будь-чиє звертання. Коротконогий флегматичний товстун Майкл скидався на варену креветку з кучмою темного кучерявого волосся. Всіх трьох митців об'єднувала одна спільна риса, а саме – невситиме бажання трудитись. Жонкіль, ледве переступивши поріг, чітко розтлумачила це принишклій мамі.

– Ви думаєте, я приїхала сюди байдики бити? О ні! – суворо проголосила вона. – Мені треба працювати, і я обійдусь без усяких там пікніків, ясно?

– А-а... е-е... так... ну, звісно... ні... – винувато виправдувалась мама, ніби вона спеціально для Жонкіль затівала пишні бенкети серед миртів.

Просто щоб ви знали, – пояснювала Жонкіль. – Я не хочу вам заважати, втямили? Мені б тільки попрацювати.

І з цими словами вона швиденько усамітнилася в саду, одягла купальник і спокійно продрімала на сонечку до самого від'їзду.

Дюран, як він оголосив нам, також збирався працювати, але спершу йому конче треба було підлікувати нервову систему. Він повідомив, що йому довелося пережити тяжке, невимовно тяжке моральне потрясіння. Коли Дюран був в Італії, йому раптом спало на думку створити шедевр. Добре поміркувавши, він вирішив, що квітучий мигдалевий сад має надихнути його пензель.