Музей старожитностей - Сторінка 4

Чудеса, що привели до Реставрації 1814 року20, і ще дивовижніше чудо — повернення до влади Наполеона в 1815 році, повторна втеча Бурбонів і їхнє друге повернення — усі ці легендарні події сучасної історії відбулися, коли маркізові вже виповнилося шістдесят сім років. А навіть у найбільш гордих і незалежних людей того часу, що досягли такого віку, людей, не так пригнічених старістю, як виснажених поневіряннями в роки Революції та Імперії, жадоба діяльності згасла, і, поховавши себе в провінційній глушині, вони зберегли там лише палку непримиренність поглядів; майже всі вони увійшли в торовану колію провінційного життя, яке так дратує людей жвавої вдачі своєю одноманітністю. А хіба не справжнє лихо для політичної партії, якщо вона складається тільки з людей старих і до того ж самі її ідеї безнадійно застаріли? І коли, десь у 1818 році, законна королівська влада, здавалось, остаточно утвердилася, маркіз запитав себе, а що, власне, робити при дворі йому, сімдесятирічному дідові? Яку посаду може він там посісти, якій діяльності може присвятити себе? І гордий аристократ д'Егріньйон вирішив (а більш йому нічого й не лишалося) задовольнитися торжеством Монархії та Релігії і чекати наслідків цієї несподіваної і досить сумнівної перемоги, яка насправді була тільки замиренням. Отож він і далі царював у своєму салоні, так вдало названому Музеєм старожитностей. Під час Реставрації, коли люди, переможені в 1793 році, стали переможцями, безневинна жартівливість цієї назви набула майже дошкульної гостроти.

Місто, в якому жив д'Егріньйон, як і більшість провінційних міст, не уникло тієї ненависті й суперництва, що їх звичайно породжує боротьба партій. Усупереч загальним сподіванням дю Круазьє все-таки одружився з багатою старою дівою, яка спочатку йому відмовила, хоча й мав за суперника улюбленця місцевої аристократії, такого собі шевальє, чиє славне ім'я ми збережемо в таємниці. Буде досить, якщо, наслідуючи давній звичай, поширений у малих містах, ми називатимемо його лише за титулом; бо для всіх він був просто "шевальє", як граф д'Артуа21 для всіх придворних був просто "Месьє". Одруження дю Круазьє не тільки розпалило нещадну війну, які спалахують лише в провінції, воно прискорило розрив між дрібним дворянством та вищою аристократією, між буржуазією і дворянством, що на короткий час були об'єдналися під тиском могутньої наполеонівської влади. Цей раптовий розрив приніс Франції багато лиха. Найпритаманніша французам риса — марнолюбство. Ображене марнолюбство багатьох людей і породило прагнення до рівності, хоча згодом найпалкіші новатори зрозуміли, що запровадити суспільну рівність неможливо. Роялісти жалили лібералів у найвразливіші місця. Обидві партії, а надто в провінції, звинувачували одна одну в найстрахітливіших злочинах, не цураючись найбезсоромніших наклепів. У політиці тоді творилися найчорніші діла, щоб привернути на свій бік громадську думку, щоб забезпечити собі голоси недоумкуватої юрби, яка голосує за кожного спритника, здатного дати їй зброю. Ця ворожнеча виливалася в суперництво кількох осіб. Ці особи, ставши політичними ворогами, незабаром стали й ворогами особистими. У провінції важко не зчепитися врукопаш з приводу таких питань або інтересів, які в столиці сприймаються в загальній теоретичній формі, й тому їхні оборонці поводяться куди стриманіше: наприклад, Лаффіт або Казимір Пер'є22 шанували де Віллеля та й де Пейронне23 за їхні чисто людські якості. Лаффіт, який звелів стріляти в міністрів, охоче заховав би їх у себе вдома, якби вони з'явилися до нього 29 липня 1830 року. Бенжамен Констан24 послав свою книжку про релігію віконтові де Шатобріану25 разом з похвальним листом, у якому він визнав, що дечого навчився в цього міністра Людовіка XVIII. В Парижі люди панують над системами, а в провінції — навпаки: системи підкоряють собі людей з їхніми живими пристрастями; ці люди шпигують одне за одним, пхають носа в приватне життя своїх політичних ворогів, перебріхують їхні висловлювання, пильнують одне одного, як двоє дуелянтів, коли кожен прагне приспати увагу супротивника, щоб скористатися з його найменшої похибки й угородити йому шпагу в бік на шість дюймів углиб; вони захоплені своєю ненавистю, як безжальні азартні гравці грою. Тут людину обмовляють і нещадно з неї глузують під приводом боротьби з її партією.

Ось у такій війні, що спалахнула між Музеєм старожитностей та домом дю Круазьє, аристократи вели боротьбу в ґречній формі й без роздратування, тоді як протилежна сторона вдавалася до найпідступніших методів, аж до застосування затруєної зброї, як у дикунів. У цій війні на боці роялістів були переваги витонченої іронії та дотепного розуму. А добре відомо: рани, завдані словом та поглядом, насмішкою і зневагою — невиліковні. Відтоді як шевальє перестав відвідувати вітальні, де збиралося змішане товариство, і відступив на Священну гору аристократії, він спрямував проти салону дю Круазьє усі стріли своєї дотепності, не замислюючись про те, до якої, нестями може довести табір дю Круазьє боротьба з Музеєм старожитностей. У "палац д'Егріньйонів" допускалися тільки люди обрані, цілком благонадійні дворяни та дворянки, упевнені одне в одному; отже, звідси не могло просочитися назовні жодне слово. Тому ані балачки, ані переконання аристократів, хай би якими вони були — добрими чи поганими, справедливими чи надуманими, дотепними чи безглуздими,— не могли дати привід до кпинів. Щоб висміяти дворян, лібералам доводилося нападати на їхні політичні дії, тоді як роялісти були у вигіднішому становищі: чиновники, котрі займали проміжне місце між ворожими таборами, часто намагалися підлеститись до знаті й переказували їй усе, що діялося та говорилося в середовищі лібералів, і це давало не одну нагоду для дошкульних дотепів. Усвідомлення невигідності свого становища неабияк дратувало прихильників дю Круазьє і розпалювало в них жадобу помсти. В 1822 році колишній постачальник став на чолі всіх промисловців департаменту, подібно до того, як д'Егріньйон стояв на чолі дворянства. Таким чином кожен з цих двох представляв певну партію. Замість того, щоб відверто й без лукавства оголосити себе прибічником крайніх лівих, дю Круазьє про людське око став висловлювати погляди, які згодом були сформульовані в заяві "двохсот двадцяти одного"26. Тому він дістав змогу об'єднати навколо себе судовиків, чиновників і торговців з усього департаменту. Тепер товариство, що збиралося в салоні дю Круазьє, стало не менш могутнім, ніж завсідники Музею старожитностей, але люди там були молодші, діяльніші, до того ж їх було значно більше, і зрештою вони почали впливати на всі справи департаменту, тоді як Музей старожитностей нічим себе в реальному житті не проявляв і був ніби додатком до королівської влади, якій партія найнепримиренніших роялістів часто навіть заважала, бо вимагала від неї нерозважних заходів і навіть штовхала її на вчинки, що кінець кінцем призвели до краху монархії.

Ліберали, яким у цьому департаменті, що не бажав танцювати під їхню дудку, досі не щастило провести в парламент жодного свого кандидата, знали, що в разі свого обрання дю Круазьє опиниться серед лівого крила центру або навіть серед крайніх лівих. Банкірами дю Круазьє були троє братів Келлер; старший з них відважно воював у палаті серед дев'ятнадцяти представників лівого крила, цієї доблесної фаланги, прославленої всіма ліберальними газетами; до того ж брати були споріднені з графом де Гондревілем27, пером-конституціоналістом, до якого вельми прихильно ставився Людовік XVIII. Отже, конституційна опозиція була завжди готова в останню мить передати дю Круазьє свої голоси, для видимості обіцяні підставному кандидатові, якби дю Круазьє пощастило зібрати достатню кількість голосів роялістів, щоб забезпечити собі більшість. Але досі роялісти успішно провалювали дю Круазьє на кожних виборах, бо верхівка роялістського табору, очолювана маркізом д'Егріньйоном, напрочуд точно вгадувала, розбирала й оцінювала його дії, і після кожних виборів тільки зростала ненависть невдахи-кандидата та його партії до аристократів. Ніщо так не розпалює ворожнечі між політичними угрупованнями як марність пастки, налаштованої з великими труднощами.

Але на 1822 рік війна між партіями, що в перші чотири роки Реставрації була дуже запеклою, здавалося, притихла. Салон дю Круазьє та Музей старожитностей, вивчивши сильні й слабкі сторони один одного, мабуть, чекали сприятливого випадку, що грає для партій роль провидіння. Люди недалекоглядні задовольнялися цим позірним затишшям, яке обманювало навіть короля; але для кожного, хто близько знав дю Круазьє, було очевидно, що в нього, як і в усіх, хто живе холодною розважливістю, жадоба помсти згаснути не може, а надто коли вона опирається на політичні амбіції. На той час дю Круазьє, який раніше бліднув і червонів, як тільки при ньому вимовляли ім'я д'Егріньйона або шевальє, і здригався, згадуючи про Музей старожитностей або чуючи, як про нього згадують інші, навчився прикидатися незворушним, мов індіанець. Він люб'язно всміхався своїм ворогам, хоча ненавидів їх, як і колись, і з кожним днем стежив за ними все пильніше. Він удавав, ніби зневірився в перемозі й вирішив жити з ними спокійно. Одним з найближчих прибічників дю Круазьє, що поділяв його холодну лють і теж терпляче очікував сприятливої нагоди, був голова суду дю Ронсере, маломаєтний дворянин, який марно домагався честі бути прийнятим у Музеї старожитностей.

Невеличкого статку д'Егріньйонів, яким уміло управляв нотар Шенель, ледь вистачало маркізові на життя; він жив, звичайно, як годиться дворянинові, проте не дозволяв собі найменшої розкоші. Хоча вихователем молодого графа Віктюрнієна, єдиної надії роду д'Егріньйонів, був колишній чернець-ораторіанець28, рекомендований єпископом, і жив він у домі маркіза, все ж таки йому доводилося виплачувати певну винагороду. Платня куховарки, покоївки панни Арманди, старого маркізового камердинера та ще двох слуг, панський стіл на чотири персони і витрати на виховання молодого графа, для якого не шкодували грошей, поглинали всі прибутки д'Егріньйонів, незважаючи на ощадливість панни Арманди, мудру розпорядливість Шенеля та відданість слуг.