Музей старожитностей - Сторінка 9

Фаб'єн дю Ронсере (а ваш небіж може з ним спілкуватися, не надто себе принижуючи,— потрібні ж йому товариші!), так от, цей хлопець — головний порадник у Віктюрнієна, і саме він підбурює графа на всілякі шалапутні витівки, він і ще двоє-троє молодиків із табору нашого ворога, ворога шевальє, ворога, який заповзявся помститись і вам, і всьому дворянству. Вони сподіваються розорити вас із допомогою вашого племінника і домогтися, щоб він себе зганьбив. Змовою керує мерзотник дю Круазьє, який прикидається роялістом; його бідолашна дружина — а ви її знаєте — ні про що не здогадується, я про все це довідався б значно раніше, якби вона була здатна розпізнати зло. Протягом якогось часу ті молоді шалапути не були втаємничені у змову, й ніхто з них нічого не знав; але заводії не витримали, почали відверто глузувати з графа, і навіть дурному стало очевидно, до чого йдеться; після останніх витівок графа його приятелі, перепившись, пробовкалися про дещо. А мені їхні слова переказали люди, яким прикро бачити, що такий вродливий, такий шляхетний і чарівний юнак занапащає себе в гонитві за втіхами. Зараз його шкодують, але через кілька днів... О, я не смію навіть виговорити...

— Його стануть зневажати, так, Шенелю? Ну кажіть же, кажіть! — з болем вигукнула панна Арманда.

— Та що тут скажеш! Хіба заборониш людям пхати носа в справи свого ближнього — адже навіть найкращі люди нашого міста не знають, як заповнити своє дозвілля, і воно в них триває з ранку до вечора. От вони й підрахували цілком точно, скільки граф програв у карти. Виявляється — тридцять тисяч франків за два місяці. І кожного цікавить, звідки в нього беруться гроші. Коли хтось починає базікати про це при мені, я відразу ставлю його на місце! Але ж усе не так просто... "Нічого ви не розумієте,— казав я цим пустобрехам ще сьогодні вранці.— Думаєте, як у д'Егріньйонів відібрали землі та право стягувати податки в ленних володіннях, то в них нічого й не лишилося? А скарби, а дорогоцінності? Молодий граф має право поводитись, як йому заманеться. І поки він вам нічого не заборгував, то, будь ласка, мовчіть".

Панна Арманда простягла руку, яку старий нотар шанобливо поцілував.

— Добрий Шенелю! Друже мій, де ви дістанете нам грошей на цю подорож? Віктюрнієнові краще зовсім не з'являтися до двору, якщо він не зможе там жити, як вимагає від нього його високе походження.

— О панно, я вже позичив грошей під свій маєток Жард.

— Що ви кажете? То у вас нічого більше нема? — вигукнула вона.— Чим ми вам віддячимо, любий друже?

— Прийнявши від мене сто тисяч франків, які я вам передам. Як ви, мабуть, розумієте, переговори про цю позичку довелося вести таємно, щоб не підірвати поваги до вас. Адже в очах міста я теж належу до родини д'Егріньйонів.

Кілька сльозинок заблищали на очах у панни Арманди. Шенель, помітивши їх, поцілував краєчок її сукні.

— Все буде гаразд,— сказав він,— молоді треба переказитися. Відвідуючи найкращі паризькі салони, граф змінить свої звички. А тут, знаєте... Звичайно, ваші старі друзі — люди глибоко благородні й достойні, але з ними не дуже повеселишся. Шукаючи собі розваг, молодий граф змушений спілкуватися з людьми нижчого стану і, чого доброго, ще почне водитися з усяким набродом.

Наступного дня з сарая викотили стару дорожну карету д'Егріньйонів, і лимар став приводити її до ладу. Після сніданку маркіз урочисто повідомив молодого графа про рішення, яке ухвалили щодо нього: він поїде в Париж і попросить короля влаштувати його на службу. А дорогою хай надумає, яку кар'єру хочеться йому зробити. Все для нього доступне — флот, сухопутні війська, міністерства, посольства, королівський двір; йому лишиться тільки вибрати. Король, звичайно, вдовольнить будь-яке бажання д'Егріньйонів; адже досі вони нічого в нього не просили, бажаючи зберегти монаршу ласку для нащадка їхнього роду.

За той час, поки юний д'Егріньйон розважався в провінції, він склав собі деяке уявлення про звичаї паризького вищого світу і став розбиратися в реальному житті. Та оскільки йому належало покинути цю глушину й отчий дім, він шанобливо вислухав напучення свого статечного батька і не сказав йому, що тепер ні у флот, ні в армію не беруть уже так, як колись; що дістати чин молодшого лейтенанта кавалерії можна тільки закінчивши спеціальну військову школу або прослуживши спочатку в пажах; що сини найвельможніших родин вступають у Сен-Сір або в Політехнічну школу44 на тих самих умовах, що й сини простолюду, після конкурсних іспитів, причому дворянин ризикує, що який-небудь міщанин випередить його. Якби Віктюрнієн розповів про все це батькові, він міг би не одержати грошей на життя в Парижі, отож молодий граф не став розвіювати ілюзій маркіза та тітки Арманди; нехай собі думають, що він неодмінно їздитиме в королівській кареті, підтримуватиме високий престиж д'Егріньйонів, у який вони досі вірять, і водитиметься лише з вельможами. Глибоко засмучений тим, що може дати синові лише одного слугу, маркіз запропонував йому свого старого камердинера Жозефена, чоловіка вірного, який піклуватиметься про нього й наглядатиме за його справами; віддаючи Жозефена Віктюрнієнові, бідолашний батько сподівався замінити його вдома молодим лакеєм.

— Пам'ятайте, сину,— сказав маркіз на прощання, що ви — Кароль, що у ваших жилах тече чиста дворянська кров, не забруднена жодною домішкою, що на нашому гербі стоїть девіз: "Cil est nostre",— і це дає вам право ні перед ким не запобігати і домагатися навіть руки королеви. Подякуйте ж за це своєму батькові, як дякував я своєму. Наші предки свято берегли честь роду, і тому тепер ми можемо сміливо дивитися всім у вічі і схиляти коліно лише перед коханою, перед королем і перед Богом. Ось найдорожчий ваш привілей.

Добрий Шенель, що прийшов на сніданок, не втручався в ці геральдичні напучення й не складав послання до могутніх осіб; але він просидів усю ніч над листом до свого давнього друга, одного з найстаріших паризьких нотарів. Читач не мав би достатнього уявлення про те глибоко батьківське почуття, яке Шенель плекав до Віктюрнієна, якби ми не навели цього листа, що його цілком можна порівняти з настановами Дедала45 Ікарові. Мабуть, лише в міфології можна знайти порівняння, які відповідали б справді античним чеснотам цієї людини.

"Дорогий і глибокошановний Сорб'є!

Мені приємно згадувати, що свої перші кроки в нашому почесному ремеслі я робив під наглядом твого батька і що ти по-дружньому ставився до мене — дрібного знедоленого клерка. І ось у ім'я таких милих нашому серцю спогадів про учнівські роки, я звертаюся до тебе з проханням про послугу — першу й останню за все наше багаторічне життя, овіяне політичними бурями, яким, можливо, я завдячую те, що зміг стати твоїм колегою. Про цю послугу я прошу тебе, друже, вже стоячи однією ногою в могилі; май жалість до мого сивого волосся, бо воно повипадає від горя, якщо ти не відгукнешся на моє благання. Ідеться, друже, не про мене самого й не про моїх родичів. Дружину свою, пані Шенель, я втратив, а дітей у мене немає. Та дарма! Те, про що я осмілююся тебе просити, важить для мене більше, ніж якби я просив тебе за когось із своєї рідні, якої в мене нема; ідеться про єдиного сина маркіза д'Егріньйона, чиїм управителем я мав честь бути по закінченні навчання в нотаріальній конторі, куди маркізів батько послав мене за свій кошт, маючи намір дати мені освіту. На цю родину, що вигодувала мене, звалилися всі лиха Революції. Мені вдалося врятувати дещо з їхнього статку, але що це в порівнянні з утраченим величезним багатством! Сорб'є, жодними словами не описати, наскільки я прихилився до цієї вельможної родини, яку на моїх очах мало не поглинула безодня часу: вигнання, вилучення майна, бездітна старість! Скільки горя! Потім маркіз одружився, але його дружина померла від пологів, народивши молодого графа, і тепер з усієї родини, такої дорогої для мене, живе повним життям лише її нащадок — хлопець шляхетний, милий і обдарований блискучими здібностями. Усе майбутнє славетного роду в руках цього юнака, котрий, розважаючись тут, наробив трохи боргів. І справді, навіть у провінції нелегко жити на жалюгідну сотню луїдорів. Атож, мій друже, сотня луїдорів — ось до чого докотився знаменитий рід д'Егріньйонів. За цих обставин батько молодого графа визнав за необхідне послати його в Париж і просити заступництва в короля. Але Париж — це місто, де на молоду людину чигають грізні небезпеки. Мабуть, треба мати тверезий глузд нотаря, щоб жити там, дотримуючись вимог поміркованості. А втім, я був би в розпачі, якби бідолашному хлопцеві довелося зазнати нестатків, що їх зазнавали ми. Пам'ятаєш, як ми раділи, коли одного разу розділили на двох маленьку хлібинку, сидячи в задніх рядах партеру у Французькому театрі, куди ми проникли майже за добу раніше; щоб потрапити на виставу "Весілля Фігаро"46? Які ж ми були наївні! Незважаючи на бідність, ми почували себе щасливими, але чи зможе дворянин почувати себе щасливим у вбогості? Злидні для дворянина — річ протиприродна. Ох Сорб'є! Коли людина мала щастя власною рукою зупинити падіння розкішного генеалогічного дерева — одного з найрозлогіших у королівстві,— то вона, звичайно, привертається до нього всім серцем, любить його, поливає, мріє побачити, як воно знову розквітне. Тому ти не повинен дивуватися, що я вдаюся до таких застережних заходів і прошу твоєї професійної допомоги в інтересах добра нашого молодого вельможі. Д'Егріньйони дали графові на життя в Парижі сто тисяч франків. Ти його побачиш і увіч переконаєшся, що в усьому Парижі не знайдеться юнака, який міг би зрівнятися з ним! Потурбуйся ж про нього, як про свого власного сина. Я сподіваюся, що й пані Сорб'є не відмовиться допомогти тобі в моральній опіці, про яку я тебе прошу. Утримання, призначене молодому графові д'Егріньйону, становить дві тисячі франків на місяць; але спочатку ти даси йому десять тисяч на перші витрати. Таким чином родина забезпечила молодого графа принаймні на два роки життя в Парижі; якщо ж він захоче поїхати за кордон, ми знайдемо додаткові кошти. Візьми участь у цьому ділі, мій старий друже. Не поспішай розкривати перед графом гаманця; не набридаючи йому повчаннями, якомога утримуй його від марнотратства, наводь переконливі аргументи; зроби все від тебе залежне, щоб він не брав гроші за місяць уперед без важливих на те причин; але не доводь юнака до розпачу у випадку, коли йтиметься про його честь.