Музей старожитностей - Сторінка 6

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Як у всіх д'Егріньйонів, у нього були блискучі сині очі, тонко окреслений ніс із горбинкою, прегарний овал обличчя і попелясто-білявий чуб, дивовижно біла шкіра, легка красива хода, граційні руки й ноги, тонкі довгі пальці з ледь загнутими пучками, тонкі зап'ястки і кісточки — одне слово, та гармонія ліній та невимушеність рухів, що в людей, як і в коней, є ознакою породи. Спритний, моторний, він залюбки робив усі фізичні вправи, влучно стріляв з пістолета, фехтував, як шевальє Сен-Жорж32, сидів на коні, мов паладин. Своєю зовнішністю Віктюрнієн міг би задовольнити найвимогливіших батьків — до речі, батьки недарма пишаються, коли в них гарні діти, бо чудово розуміють, який вплив справляє на людей краса. Краса — це такий самий привілей, як і шляхетне походження, її не можна ні набути, ні придбати, і вона часто цінується дорожче, ніж багатство або талант; їй досить лише показатись — і вона перемагає; вона з'являється — і всі у захваті. Окрім двох великих переваг,— вельможного походження та краси,— доля обдарувала Віктюрнієна д'Егріньйона палким розумом, дивовижними здібностями і чудовою пам'яттю. Як на ті часи, молодий д'Егріньйон одержав блискучу освіту. Він знав набагато більше, ніж звичайно знають молоді провінційні дворяни, які стають мисливцями, курцями або просто статечними поміщиками і зневажливо ставляться до науки та письменства, до мистецтва та поезії, глузуючи з усіх, хто обдарований талантом і ображає їх своєю вищістю. Маркіз д'Егріньйон сподівався, що завдяки своєму природному обдарованню та блискучій освіті Віктюрнієн одного дня справдить його найзаповітніші мрії: він уже бачив сина маршалом Франції, якщо Віктюрнієн захоче служити у війську, послом — якщо його привабить дипломатична кар'єра, міністром — якщо в нього проявиться хист до управління; усе в державі буде до його послуг. Маркізові приємно було думати, що завдяки своїм природженим здібностям його син пробився б нагору, навіть якби не був д'Егріньйоном.

Жодна хмарка не затьмарювала щасливого дитинства Віктюрнієна, його золотої юності. Він царював у домі, ніхто не міг перечити забаганкам цього юного принца, і той, природно, ріс егоїстичним, як усякий принц, свавільним, як найфанатичніший середньовічний кардинал, зухвалим і пихатим, причому всі захоплювалися його очевидними вадами, вбачаючи в них очевидні риси вельможі.

Шевальє був типовим представником тих добрих давніх часів, коли захмелілі мушкетери здіймали бучу в паризьких театрах, лупцювали нічних сторожів та судових приставів, утинали безліч витівок і незмінно викликали усмішку на устах короля, якщо витівки його улюбленців здавалися йому кумедними. Цей чарівний спокусник, колишній герой будуарних пригод, неабияк посприяв сумній розв'язці нашої історії. Старий гульвіса, який давно ні в кому не знаходив розуміння, був щасливий зустріти вродливого жовтодзьобого Фоблаза33, що нагадав йому власну молодість. Забувши про те, що настали зовсім інші часи, він заронив у юну душу зухвалі істини лукавих енциклопедистів, розповідав йому анекдоти, поширені за Людовіка XV, нахваляв звичаї середини вісімнадцятого століття, описував оргії, що відбувалися в мисливських будиночках, безумства, вчинювані заради куртизанок, розказував про те, які штуки витворяли вони з кредиторами,— одне слово, розгортав перед юнаком картини того життя, яке послужило за основу для комедій Данкура і сатир Бомарше34. Ці славослів'я розбещеності, прикритій світською витонченістю, шевальє вбирав у шати вольтер'янства. Якщо він заходив надто далеко у своїх оповідях, то намагався пом'якшити враження, посилаючись на правила приятельської компанії, яким дворянин повинен завжди підкорятися. Але Віктюрнієн сприймав з усіх цих розбалакувань лише те, що підохочувало його пристрасті. До того ж він бачив, що і його старий батько тільки підсміюється, слухаючи базікання шевальє. Обидва були впевнені, що природжена гордість д'Егріньйонів — надійна перешкода, яка втримає юнака від негідних вчинків. Хіба нащадок д'Егріньйонів здатний щось учинити всупереч правилам честі? Та ніхто в домі й думки такої не припускав! Дворянська честь, ця опора монархії, що глибоко закоренилася в душах усієї родини д'Егріньйонів, осявала, наче маяк, кожне їхнє діяння, надихала кожну їхню думку. То був заповіт предків, який тільки й міг урятувати дворянство. "Д'Егріньйон не повинен дозволяти собі того чи того, адже він носить ім'я, яке об'єднує майбутнє з минулим",— ось таким приспівом старий маркіз, панна Арманда, Шенель та завсідники салону д'Егріньйонів змалку заколисували Віктюрнієна. Таким чином у цю юну душу заклали і добро, і зло — приблизно в однакових кількостях.

Коли Віктюрнієнові виповнилося вісімнадцять років, він став бувати в місті й помітив, що між зовнішнім світом і замкнутим світом салону д'Егріньйонів існують суперечності, проте не став дошукуватися причин. Причини були в Парижі. Він не знав, що люди, які так сміливо висловлювали свої думки під час вечірніх зустрічей у домі його батька, поводилися куди обережніше в присутності ворогів, спілкуватися з якими примушували їх міркування практичної вигоди. Щодо його батька, то він завоював собі право вільно висловлювати свої погляди де завгодно і за будь-яких обставин. Нікому й на думку не спадало сперечатися із сімдесятирічним старим вельможею, кожен прощав людині, яка усе втратила внаслідок суспільних катаклізмів, її любов до колишнього ладу.

Не розуміючи суті подій, Віктюрнієн повівся так, що настроїв проти себе всю міську буржуазію. На полюванні в нього виникли неабиякі ускладнення, що внаслідок його нестриманості мало не закінчилися судовим процесом; за допомогою грошей Шенелю пощастило затерти справу, але він так і не зважився розповісти про це маркізові. Можна собі уявити, як би здивувався старий вельможа, довідавшися, що його сина хотіли судити за полювання на власних землях, у власних лісах та угіддях у часи, коли Францією правив нащадок Людовіка Святого35! Шенель вважав, що втаємничувати маркіза д'Егріньйона в ці прикрості надто небезпечно, бо хтозна, як би він повівся. Молодий граф утнув у місті й кілька витівок іншого роду. Шевальє називав їх "інтрижками", а в результаті Шенелю довелося дати посаг кільком дівчатам, які необачно повірили легковажним обіцянкам графа, що він візьме з ними шлюб. Загрожували молодому д'Егріньйонові й процеси за звинуваченням у звабленні неповнолітніх і, якби не втручання Шенеля, ці процеси, враховуючи суворість нинішніх законів, могли б закінчитися для Віктюрнієна вельми сумно. Здобувши кілька таких "перемог" над буржуазним правосуддям, звикнувши завжди виходити сухим з води, молодий д'Егріньйон уже не знав упину в своїх походеньках, переконаний, що суди страшні для простолюдинів, але не для нього. Те, що молодий граф вважав неприпустимим для "мужлаїв", для нього було цілком дозволеною розвагою. А тим часом кілька спритних пройдисвітів з табору прихильників дю Круазьє пильно стежили за його вчинками й поведінкою, вони доскіпливо вивчили його вдачу, відзначили його схильність зневажати нові закони й підкорятися лише правилам аристократичного кодексу. Шалапутне життя молодого вельможі давало їм привід переконувати народ, що наклепницькі вигадки лібералів — справжні викриття і що в основі урядової політики лежить прагнення відродити старий режим у всій його повноті. І які ж вони були задоволені, що завжди мали тепер напохваті бодай непряме підтвердження своїх звинувачень! Голова суду дю Ронсере, як і королівський прокурор, охоче йшов на всі поступки, що не суперечили його службовому обов'язку; він умисне заплющував очі на витівки Віктюрнієна даючи лібералам привід кричати про те, що влада надто поблажлива до дворян. У такий спосіб він розпалював ненависть до д'Егріньйонів, удаючи, ніби робить їм послуги. Цей зрадник своєї касти плекав думку проявити непідкупність у ту хвилину, коли у нього в руках будуть серйозні докази, і він зможе розраховувати на підтримку громадської думки. Порочні пристрасті графа лукаво роздмухували двоє-троє молодиків, які входили до його почту; всіляко йому догоджаючи, вони здобули його дружбу, лестили йому, в усьому з ним погоджувалися і підтримували в ньому віру в провідну роль дворянства — і це в часи, коли дворяни могли зберегти свій вплив лише за умови надзвичайної, принаймні півстолітньої обережності. Дю Круазьє сподівався, що потурання д'Егріньйонів згубним витівкам молодого баламута доведе їх до цілковитої вбогості, що їхній замок завалиться, а землі будуть частинами розпродані з торгів. Далі у своїх мріях він не заходив; він не вірив, як дю Ронсере, що рано чи пізно Віктюрнієн потрапить до рук правосуддя. Мстивим задумам цих двох людей неабияк сприяли надмірне самолюбство молодого д'Егріньйона і його постійна гонитва за втіхами. Син голови суду дю Ронсере Фаб'єн, сімнадцятирічний хлопець, якому роль підбурювача пасувала чудово, став одним з близьких приятелів графа і одним з його найлукавіших підлесників. Дю Круазьє оплачував цього спритного шпига і хитро навчав його, як слід розбещувати вродливого нащадка вельможного роду: він підсміювався, радячи йому всіляко підтримувати погані нахили своєї жертви. А Фаб'єнові дю Ронсере, який від природи був заздрісний, дотепний і схильний до софістики, навіть подобалося брати участь у подібній містифікації; він знаходив у ній одну з тих витончених розваг, яких так бракує в провінції людям непересічного розуму.

Від вісімнадцяти й до двадцяти одного року безтурботне життя Віктюрнієна коштувало бідолашному нотареві приблизно вісім-десять тисяч франків, причому ні панна Арманда ні маркіз про це й гадки не мали. Більше половини цих грошей було витрачено на припинення судових процесів, а решта пішли на вдоволення всіляких забаганок молодого гульвіси. З десяти тисяч франків, які складали річний прибуток маркіза, п'ять тисяч поглинали господарчі витрати; на утримання маркіза і панни Арманди, попри всю її ощадливість, ішло понад дві тисячі франків — отже, вродливому й самовпевненому нащадкові діставалося не більше ста луїдорів на рік. А що таке дві тисячі франків для молодика, який повинен з'являтися на люди в пристойному вигляді? Та на один лише одяг треба було не менше! Віктюрнієн виписував білизну, сюртуки, рукавички та парфуми з Парижа.