Музей старожитностей - Сторінка 10

Цікався тим, як він живе, як бавить час, де буває. Простеж за його зв'язками. Шевальє сказав мені, що в Парижі вигідніше завести собі танцівницю з Опери — вона обходиться дешевше, аніж придворна дама. Розвідай про це й напиши мені. Якщо ти дуже заклопотаний, то, може, пані Сорб'є догляне за молодим графом? Нехай довідається, де він буває. Можливо, їй самій захочеться стати ангелом-охоронцем для такого чарівного і благородного юнака? Господь віддячить їй, якщо вона захоче взяти на себе цю святу місію. Можливо, серце в неї здригнеться, коли їй стане відомо, скільки небезпек чигає в Парижі на молодого графа Віктюрнієна. Адже ви побачите його: він такий же прекрасний, як і юний, такий же розумний, як і довірливий. Якщо він потрапить у тенета до якої-небудь непутящої жінки, пані Сорб'є зуміє краще за тебе остерегти його від небезпеки. Старий слуга, що супроводжує графа, зможе чимало тобі розповісти. Розпитуй Жозефена про все, я звелів йому радитися з тобою в скрутних випадках. Але навіщо я все це тобі розтлумачую. Хіба ми не були молоді, хіба не витворяли всілякі штуки? Згадай про нашу юність, про наші витівки, і тобі стане зрозуміло, чого я від тебе хочу, мій старий друже. Один пан з нашого міста їде до Парижа, він передасть тобі чек на шістдесят тисяч франків. Прийми мої найщиріші..." і т. д.

Якби подружжя Сорб'є прислухалося до Шенелевих настанов, їм би довелося найняти принаймні трьох платних шпигів, щоб устежити за графом д'Егріньйоном. Але призначивши для молодого графа скарбника, Шенель виявив глибоку розважливість. Банкір лише доти видає гроші особі, якій у нього відкрито кредит, доки у нього є в касі відповідні фонди; таким чином, маючи потребу в грошах, молодий граф мусив би щоразу звертатися до Сорб'є, який, звичайно, користувався б своїм правом умовляння.

Довідавшись, що він матиме на місяць дві тисячі франків, Віктюрнієн насилу приховав радість. Він не знав Парижа. Він сподівався, що житиме на ці гроші, як принц.

Через день молодий граф вирушив у дорогу, напучуваний благословеннями всіх завсідників Музею старожитностей; старі вдови-аристократки обіймали його й цілували, бажали йому всілякого добра; батько, тітка й Шенель провели його аж до міської застави, і в усіх трьох очі були повні сліз. Цей несподіваний від'їзд дав на кілька вечорів тему для міських пересудів, а особливо схвилював постійних відвідувачів салону дю Круазьє, чиї серця палали ненавистю. Адже колишній постачальник, голова суду, та їхні прихильники заприсяглися погубити д'Егріньйонів, а тепер побачили, що жертва вислизає з рук. Адже свої мстиві розрахунки вони будували на вадах молодого гульвіси, а віднині він ставав для них недосяжний.

Завдяки своєрідним властивостям людської природи дочка праведниці нерідко стає повією, а дочка повії — праведницею. Тут ідеться про закон протилежностей, обумовлений, безперечно, законом тотожності, і за цим самим законом Париж принаджував Віктюрнієна так сильно, що рано чи пізно він би втік туди, навіть якби його утримували. Вихований у старовинній провінційній родині, оточений добрими і спокійними людьми, які завжди йому всміхалися, поважними слугами, що були глибоко віддані своїм панам і цілком пасували до патріархального побуту, який склався в цьому домі, хлопець у роки свого дитинства мав тільки поважних і статечних друзів. За винятком незрівнянного шевальє, всі ті, хто його оточував, поводилися стримано, їхні розмови завжди були добропристойні й розважливі. Його пестили жінки в сірих спідницях і гаптованих рукавичках, ті самі, яких так барвисто описав Блонде. Отчий дім був обставлений з тією старовинною розкішшю, яка менш від усього здатна навіяти легковажні думки. Нарешті, його виховав абат, що аж ніяк не був святенником, чоловік весь просякнутий лагідною ґречністю, яка властива старим людям, що перейшли через рубіж двох століть,— це вони приносять нам засохлі троянди свого великого досвіду і зів'ялі квіти звичаїв тієї давньої пори, коли вони були юними. Але Віктюрнієн, якого, здавалося б, усе це мало привчити до серйозності, навіяти йому прагнення підтримати славу свого стародавнього роду і сприймати життя як служіння великій та прекрасній справі,— Віктюрнієн, навпаки, дослухався до найнебезпечнішйх ідей. Своє походження він розглядав тільки як сходинку, що дає йому змогу піднестися над іншими людьми. Постукавши по ідолу, якому поклонялися в батьківському домі, Віктюрнієн відчув, що всередині він порожній, і тоді молодий вельможа став представником одного з найпоширеніших суспільних типів — перетворився на егоїста. Змалку прилучений до культу власного "я", Віктюрнієн звик лише потурати своїм забаганкам — а їх усіляко заохочували в ньому і вихователі, що піклувалися про нього в дитинстві, і перші товариші його молодечих витівок — і призвичаївся оцінювати всі явища життя лише з погляду втіхи, яку вони йому давали. Тим більше, що завжди знаходилися добрі душі, готові виправдати його погані вчинки; їхня згубна поблажливість рано чи пізно мала занапастити його. Виховання Віктюрнієна, хай якими прекрасними та благородними ідеями воно надихалося, мало ту ваду, що надто відокремило його від інших людей і приховало від нього справжню суть подій тогочасної епохи, які, звичайно, дуже відрізнялися від сонного провінційного животіння. Впевнений у своєму високому призначенні, він, звичайно, поривався у вищі кола суспільства. Звикши оцінювати факти не за їхньою соціальною значущістю, а з того погляду, вигідні вони йому чи невигідні, він визнавав добрими ті свої вчинки, які приносили йому користь. За прикладом деспотів, він вважав, що закон змінюється залежно від обставин; для лихих учинків така теорія відіграє ту саму роль, що фантазія для творів мистецтва,— незмінно доводить їх до крайнощів. Обдарований проникливістю та кмітливістю, Віктюрнієн судив про все правильно й справедливо, але діяв необачно й нерозважливо. Якась непоясненна незавершеність характеру, властива багатьом молодим людям, відбивалася на його поведінці. Його жвавий розум іноді просто вражав своїм блиском, але як тільки в ньому пробуджувалися почуття, розум затьмарювався і наче згасав. Навіть мудрець не зміг би його розгадати, він здивував би навіть божевільного. Жадання виникало в ньому, мов грозовий вихор, і, швидко розростаючись, чорною хмарою огортало ясні й чисті простори його свідомості; потім, після безпутства, спокусі якого він був нездатний протистояти, він ніби чманів, цілковито розслаблювався душею й тілом, майже тьмарився розумом. Будучи полишені на самих себе, люди з такою вдачею часто опускаються на саме дно, і вони ж таки можуть піднятися до вершин державної діяльності, якщо їх підтримає рука друга, котрий не знає жалю. Ні Шенель, ні батько, ні тітка не могли проникнути в цю душу, таку поетичну в своїх куточках, але вражену в самому осередді хворобливою слабкістю.

Від'їхавши на кілька льє від рідного міста, Віктюрнієн перестав відчувати найменший жаль і не думав більше ні про старого батька, який ніжно його любив і бачив у ньому родоначальника багатьох поколінь д'Егріньйонів, ні про тітку, чия самовіддана любов межувала з безумством. Він поривався в Париж майже з фатальною гарячковістю, у Париж, куди не раз уже переносився на крилах фантазії, у Париж, де мали здійснитися його найзаповітніші мрії. Він сподівався, що буде в усьому перший і там, як був він першим у своєму місті й департаменті завдяки імені свого батька. В ньому озивалася не так гордість, як марнославство, і чим ближче він під'їздив до грандіозно великого міста, тим грандіознішими ставали його мрії про веселе життя. Карета, ніби не бажаючи відстати від стрімкого лету його думок, умить перенесла Віктюрнієна з глухої провінції у неозорий світ столиці. Він зупинився в чудовому готелі на вулиці Рішельє і відразу кинувся завойовувати Париж — так ото зголоднілий кінь мчить на зелені луки. Він швидко збагнув, як відрізняється Париж від його рідного міста. Радше здивований, ніж наляканий, цією різницею, Віктюрнієн з притаманною йому кмітливістю зрозумів, який він нікчемний посеред вавілонського стовпотворіння столиці і як безглуздо було б піти супроти потужного потоку нових поглядів та звичаїв. Щоб зрозуміти це, для нього виявилося досить одного факту. Напередодні Віктюрнієн віддав батькового листа герцогові де Ленонкуру, одному з французьких вельмож, які були в найбільшій ласці у короля. Юнак відвідав герцога в його чудовому особняку, обставленому з аристократичною розкішшю, а наступного дня зустрів його на бульварі: герцог прогулювався пішки, з парасолькою в руках, без будь-яких регалій, навіть без голубої орденської стрічки, що її в давні часи кавалери ордена не мали права знімати.

Герцог і пер, перший королівський камергер, де Ленонкур, попри свою вишукану ґречність, не міг стримати посмішки, коли прочитав листа від маркіза д'Егріньйона, свого родича. І ця посмішка сказала Віктюрнієнові, що відстань між Музеєм старожитностей і Тюїльрі набагато більша, ніж шістдесят льє: між ними пролягло кілька століть.

У кожну епоху король і двір оточують себе улюбленцями, що не схожі на тих, кого наближали до себе попередні монархи, ні іменами, ні вдачею. Тут повторюється явище, але не особи. Така закономірність видається неймовірною, проте історія її підтверджує. Двір Людовіка XVIII висував на чільне місце зовсім інших людей, ніж ті, які прикрашали двір Людовіка XV (Рів'єрів, Блакасів, д'Аваре, Дамбре, Вобланів, Вітролів, д'Отішана, Ларош-Жаклена, Паск'є, Деказа, Лене, де Віллеля, Лабурдонне та інших). Порівняйте двір Людовіка XIV з двором Генріха IV і ви не знайдете там навіть п'яти вцілілих родів; Вільруа47, улюбленець Людовіка XIV, був онуком простого писаря, що висунувся за Карла IХ. А племінник Рішельє на той час уже втратив будь-яку вагу. Д'Егріньйони, що поводилися, мов принци, за династії Валуа, ще всемогутні за Генріха IV, не мали жодної надії висунутися при дворі Людовіка XVIII, який забув, що вони взагалі існують. Нині чимало аристократичних родів — наприклад, Фуа-Грайї, д'Ерувілі — з іменами не менш славними, ніж імена монарших осіб, не маючи грошей, цієї єдиної сили, що рухає сучасним суспільством, потьмяніли настільки, що, мабуть, скоро згаснуть.

Як тільки Віктюрнієн усе це зрозумів, а зрозумівши, осудив, бо почував себе ображеним паризькою рівністю, цим страховищем, яке за Реставрації зжерло останні залишки станового ладу,— він вирішив відвоювати своє законне місце за допомогою колись надійної, а нині досить уже притупленої зброї, якої дворянство не випустило з рук і в наші часи: він став наслідувати тих, кого парижани обдарували своєю дорогоцінною увагою,— а отже, визнав за необхідне завести власних коней, гарні екіпажі та інші атрибути сучасної розкоші.