Моя сім'я та інші звірі - Сторінка 14

Те, що в будинку заледве вистачало місця навіть для нашої родини, очевидно, пройшло повз його увагу.

– Я запросив тут декого в гості на тиждень-другий, – якось вранці кинув він мамі мимохідь.

– Чудово, синку, – необачно відповіла мама.

– Я подумав, що добре буде поспілкуватися з розумними, цікавими людьми. Це нас збадьорить.

– Сподіваюсь, вони не занадто інтелектуальні, любий.

– Боже мій, мамо! Звісно, ні; це напрочуд милі, прості люди. Не розумію, чому ви так боїтесь інтелектуалів.

– Мені з ними якось не по собі, – жалібно сказала мама. – Сама я не належу до високоосвічених і не можу підтримати розмову про поезію й таке інше. А їм чомусь здається, що оскільки я твоя мати, то мені по силі вести з ними довгі балачки про літературу. І завжди вони звертаються зі своїми безглуздими запитаннями саме тоді, коли я готую обід.

– Я не примушую вас дискутувати з ними про мистецтво, – розсердився Ларрі, – проте, гадаю, можна було б трохи приховати своє захоплення низькопробним чтивом. Ось я невтомно заповнюю наш дім справжніми книгами, і що ж? Ваш столик у спальні вгинається під тягарем довідників з кулінарії і садівництва, та ще цих страхітливих детективних романів. Ніяк не збагну, де ви їх дістаєте?

– Це зовсім непогані детективи, – захищалась мама. – Я позичала їх у Теодора.

Ларрі коротко, сердито зітхнув і повернувся до своєї книги.

– Краще б ти повідомив у ^Швейцарський пансіонат", коли вони прибувають, – зауважила мама.

– Навіщо? – здивувався Ларрі.

– Щоб там забронювали кімнати, – так само здивувалась мама.

– Але ж я запросив їх до нас додому, – з притиском сказав Ларрі.

– Ларрі! Це неможливо! Який ти нерозважливий. Хіба ж вони можуть тут зупинитись?

– Не розумію, чому нервувати через дрібниці, – холодно мовив Ларрі.

– А де ж вони спатимуть? – бідкалась мама. – У нас і так тісно, ти сам знаєш.

– Нічого, мамо, місця тут достатньо, якщо тільки все організувати до ладу. Марго й Лес ночуватимуть на веранді, ось вам вже дві вільні кімнати; ви з Джеррі переходите до вітальні і звільняєте свої кімнати.

– Не плети казна-що, любий. Ми не можемо перетворити дім на циганський табір. Окрім того, ночі ще прохолодні і Марго з Лесом не будуть ночувати надворі. У нас просто немає місця для гостей. Так що доведеться тобі написати цим людям і відмінити запрошення.

– Я не можу їм написати, – сказав Ларрі. – Вони вже в дорозі.

– Ох, Ларрі, ти справді нестерпний! Ну чому ти не попередив мене раніше? Дотягнув до останнього, а тоді повідомляєш.

– Я ж не знав, що приїзд кількох друзів ви сприймете, як стихійне лихо, – пояснив Ларрі.

– Але, синку, нерозумно запрошувати гостей туди, де для них немає місця.

– Будь ласка, облишмо це, – роздратовано сказав Ларрі, – є дуже простий вихід із становища.

– Який? – насторожилася мама.

– Гм, оскільки в цьому будинку тісно, давайте переїдемо в більший.

– Не сміши мене! Хіба люди міняють житло на просторіше тільки тому, що вони запросили в гості приятелів? Це ж нечувано!

– А що такого? По-моєму, це вельми слушна пропозиція; ви самі кажете, що тут тісно, отже єдиний розумний вихід – переїхати.

– Розумніше було б не кликати гостей, – строго відповіла мама.

– Навряд чи нам буде приємно жити відлюдниками, – сказав Ларрі. – Тим більше, що я запросив їх виключно заради вас. Всі вони симпатяги. Я хотів порадувати вас. Внести трохи веселощів у ваше життя.

– Мені й так весело, спасибі, – з гідністю подякувала мама.

– Не знаю, що тепер робити.

– Я справді не розумію, любий, чому б їм не зупинитися в "Швейцарському пансіонаті".

– Негарно запрошувати людей до себе, а тоді відправляти у третьорядний готельчик.

– Скількох же ти запросив? – поцікавилась мама.

– О, лише двох... чи трьох... Вони приїдуть не всі зразу. Очевидно, прибуватимуть групами.

– Чи можу я хоча б дізнатися, скількох людей ти запросив? – наполягала мама.

– Точно не пам'ятаю. Дехто з них не відповів, але це нічого не означає... Мабуть, вони вже виїхали і думають, що про це не варто повідомляти. В кожному разі, якщо ви розплануєте бюджет на сім-вісім чоловік, цього напевне вистачить.

– Ти маєш на увазі, разом з нами?

– Ні, ні, семеро-восьмеро гостей та ще наша родина.

– Але ж це безглуздо, Ларрі! Ми не зможемо впакувати в будинок тринадцять осіб, навіть з найпалкішим нашим бажанням.

– Ну що ж, тоді давайте переїдемо. Я вам пропоную розумний вихід. Не збагну, навіщо сперечатися.

– Не будь смішним, синку. Навіть якби ми переїхали в помешкання, придатне для тринадцяти чоловік, що нам робити із надлишком площі потім, коли гості поїдуть?

– Запросимо ще кого-небудь, – сказав Ларрі, здивований тим, що мамі не спало на думку таке просте рішення.

Мама мовчки дивилась на нього, її окуляри з'їхали набік.

– Ларрі, ти таки доведеш мене, – нарешті вимовила вона.

– Я гадаю, несправедливо звинувачувати мене в тому, що ваше господарство руйнується через приїзд одного-двох гостей, – суворо сказав Ларрі.

– Одного-двох! – скрикнула мама. – Вісім чоловік, по твоєму, це один-двоє! Я рада, що ти так вважаєш.

– Мені здається, ви стоїте на хибних позиціях.

– А як назвати те, що ти поназапрошував людей без мого відома?

Ларрі ображено глянув на неї і знову втупився в книгу.

– Ну, я зробив усе, що міг, – сказав він. – На більше я неспроможний.

Запала довга мовчанка. Ларрі незворушно читав книгу, а мама тим часом ставила троянди у вази і неуважно розносила їх по кімнаті, буркочучи сама до себе.

Зрештою вона не витримала:

– Розлігся там, і все йому байдужісінько! Адже це твої друзі. От і придумай що-небудь.

Ларрі з виглядом великомученика відклав книгу.

– Не розумію, що я мушу робити? Ви відхилили всі мої пропозиції.

– Якби ж ти запропонував щось розумне!

– Не бачу нічого безглуздого в моїх порадах.

– Ларрі, синку, поміркуй тверезо. Ми не можемо зриватися в новий будинок тільки через те, що приїдуть знайомі. Та й все одно вже пізно. А уроки Джеррі?

– Якщо докласти зусиль, все можна легко владнати.

– Ми не будемо переїжджати, – твердо заявила мама. – Так я вирішила.

Вона поправила окуляри, кинула на Ларрі визивний погляд і гордою, величною ходою рушила на кухню.

ЧАСТИНА ДРУГА

7. НАРЦИСОВО-ЖОВТИЙ БУДИНОК

Це був високий, просторий венеціанський особняк з вицвілими блідо-жовтими стінами, зеленими віконницями і червоно бурим дахом. Він стояв на узгір'ї біля моря, оточений занедбаними оливковими гаями та цитриновими й помаранчевими садами, де панувала тиша. Все тут навівало мінорні думки про минуле: об ліз лі, потріскані стіни, просторі лункі зали, веранди, засипані торішнім листям і так густо обплетені виноградом, що на долішньому поверсі завжди стояли зеленаві сутінки; поруч – невеликий занехаяний сад з кам'яною огорожею і чавунною іржавою брамою. Там, над порослими рястом стежками, пишалися троянди, анемони, герані, а крислаті мандаринові дерева рясніли квітами з п'янким, паморочливим ароматом.

У цитрусових садах було тихо і спокійно, звідти долинало лише гудіння бджіл і вряди-годи щебетання птахів. Занедбана, самотня садиба сумовито руйнувалася на цьому покинутому узгір'ї, що дивилось на леління моря і на темні, порізані гори Албанії. Все довкіл лежало у мрійливому напівсні, напоєне весняним сонцем, укрите мохом, папороттю, сонмами дрібних поганок.

Садибу відшукав, ясна річ, Спіро; він сам і організував наш переїзд, діловито намагаючись уникнути зайвої метушні. Два дні по тому, як ми вперше побачили будинок, довгі вози, навантажені нашим майном, валкою посунули курним шляхом, а на четвертий день ми вже влаштовувались у новій господі.

Неподалік у хатині мешкав садівник із дружиною. Це подружжя похилого віку немовби старішало разом з обійстям. В обов'язки садівника входило наповнювати чани водою, збирати садовину, чавити оливки і раз на рік терпіти дошкульні жала бджіл, вибираючи мед із сімнадцятьох вуликів у цитриновому саду. Якось мама, у хвилину надмірної великодушності, запросила його дружину попрацювати в нашому домі. Звали її Лугареція. Це була худорлява, квола жінка з карими очима і недбало заколеним волоссям. Як швидко з'ясувалось, Лугареція мала надзвичайно вразливу вдачу, найменше зауваження про її роботу, хоч би яке воно було делікатне, викликало в неї цілі потоки сліз, буцімто на неї звалилося тяжке горе. Серце боліло дивитись на це, і мама незабаром припинила робити їй зауваження взагалі.

Існувала єдина річ на світі, здатна освітити усмішкою похмуре обличчя Лугареції, запалити вогонь у її потульних очах, – а саме розмови про її недуги. Більшість людей впадає в іпохондрію лише у вільні години, а Лугареція перетворила це хобі на своє основне заняття. Коли ми замешкали в будинку, найдужче її непокоїв шлунок. Бюлетені про його стан починали надходити від сьомої ранку, коли Лугареція приносила нам чай. Човгаючи з тацею по кімнатах, вона кожному з нас давала вичерпний звіт про нічні болі. Яскраві описи її вражали своїм драматизмом. Чалапкаючи по кімнатах, Лугареція стогнала, зітхала, корчилася від болю і так реалістично зображувала картину своїх страждань, що ми всі мимоволі починали переживати те ж саме.

– Невже нічого не можна зробити з цією жінкою? – звернувся Ларрі до мами після особливо клопітної для шлунку Лугареції ночі.

– А що ж я можу зробити? – озвалась мама. – Я вже дала їй випити твоєї соди.

– Ось через те їй і погіршало вночі.

– Мені здається, вона погано харчується, – сказала Марго. – їй необхідна добра дієта.

– Звичайно, вона трохи докучлива, – визнала мама, – але ж бідолашна жінка так страждає.

– Дурниці! – кинув Леслі. – Вона просто насолоджується цим усім. Так само, як і Ларрі, коли він нездужає.

– Однаково тут більше нікого не знайдеш, – поспішила втрутитися мама, – тож доведеться змиритись. Я попрошу Теодора оглянути її.

Дім, окрім болячок Лугареції, мав іще дещо варте уваги. Наприклад, меблі (ми орендували їх разом із садибою). Це була фантастична суміш реліктів вікторіанської епохи, наглухо зачинених у кімнатах протягом останніх двадцяти років. Грубі, незручні речі захаращували весь будинок, скрушно рипіли, наче жаліючись одна одній. Першого ж вечора від обіднього столу відломилася ніжка – і всі тарілки полетіли на підлогу. Заледве Ларрі присів на масивний, міцний, здавалося б, стілець, як у того зразу відпала спинка і щезла в клубах ядучої пилюки.