Музей старожитностей - Сторінка 5

- Оноре де Бальзак -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Старий нотар досі не міг зробити ніякого ремонту в напівзруйнованому замку. Він чекав, поки закінчаться терміни угод, укладених ще 1809 року з орендарями д'Егріньйонових земель, сподіваючись потім знайти спосіб підвищити прибутки маркіза — або за допомогою поліпшення методів обробітку землі, або внаслідок зниження курсу грошей. Маркіз не був утаємничений ні в подробиці господарювання, ні в управління маєтками. Коли б він довідався, яких героїчних зусиль докладав Шенель, щоб, за висловом домогосподарок, стулити кінці з кінцями, це вразило б його наче громом. Та ніхто не зважувався розвіяти ілюзії старого аристократа, бачачи, що кінець його життєвого шляху близько. Велич роду д'Егріньйонів, про яку давно забули і при королівському дворі, і в уряді і про яку за межами міських мурів та найближчих околиць ніхто й не здогадувався, ця велич у маркізовій уяві та в уяві його прихильників воскресала в усьому її колишньому блиску. Завсідники Музею старожитностей були переконані, що в особі Віктюрнієна рід д'Егріньйонів набуде нової слави, коли пограбованим дворянам нададуть змогу повернутись у свої маєтки або коли достойний спадкоємець з'явиться при дворі, щоб служити королю й одружитися, як одружувалися в старовину д'Егріньйони, з дівчиною, котра належатиме до роду Наварренів, Кадіньянів, Юкзелів, Босеанів, Бламон-Шоврі — одне слово, з дівчиною, яка поєднуватиме в собі всі переваги високого походження з багатством, красою, розумом і доброчесною вдачею. Ті, хто щовечора приходив до Музею старожитностей пограти в карти,— шевальє, Труавілі (вимовляйте "Тревілі"), Ларош-Гюйони, Кастерани (вимовляйте "Катерани"), герцог де Верней,— давно звикли бачити в старому маркізі особу надзвичайної значущості й підживлювали в ньому його надії. А ті надії не здавалися такими вже нездійсненними і, певне, виправдалися б, якби можна було викреслити з історії Франції останні сорок років. Але навіть найсвященніші, найнезаперечніші права, які Людовік XVIII спробував закріпити Хартією, датувавши її двадцять першим роком свого владарювання, не матимуть сили, якщо вони не підтверджені всенародною згодою. Д'Егріньйонам бракувало того, на чому стоїть сьогодні політика — тобто грошей, головної опори сучасної аристократії, та й не вміли вони довести свою причетність до нової історії — а завоювати славу такої причетності можна і при дворі, і на полях битви, і в дипломатичних салонах, і на громадській трибуні, і написавши книжку або взявши участь у якій-небудь авантюрі. Така слава необхідна кожному новому поколінню, як священне мирування. Вельможна родина, що перебуває в бездіяльності й забутті, схожа на дівку на порі, дурну, негарну, бідну й доброчесну — чотири головні причини, які роблять її нещасливою. Шлюб панни Де Труавіль з генералом Монкорне29 не тільки нічого не навчив завсідників Музею старожитностей, а мало не призвів до розриву між Труавілями та салоном д'Егріньйона, який заявив, що "Тревілі зганьбили себе".

Лише один чоловік з маркізового оточення не поділяв цих ілюзій. Либонь, кожен здогадається, хто це був — звичайно ж, старий нотар Шенель! Хоча його відданість старовинному роду, нині представленому трьома особами, була безмежною, про що незаперечно свідчать і події, описані в цій повісті; хоча він цілком поділяв маркізові переконання і вважав їх правильними, він був наділений тверезим глуздом і здобув надто великий досвід, ведучи справи більшості заможних родин департаменту, щоб не помітити разючих змін, які відбувалися в людській свідомості, а також перемін, спричинених зростанням промисловості та поширенням нових звичаїв. Колишній управитель бачив, як Революція від буремних діянь 1793 року, коли вона роздавала зброю чоловікам, жінкам і дітям, споруджувала ешафоти, стинала голови і вигравала битви на полях Європи, перейшла до спокійного здійснення ідей, які колись освятили ці грізні події. Після оранки та сівби настала пора жнив. Шенель розумів, що Революція визначила свідомість нового покоління, розумів значення фактів, бачив тисячі ран і відчував, що повернення до минулого неможливе. Якщо королю відрубали голову, якщо стратили королеву, якщо відібрали землю у дворян, то все це розворушило надто багато інтересів, щоб переможці дозволили знищити плоди своїх завоювань. Шенель тверезо дивився на речі. Його фанатична відданість д'Егріньйонам не була сліпою і через те ставала ще благороднішою. Віра, що дозволяє молодому ченцеві споглядати ангелів небесних, усе ж не така сильна, як у старого ченця, котрий йому їх показує. Колишній управитель у цьому скидався на старого ченця, він віддав би життя, захищаючи священну раку з мощами, хай би навіть у ній уже завелися черви. Щоразу, коли Шенель з тисячею осторог намагався пояснити своєму колишньому хазяїнові суть усіх цих нововведень, то глузуючи з них, то вдаючи подив або обурення, на губах у маркіза незмінно з'являлася пророча усмішка, бо в його душі, безперечно, жила тверда переконаність, що це безумство промине, як і всі інші. Ніхто не замислювався над тим, що хід історичних подій і справді ніби давав підстави цим благородним оборонцям руїн минулого утвердитись у своїй вірі. Що міг відповісти Шенель старому маркізові, коли той, владно відмахнувшись від нього рукою, казав:

— Бог змів з лиця землі Буонапарте з його арміями та новими могутніми васалами, розтрощив його престоли і розвіяв прахом його горді задуми! Бог звільнить нас і від решти.

Шенель тільки сумно опускав голову, не сміючи відповісти:

"Не змете ж Бог з лиця землі всю Францію!"

Обидва вони в цю хвилину були чудові: один стояв непорушний під потоком фактів, наче стародавня замшіла гранітна скеля, що нависла над альпійським проваллям; другий дивився на бурхливі води, міркуючи, як би обернути їхню потугу на користь. Добрий статечний нотар гірко зітхав, бачачи, якої непоправної шкоди завдають аристократичні забобони юному графові Віктюрнієну д'Егріньйонові, руйнуючи його розум, характер, моральні підвалини і згубно впливаючи на погляди, які в нього формувалися.

Тітка його обожнювала, батько обожнював, і молодий спадкоємець був, у повному значенні цього слова, розпещеною дитиною, хоча, сказати правду, він давав підстави для гордих надій батька й матері (бо тітка була для нього справжньою матір'ю). Та хоч би якою ніжною, хоч би якою уважною була дівчина, їй завжди бракує чогось суто материнського. Притаманне матері ясновидіння не можна набути. Тітка, поєднана із своїм вихованцем такими чистими узами любові, якими панна Арманда була поєднана з Віктюрнієном, може піклуватися про нього не менше, ніж рідна мати, може бути уважною, доброю, делікатною, поблажливою, як і мати; але в її суворості не буде тієї чуйності й тактовності, якими обдароване серце матері; але в її серці не виникають ті раптові передчуття і невиразні тривоги, такі властиві матері, в котрої усе ще бринять, мов порвані струни, нервові та душевні узи, які поєднували її з дитиною, і тому мати на все життя зберігає нерозривний зв'язок із своїм дитям і відчуває мовби поштовх у серце від кожного його переживання, і тремтить від кожної його радості, так наче це відбувається з нею самою. Якщо з фізичного погляду природа створила в жінці ніби грунт для розвитку дитини, вона аж ніяк не позбавила її здатності в певних випадках цілком зливатися із своїм творінням; а коли материнство духовне поєднується з материнством, даним від природи, тоді ми спостерігаємо те чудесне — скоріш досі не пояснене, аніж непоясненне — явище, яке становить суть материнського почуття. Катастрофа, описана в цій повісті, ще раз підтверджує давно відому істину: матері ніхто не замінить. Мати передчуває лихо задовго до того, як воно насуне, а дівчина, на зразок панни Арманди, часто відмовляється повірити в нього навіть тоді, коли зоно вже прийшло. Одна передбачає біду, друга намагається пом'якшити її наслідки. Материнське почуття в дівчини — штучне і супроводжується сліпим обожнюванням. Саме це й завадило Арманді виховати гарненького хлопчика в належній суворості.

Життєвий і діловий досвід розвинули в старому нотареві проникливу спостережливість, схожу на природжену здатність матері передчувати лихо. Але він надто мало важив у цьому домі, а особливо після того як потрапив у неласку за те, що осмілився припустити можливість шлюбного союзу між д'Егріньйонами і якимсь дю Круазьє; тому Шенель вирішив надалі сліпо підкорятися усталеним поглядам цієї родини. Він почував себе простим солдатом, який вартує на своєму посту і завжди готовий померти в разі потреби, але до його голосу ніхто не дослухається навіть у хвилини грізної небезпеки; хіба що випадково він опиниться у становищі королівського жебрака з "Антиквара"30, якого доля привела на берег моря саме тоді, коли лорд та його дочка були зненацька захоплені припливом.

Дю Круазьє відчув, що зможе жорстоко помститися д'Егріньйонам, використавши в своїх цілях безглузде виховання, яке дістав молодий граф. Він сподівався, за влучним висловом одного автора, якого ми вже цитували31, "втопити ягня в молоці його матері". Саме ця надія давала йому снагу зберігати вираз мовчазного смирення, і тільки губи його вряди-годи кривилися в незворушній, як у індіанця, посмішці.

Як тільки малий граф Віктюрнієн навчився перших слів людської мови, йому стали вбивати в голову думку про його вищість над іншими людьми. За винятком короля, він рівня всім аристократам Франції. А ті, хто не входить до дворянства,— то істоти нижчої породи, люди, з якими він не має нічого спільного, від яких ані найменшою мірою не залежить; то підкорені, переможені вороги і з ними можна не церемонитись, їхні думки дворянинові ні до чого, а вони повинні його шанувати. На своє лихо, Віктюрнієн зайшов у цих поглядах надто далеко під впливом тієї прямолінійної логіки, яка звичайно приводить дітей та підлітків до крайніх висновків, як у добрі, так і в злі. Його зовнішня привабливість тільки сприяла тому, що він швидко й легко засвоював ці забобони. Дитина рідкісної краси, Віктюрнієн згодом перетворився на чарівного юнака; кожен батько міг лише мріяти про такого сина. Середнього зросту, проте досконало збудований, він був стрункий і здавався навіть тендітним, але насправді мав чудово розвинені м'язи.