Музей старожитностей - Сторінка 3

Були серед них багаті, були й бідні. Але не золото вони ставили над усе; насамперед цінували вони стародавність роду й чистоту крові — так для антиквара вартість монети не в тому, скільки вона важить, а в чіткості літер та зображення і в тому, як давно її викарбували. Ці родини визнали маркіза д'Егріньйона за свого ватага — його дім став місцем їхніх зустрічей. Тут імператор і володар Франції незмінно залишався паном Буонапарте, а верховним повелителем був Людовік XVIII, який тоді жив у Мітаві11; тут департамент, як і колись, називали провінцією, а префектуру — інтендантством. Прямотою вдачі, дворянською чесністю та відвагою маркіз д'Егріньйон здобув собі щиру повагу в своєму колі; а за твердість у нещасті та непохитну вірність своїм поглядам його глибоко шанували і в місті. Маркіз, наче екзотична руїна, зберігав усю велич, властиву грандіозним уламкам минулого. Його рицарська делікатність була настільки відома, що в більшості випадків сперечальники одностайно обирали його суддею. Всі добре виховані люди з числа прибічників Імперії і навіть власті ставилися до його забобонів поблажливо, а до його особи — з повагою. Проте чимало представників нового суспільства, люди, яких під час Реставрації стали називати лібералами і яких таємно очолював дю Круазьє, глузували з аристократичної оази — "палацу д'Егріньйонів", куди допускали тільки чистокровних дворян і притому бездоганної поведінки. Їхня ворожнеча підсилювалася тим, що багато статечних людей, цілком достойні маломаєтні дворяни і навіть деякі високі урядовці вперто вважали салон маркіза д'Егріньйона єдиним місцем, де збирається порядне товариство. Префект, будучи камергером імператорського двору, марно намагався проникнути в "палац д'Егріньйонів" і смиренно посилав туди свою дружину, вроджену де Гранльє. І ось ті, хто не мав доступу в це провінційне Сен-Жерменське передмістя в мініатюрі, з ненависті до товариства, що збиралося в маркіза д'Егріньйона, прозвали його дім Музеєм старожитностей. А самого маркіза вони вперто йменували "пан Кароль", причому збирач податків, надсилаючи йому повістки, завжди додавав у дужках: "колишньому де Гріньйону",— певне, йому здавалося, що, пишучи маркізове прізвище на старовинний лад, він очевидніше виражає свою насмішку.

"Щодо мене,— писав Еміль Блонде,— то, звертаючись до спогадів дитинства, я мушу признатися, що назва Музей старожитностей завжди видавалася мені смішною, незважаючи на всю мою пошану — навіть можна сказати любов — до панни Арманди. "Палац д'Егріньйонів" стояв на розі кварталу: два вікна вітальні виходили на одну вулицю, два інші — на другу. Звідти було всього кроків п'ятсот до Ринкового майдану, і перехожих там ніколи не бракувало. Вітальня нагадувала скляну клітку, і кожен, хто проходив повз неї, незмінно зазирав у вікна. Мені, дванадцятирічному хлопцеві, ця кімната видавалася однією з тих рідкісних дивовиж, які згодом, коли про них згадуєш, виникають в уяві десь на межі дійсності і фантазії, причому ти так і не можеш збагнути, до чого та проява була ближче. Під вітальнею — в минулому залою судових засідань — було підвальне приміщення із заґратованими продухвинами; колись туди садовили місцевих злочинців, а за маркіза там обладнали кухню. Я не певен, що я більше здивувався, побачивши величезний, розкішно оздоблений камін у Дуврі з його чудовими скульптурами, аніж тоді, коли вперше мій погляд упав на теж чималий камін цієї вітальні, строкатий, мов диня, й угорі прикрашений барельєфом у позолоченій рамці, що зображував Генріха III12 на коні (при ньому цю провінцію — колись самостійне герцогство — було приєднано до королівських земель). Стелю підтримували каштанові сволоки, які, перехрещуючись, утворювали квадрати, прикрашені всередині арабесками. Ця розкішно оздоблена стеля мала на краях позолоту, але позолота вже потьмяніла й почасти облупилася. Стіни були обтягнуті фламандським шовком; на них висіли шість картин, що зображували Соломонів суд13, а на різьблених позолочених рамах пустували амури й сатири. Маркіз звелів настелити у вітальні паркет. Серед усякого мотлоху, що залишився після продажу замків у 1793-1795 роках, нотар знайшов консолі в стилі Людовіка XIV, обтягнуті гобеленовою тканиною меблі, столи, настінні дзиґарі, люстри, канделябри, що чудово доповнили обстановку величезної вітальні, розміри якої зовсім не відповідали розмірам дому — лише суміжний з нею передпокій — колишня приймальня президіального суду — був тієї самої висоти. До цього ж таки приміщення прилягала кімната для нарад, перетворена маркізом на їдальню. Серед цієї збляклої розкоші походжали вісім-десять вдів-аристократок — ці жалюгідні останки давноминулого часу впадали у вічі насамперед. У одних тряслась голова, інші були висхлі й чорні, наче мумії; деякі були випростані, мов дрючки проковтнули, інші — зігнуті в три погибелі; і всі виряджені в більш або менш фантастичну одіж, що була в цілковитій суперечності з модою. Напудрене волосся вони завивали в буклі й носили чепчики з бантами та поруділим мереживом. Жоден живопис, ні карикатурний, ні серйозний, не зміг би передати химерної поезії, що огортала тих старих дам, які досі виникають у моїх сновидіннях і кривляються в моїй пам'яті після кожної зустрічі з літньою жінкою, бодай трохи схожою на них обличчям або вбранням. Може, тому, що біда навчила мене проникати в найпотаємніші куточки зболеного людського серця, навчила розуміти всі людські почуття, а надто старечий смуток і жаль за безповоротно втраченим, мені тепер здається, що ніде більше, ні в умирущих, ні в живих, не бачив я таких очей — чорних, які палахкотіли гарячковим блиском, або сірих і потьмянілих. Одне слово, найзловісніші образи, створені похмурою фантазією Метьюріна чи Гофмана14, не вселяли мені такого жаху, як ці горбаті постаті, що снували, ніби автомати. Один з моїх тодішніх приятелів, у дитинстві такий самий шалапут, як і я, казав мені, що рум'яна акторів мало його вражають, після того як він надивився на ці застарілі рум'яна,— мабуть, усмоктані з молоком матері. Обличчя, які миготіли в тій вітальні, були пласкі й помережані зморшками, схожі на личка лускунчиків, що їх виготовляють у Німеччині. Крізь шибки я бачив потворні горби та окремі частини тіла, причому не міг собі уявити, як вони стуляються докупи і чи стуляються взагалі: переді мною з'являлися то випнута квадратна щелепа, то кістляве плече або товстелезні клуби. Коли ці жінки ходили по вітальні, вони здавалися мені не менш жаскими, ніж тоді, коли сиділи за столом і грали в карти, нерухомі, наче мерці. Обличчя чоловіків, які збиралися в цьому салоні, своїми сірими, збляклими тонами нагадували злинялі гобелени на стінах. Ці діди, здавалося, були заражені хворобою нерішучості; їхні костюми були, безперечно, ближчі до сучасної моди, ніж у дам, але сивина, зів'ялі обличчя, воскова шкіра, зморшкуваті лоби та вицвілі очі робили їх схожими на жінок, і ця схожість руйнувала те враження реальності, якої надавав їм сучасний одяг. Упевненість у тому, що я неодмінно в один і той самий час побачу ці постаті за столом або просто в кріслах, ще дужче підкреслювала в них щось театральне, помпезне, неприродне. І завжди потім, коли я заходив до знаменитих музейних сховищ у Парижі, Лондоні, Відні, Мюнхені, де старі сторожі показують нам усю розкіш минулих часів, я незмінно населяв ці кунсткамери постатями з нашого Музею старожитностей. Ми, школярі, хлопчаки у віці восьми-десяти років, частенько задля розваги змовлялися між собою й бігали дивитися на ті дивовижі у скляній клітці. Та щоразу, коли я бачив чарівну панну Арманду, я здригався, а тоді втуплював заздрісний погляд у гарненького малого Віктюрнієна, який здавався нам істотою вищою, ніж ми. Посеред того кладовища невчасно розбуджених мерців це юне і свіже створіння вражало нас як щось украй незвичайне. Не усвідомлюючи собі цього виразно, ми почували себе нікчемними і дрібними буржуа перед цим зібранням гордих вельмож".

Катастрофічні події 1813 — 1814 років, що привели до падіння Наполеона, відродили до життя завсідників Музею старожитностей і насамперед подали їм надію на повернення колишнього впливу. Але події 1815 року15, нещастя, спричинені навалою чужоземних військ, а потім нерішуча політика уряду не давали здійснитися сподіванням цих людей, так яскраво описаних Блонде, аж до відставки Деказа16.

Ну а що стосується нашої оповіді, то вона, по суті, починається лише з 1822 року. Хоча того самого року Реставрація надала емігрантам значні привілеї, статок маркіза д'Егріньйона не збільшився. Мабуть, з усіх аристократів, що стали жертвою революційних законів, ніхто не зазнав таких великих збитків, як він. Адже до 1789 року більша частина його прибутків надходила з ленних володінь, на які він, подібно до кількох старовинних родів, мав феодальні права, причому власники намагались якомога роздрібнювати свої землі й у такий спосіб стягувати з них більше поборів. Дворянські родини, що були в такому становищі, розорилися вщент і не мали ніякої надії на повернення свого багатства, бо указ Людовіка XVIII про повернення колишнім емігрантам непроданих маєтків не міг нічого їм повернути; а ухвалений згодом закон про відшкодування збитків теж не міг нічого їм відшкодувати. Кожному відомо, що права на ленні володіння було поновлено, але не на користь колишніх власників, а на користь держави, до якої перейшли ці землі, діставши назву "національних маєтків". Маркіз д'Егріньйон, звичайно, належав до тих роялістів, які не погодилися піти бодай на зовнішнє замирення з людьми, що їх вони називали не революціонерами, а бунтівниками чи, висловлюючись у парламентських термінах, лібералами й конституціоналістами. Такі роялісти (опозиція називала їх просто "ультра") мали за ватажків та героїв відважних ораторів правого парламентського крила, котрі вже на першому засіданні палати спробували, як, наприклад, де Поліньяк17, протестувати проти Хартії18 Людовіка XVIII, розглядаючи її як невдалий указ, спричинений тимчасовою необхідністю; вони вважали, що король повинен переглянути його. Ну а маркіз д'Егріньйон, не бажаючи брати участі в оновленні звичаїв, яке намагався здійснити Людовік XVIII, спокійно залишався осторонь, завжди готовий підтримати крайніх правих; він чекав, коли йому віддадуть його величезне багатство, і навіть думки не припускав про так зване "відшкодування збитків", якому надавав такої ваги уряд де Віллеля19, прагнучи цим заходом зміцнити престол і знищити фатальну нерівність у майновому стані дворян, що зберігалася, незважаючи на нові закони.