Музей старожитностей - Сторінка 2

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Подібне зухвальство розгнівало панну Арманду не менше, ніж її брата. Шенель був у розпачі, що піддався на умовляння якогось дю Круазьє. Від того дня ні в словах, ні в ставленні маркіза д'Егріньйона нотар уже не відчував тієї ласкавої доброзичливості, яка майже дорівнювала дружбі. Тепер маркіз виявляв до нього тільки вдячність, і хоча це почуття було щирим та сповненим благородства, воно змусило Шенеля пережити чимало гірких хвилин. Існують високі душі, для яких вдячність — надто розкішна винагорода, вони віддають перевагу почуттю не такому сильному, а спокійнішому, почуттю, яке виникає внаслідок гармонії помислів і добровільного злиття сердець. І раніше, коли маркіз підносив його до свого рівня, нотар спізнав утіхи такої почесної дружби. Старий вельможа дивився на Шенеля як на щось середнє між сином і слугою, як на добровільного васала і кріпака, прив'язаного всіма можливими узами до свого сюзерена. Д'Егріньйонам було байдуже, що Шенель — нотар, взаємини з ним вони будували на давній і щирій взаємній прихильності. Офіційне становище Шенеля не мало в очах маркіза аніякісінької ваги, він дивився на це так, ніби його вірний слуга просто перерядився нотарем. А в Шенелевих очах маркіз і далі лишався істотою божественного походження. Колишній управитель схилявся перед вельможною знаттю, йому було анітрохи не соромно згадувати, що його батько відчиняв двері вітальні в домі д'Егріньйона й оголошував: "Їсти подано, пане маркізе!" Відданість Шенеля розореному аристократові пояснювалася не тільки вірою в божественне походження знаті, а й егоїзмом, бо він завжди мав відчуття, ніби належить до цієї родини. Тому його страшенно засмутило, коли маркіз змінив своє ставлення до нього. Кінець кінцем, незважаючи на заборону, він зважився попросити пробачення за свою помилку.

— Шенелю,— дуже серйозним тоном відказав йому старий вельможа,— адже до смути ти не осмілився б передати моїй сестрі таку образливу пропозицію. Які ж ці нові доктрини, коли вони розбестили навіть тебе?

Метрові Шенелю в місті довіряли, він був у пошані. Непідкупна чесність і чималий статок сприяли його авторитету. Після згаданого випадку в його душі спалахнула непереборна відраза до дю Круазьє. Хоча нотар не був злопам'ятний, він зумів передати свою неприязнь багатьом родинам. Дю Круазьє, чоловік злостивий і здатний виношувати почуття помсти хоч би й двадцять років, затаїв проти нотаря та родини д'Егріньйонів ту глуху і нещадну ненависть, яку можна зустріти лише в провінційній глушині. Спіймавши облизня із своєю шлюбною пропозицією, він одразу низько впав у очах насмішкуватих провінціалів, серед яких він збирався жити і над якими мріяв панувати. Катастрофа, що його спіткала, була відчутною, і її наслідки швидко далися взнаки. Одна стара діва, до якої він з горя посватався, теж відкинула його домагання, і виплекані ним амбітні плани зазнали повного краху: адже через відмову панни д'Егріньйон він утратив усяку надію проникнути в Сен-Жерменське передмістя провінції, а коли йому відмовила й стара діва, його репутація зазнала такого удару, що він мусив докласти неймовірних зусиль, аби втриматися бодай у другорядних колах місцевого світського товариства.

В 1805 році через посередництво Шенеля з шлюбною пропозицією до Арманди д'Егріньйон звернувся пан де Ларош-Гюйон, старший син одного з найродовитіших сімейств округи, колись порідненого з д'Егріньйонами. Марі Арманда Клер д'Егріньйон не захотіла навіть вислухати нотаря.

— Ви повинні були б здогадатися, мій дорогий Шенелю, що я тепер мати,— сказала вона, вкладаючи спати племінника, гарненького п'ятирічного малюка.

Старий маркіз підвівся, підійшов до сестри, яка щойно відступила від ліжечка, і шанобливо поцілував їй руку; потім знову сів і нарешті здобувся на слово.

— Ви справжня д'Егріньйон, сестро! — сказав він.

Великодушна дівчина здригнулася і заплакала. Будучи уже в похилому віці, пан д'Егріньйон, маркізів батько, одружився з онукою відкупника, що дістав дворянський титул за Людовіка XIV. Цей шлюб у родині д'Егріньйонів вважали страхітливим мезальянсом, одначе йому не надавали особливої ваги, бо народилася від нього тільки одна дочка. Арманда знала про це. Хоча брат ставився до неї з винятковою чуйністю, досі він бачив у ній чужу, а тепер такими своїми словами ніби узаконив її належність до родини. Адже відповідь на пропозицію де Ларош-Гюйона була вінцем усієї її благородної поведінки, бо з дня її повноліття протягом останніх одинадцяти років кожен її вчинок був позначений беззастережною відданістю родині. А брата вона обожнювала.

— Я помру панною д'Егріньйон,— просто відповіла вона нотареві.

— Це найвищий титул, якого ви гідні,— заявив Шенель, вважаючи, що сказав комплімент.

Бідолашна дівчина зашарілася.

— Ти бовкнув дурницю, Шенелю,— зауважив старий маркіз, водночас і потішений словами старого слуги, і невдоволений, що вони засмутили сестру.— Для уродженої д'Егріньйон наш титул — не межа, вона може вийти навіть за Монморансі; в нашій крові менше домішок, ніж у них. Дев'ятсот років існує наш герб, і сьогодні він достоту такий, як і в перший день. На ньому золото і червінь (з правого боку — рицар у золотому обладунку, з лівого — лев, оперезаний двома ясночервоними смугами), а внизу девіз CIL EST NOSTRE*, прийнятий на одному з турнірів Філіппа Августа8.

* Це наш герб (латин.).

"Я не пригадую, щоб коли-небудь мені зустрілася жінка, яка вразила б мою уяву так сильно, як вразила її панна д'Егріньйон,— пише Блонде9, бо цю історію сучасна література завдячує саме йому.— Я був тоді, правда, ще зовсім юним, майже дитиною, і, можливо, яскраве враження, яке вона залишила в моїй пам'яті, пояснюється станом душі, що в тому віці вабить нас до всього чудесного. Коли я ще здалеку бачив, як, ведучи за руку свого небожа Віктюрнієна, вона йде вулицею, де я грався з іншими дітьми, мене мовби проймало гальванічним струмом. Хоч який я був юний, мені здавалося, ніби в мені пробуджується нове життя. В панни Арманди було світло-руде волосся, а її щоки покривав тонесенький із сріблястим полиском пушок, і я любив милуватися ним, ловлячи ту мить, коли сонце освітлювало весь овал її обличчя; я бездумно віддавався чарам її замріяних смарагдових очей, які наче зблискували сліпучим вогнем, коли я зустрічався з ними поглядом. Я качався по траві, вдаючи, ніби граюся, а насправді, щоб підкотитися до її маленьких ніжок і зблизька помилуватися ними. Шовковиста білість її шкіри, витонченість рис, чисті лінії чола, тендітність стану вражали мене, хоч я тоді й не усвідомлював, що стан у неї стрункий, чоло прекрасне, а овал обличчя — бездоганний. Я захоплювався нею з тим самим почуттям, з яким діти моляться, звертаючись до Бога і самі не розуміючи, чого їм від нього треба. Коли мої наполегливі погляди нарешті приваблювали її увагу, і вона запитувала своїм мелодійним голосом, що здавався мені наймилозвучнішим з усіх голосів на землі: "Що ти тут робиш, хлопчику? Чого ти на мене так дивишся?" — я підходив до неї, переминався з ноги на ногу, гриз нігті, червонів і казав: "Не знаю". Іноді вона гладила мене своєю білосніжною рукою по голові, запитуючи, скільки мені років, і тоді я кидався навтіки й уже здалеку кричав: "Одинадцять!" Коли в казках "Тисяча й однієї ночі" я читав про якусь царицю або фею, я наділяв їх обличчям і ходою панни д'Егріньйон. А коли мій учитель давав мені завдання змалювати ту або ту античну голову, я помічав, що зачіски в них точно такі, як у панни д'Егріньйон. Відтоді минуло багато часу, і поступово мої навіжені мрії одна за одною розвіялись, але панна Арманда, з чиєю появою на головній вулиці чоловіки шанобливо розступалися, даючи їй дорогу, озираючись їй навздогін і милуючись хвилястими складками її довгої брунатної сукні, аж поки вона зникала з виду,— панна Арманда залишилася жити в куточку моєї пам'яті як яскравий тип жіночої краси. Витончені обриси її фігури, знадливі округлості, які іноді окреслював порив вітру і які я вгадував навіть під її широкою сукнею, знову відродилися в моїх юнацьких мріях. А ще пізніше, коли я наполегливо намагався розкрити деякі таємниці людської душі, пам'ять підказала мені, що моя глибока пошана до панни д'Егріньйон, можливо, була викликана почуттями, які відбивалися в неї на обличчі та в усій її поведінці. Погідний спокій ясного чола в поєднанні з палкою вдачею, благородна гідність рухів, святе відчуття виконуваного обов'язку — все це глибоко зворушувало і підкоряло мене. Діти набагато сприйнятливіші до невидимого впливу ідей, ніж заведено думати: вони ніколи не сміються з людини, гідної шани, справжня чарівність їх хвилює, краса приваблює, бо й самі вони прекрасні, а між явищами однієї природи існує таємничий зв'язок. Панна д'Егріньйон була для мене предметом святобливого поклоніння, і коли тепер моя буйна уява іноді веде мене по кручених сходах середньовічного замку, вона неодмінно малює там образ панни Арманди як символ далеких рицарських часів. А коли я читаю стародавні хроніки, вона знову й знову постає переді мною в образах уславлених жінок — то вона Агнеса, то Марі Туше, то Габрієла10,— і я наділяю її тією здатністю кохати, яку вона навіки поховала в своєму серці. Вона як небесне видіння, що витає серед моїх туманних дитячих ілюзій, і тепер ввижається мені крізь марево моїх мрій".

Запам'ятайте цей портрет, він правильно передає і духовні, і фізичні риси оригіналу. Панна д'Егріньйон — одна з найповчальніших постатей у цій повісті, вона — наочний приклад того, що й висока доброчесність може завдати шкоди, якщо вона не осяяна світлом розуму.

Протягом 1804-1805 років дві третини аристократичних родин повернулися до Франції і майже всі, хто був з тієї самої провінції, що й маркіз д'Егріньйон, знову оселилися у своїх родових маєтках. Не обійшлося й без відступників. Декотрі дворяни пішли на службу до Наполеона — одні опинилися в його армії, інші — при дворі. Були й такі, що породичалися з сімействами нових багатіїв. Усі, хто поєднав свою долю з Імперією, повернули собі багатство і, завдяки щедрості імператора, одержали назад свої землі та ліси; чимало з них оселилося в Парижі. Але вісім або дев'ять стародавніх дворянських родин залишилися вірні вигнаній аристократії і поваленій монархії: Ларош-Гюйони, Нуатри, Вернеї, Катерани, Труавілі та кілька інших.