Музей старожитностей - Сторінка 8

В його літа я... А втім, облишмо спогади, маркізе. Не слід забувати, що граф живе в провінції, і для такого міста, як наше, це вже непогано, він далеко піде. Я бачу в ньому схильність до безладного життя, властиву людям, що згодом звершують високі діяння...

— І він спокійно спить у себе, нічого не сказавши батькові! — вигукнув маркіз.

— Він спить невинним сном дитини, адже досі він зробив нещасними тільки п'ять-шість міщаночок, а тепер йому потрібні герцогині,— сказав шевальє.

— Це для нього може закінчитися таємним королівським наказом про ув'язнення без суду!

— Вони скасували ці таємні накази,— відповів шевальє.— Ви ж, мабуть, пам'ятаєте, який зчинився галас, коли спробували запровадити надзвичайні суди. Не пощастило нам зберегти і військові суди, які пан де Буонапарте називав "військовими комісіями".

— А що ж нам робити, коли наші сини виявляться безумцями або негідниками? Ми навіть не зможемо посадити їх під замок? — спитав маркіз.

Шевальє подивився на цього батька, доведеного до розпачу, і не зважився відповісти: "Нам доведеться краще їх виховувати..."

— І ви нічого не сказали мені про це, панно д'Егріньйон! — вів далі маркіз, звертаючись до сестри.

В цих словах проявилося його роздратування, звичайно він звертався до панни Арманди "сестро".

— А що ж, пане, мав робити молодий хлопець із палкими пориваннями, приречений бити байдики в нашому місті? — зауважила панна д'Егріньйон, яка не розуміла, чому брат так розсердився.

— Борги, кат би їх забрав! — озвався шевальє.— Віктюрнієн грає в карти, бігає за дівчатами, полює, а в наші дні такі розваги коштують недешево.

— Все зрозуміло,— сказав маркіз.— Отже, пора вирядити його до Парижа. Завтра зранку я цим займуся і напишу листи нашим родичам.

— Я трохи знайомий з герцогами де Наваррен, де Ленонкур, де Мофріньєз, де Шольє,— сказав шевальє, чудово розуміючи, що всі вони про нього давно забули.

— Щоб відрекомендувати д'Егріньйона при дворі, мій любий шевальє, ніяка висока протекція не потрібна,— сказав маркіз, уриваючи його.

"Сто тисяч ліврів! — подумав він.— Такої зухвалості я від Шенеля не сподівався. Ось наслідки триклятої смути. "Пан" Шенель осмілюється давати гроші моєму синові! Ось я запитаю в нього... Ні, краще хай сестра... Можна запропонувати Шенелеві в заставу наші маєтки. А потім я дам доброї нагінки цьому молодому гультяєві, адже скінчиться тим, що він до цурки розориться".

Шевальє і панна д'Егріньйон сприйняли упевненість маркіза в тому, що Віктюрнієна зустрінуть при дворі з розкритими обіймами, як належне, хоча всякому іншому вона видалася б смішною. Більше того, вони були глибоко зворушені виразом майже болісного смутку, що з'явився на обличчі в старого. В цю мить на пана д'Егріньйона навалився тягар якихось зловісних передчуттів; здавалося, він почав розуміти свою епоху.

Маркіз сів у глибоке крісло біля каміна і, мабуть, зовсім забув про Шенеля, який мав прийти і в якого йому не хотілося нічого просити.

В ті часи зовнішність маркіза, мабуть, сподобалася б людям з поетичною уявою. На його майже лисій голові ще збереглися залишки шовковистого вже зовсім сивого волосся, які спадали з потилиці гладенькими, але закучерявленими на кінцях пасмами. Благородне аристократичне чоло, таке саме, яким ми милуємося на портретах Людовіка XV, Бомарше та маршала де Рішельє, анітрохи не було схоже ні на масивний квадратний лоб маршала Саксонського, ні на невеличкий, твердий, стиснутий і занадто опуклий Вольтерів лоб — чоло маркіза д'Егріньйона мало гарну, ніби виточену форму й плавно переходило в золотаві м'яко окреслені скроні. Очі яскріли тією мужністю й вогнем, над якими вік не має влади. В нього був ніс принців Конде і приємний рот Бурбонів, здатний як колись висловився граф д'Артуа, вимовляти тільки розумні й добрі слова. Його щоки, більше запалі, ніж опуклі, були в гармонії з сухорлявим станом, стрункими ногами та пухкими руками. Нашийна хусточка була пов'язана, як пов'язані вони в маркізів, зображених на гравюрах, що прикрашають твори, видані в минулому сторіччі,— такі нашийні хусточки ви побачите на Сен-Пре і на Ловеласі, на героях буржуа Дідро і на персонажах витонченого дворянина Монтеск'є41 (дивіться перші видання їхніх творів). Маркіз завжди носив парадний білий жилет, гаптований золотом, на якому блищала командорська стрічка ордена Людовіка Святого; синій сюртук з довгими загнутими полами, на яких були вигаптувані геральдичні лілеї — своєрідний костюм, який звелів пошити собі й король. Але маркіз д'Егріньйон не відмовився ні від коротеньких французьких панталон, ні від білих шовкових панчіх, ні від перуки з буклями і щодня о шостій годині вечора з'являвся тільки в цьому вбранні. Він читав лише "Котідьєн" та "Газетт де Франс"42, які конституційна преса звинувачувала в мракобіссі, у безлічі монархічних та релігійних крайностей, а маркіз, навпаки, вважав, що там повно єретичних та революційних ідей. Хоч би до яких перебільшень удавалися партійні газети, вони завжди поміркованіші, ніж найвойовничіші представники відповідних політичних партій. Автора, який намалював цього чудового персонажа, напевне, звинуватять у тому, що він перебрав міру, тоді як він, навпаки, пом'якшив найрізкіші тони і затушував найяскравіші риси оригіналу.

Маркіз д'Егріньйон сперся ліктями до коліна й обхопив долонями голову. Поки він сидів, поринувши в задуму, панна Арманда і шевальє обмінялися мовчазними поглядами. Може, для маркіза була нестерпною думка, що він завдячує синове майбутнє своєму колишньому управителю? Може, в нього з'явилися сумніви в тому, що графові буде виявлено належний прийом при дворі? А може, він жалкував, що не зміг підготувати появу свого нащадка в блискучому придворному світі, просидівши усі ці роки в провінційній глушині, де утримувала його бідність, бо на які кошти жив би він у Парижі? Маркіз важко зітхнув і підвів голову. Так у ті роки зітхав не один представник справжньої, вірної престолу аристократії, що складалася переважно з провінційного дворянства, людей, які в часи революційної бурі зі шпагою в руці мужньо обороняли монархію, а тепер були знехтувані й забуті.

— А чим віддячили дю Генікові, Фердінандові, Фонтенові та братові Монторана, які ніколи не покорилися? — озвався він тихим голосом.— Тим, хто боровся найвідважніше, дали або жалюгідну пенсію, або посаду коменданта в прикордонній фортеці, або нікчемне лотерейне бюро — як графині де Бован, чия сила духу підтримувала й підбадьорювала і Шаретта, і де Монторана.

Було очевидно, що маркізова віра в королівську владу похитнулася. Панна д'Егріньйон почала заспокоювати брата щодо майбутньої подорожі Віктюрнієна, і в цей час під самими вікнами вітальні почулося човгання ніг на сухій бруківці — кроки Шенеля. Незабаром з'явився і сам нотар; Жозефен, старий маркізів камердинер, відчинив йому двері, навіть не оголосивши про його прихід.

— Шенелю, хлопчику мій...

Нотареві було шістдесят дев'ять років. Він мав побілену сивиною голову й квадратне статечне обличчя, на ньому були вовняні панчохи й черевики, що застібалися на срібні пряжки, і такі просторі панталони, що Стерн43 не пошкодував би для них епічного опису; його сюртук скидався на сутану священика, а довгий жилет — на жилет шкільного вчителя.

— ...ти припустився досить-таки зухвалого вчинку, позичивши грошей графові д'Егріньйону. І ти заслужив, щоб я тобі негайно їх віддав і більше не допускав би тебе на очі, бо своєю поблажливістю ти тільки заохочував його пороки.

Запала хвилинна мовчанка, як то завжди буває, коли монарх вичитує царедворцеві. Старий нотар стояв перед маркізом зі смиренним і винуватим виглядом.

— Мій син тривожить мене, Шенелю,— заговорив маркіз уже лагіднішим тоном.— Я хочу відіслати його в Париж служити королю. Ти домовся з моєю сестрою, як забезпечити його всім необхідним, щоб він з'явився там як личить д'Егріньйонові... Ми поквитаємося...

І маркіз велично вийшов, попрощавшись із Шенелем дружнім кивком голови.

— Дякую, пане маркіз, за вашу ласку,— сказав старий нотар, і далі не зважуючись сісти.

Панна Арманда підвелася, щоб провести брата; вона вже подзвонила, і в дверях стояв камердинер із свічкою в руці, готовий супроводити маркіза до спальні.

— Сідайте, Шенелю,— сказала стара діва, повертаючись.

З притаманною жінкам делікатністю панна Арманда зуміла пом'якшити суворість, з якою маркіз поставився до свого колишнього управителя. Правда, під цією суворістю Шенель угадував щиру прихильність. Хоча прихильність, яку маркіз відчував до колишнього слуги, була схожа на любов хазяїна до свого собаки; ладний битися на дуелі з кожним, хто дасть копняка його псові, він дивиться на цю істоту як на частку свого єства, що, не будучи цілком з ним тотожна, утілює в собі найдорожче для нього — його почуття.

— І справді, графові пора покинути це місто,— багатозначно промовив нотар.

— Я теж так думаю, — погодилася панна Арманда.— А що, він утнув якусь нову витівку?

— Ні, панно.

— То в чому ж ви його звинувачуєте?

— Я його не звинувачую. Аж ніяк. Я далекий від того, щоб звинувачувати його. І не звинувачуватиму, хай би там що він накоїв.

Розмова урвалася. Шевальє як людина здогадлива став позіхати, вдаючи, ніби його змагає сон. Потім чемно попросив пробачення і вийшов з вітальні, хоча спати йому хотілося не більше, ніж утопитися. Демон цікавості зробив його очі особливо зіркими й обережною рукою витяг вату, якою шевальє затикав собі вуха.

— У вас якісь новини, Шенелю? — спитала панна Арманда з тривогою в голосі.

— Авжеж, у мене новини,— відповів Шенель. — І такі новини, яких не слід повідомляти маркізу — його може спіткати удар.

— Розповідайте,— сказала вона, відкинувши прекрасну голову на спинку крісла і безсило звісивши руки, як людина, що покірно підставляє груди під кинджал.

— Незважаючи на весь його розум, панно, молодий граф став іграшкою в руках нікчемних людців, що плекають жадобу помсти: вони хотіли б розорити, принизити нас! Голова суду, відомий вам дю Ронсере, претендує, як ви знаєте, на приналежність до вищої аристократії...

— Його дід був повіреним,— сказала панна Арманда.

— Я знаю,— відповів нотар.— Тому ви й не приймаєте його в себе. Не буває він ні в Труавілів, ні в герцога де Вернея, ні в маркіза де Катерана; але він один із стовпів салону дю Круазьє.