Музей старожитностей - Сторінка 13

В тиші провінційного кабінету добрий Шенель розгледів один із підводних рифів, об які міг розбитися молодий граф. Сяйво, випромінюване герцогинею де Мофріньєз, засліпило Віктюрнієна, і він сам незчувся, як потрапив у полон, причарований дитячим пояском герцогині, заворожений її кучерями, завитими мовби руками феї. Уже досить розбещений, юнак, проте, відразу повірив цій сухозлітній, мусліновій невинності, цьому небесному виразу обличчя, обміркованому в усіх тонкощах,— так обмірковують і обговорюють новий закон у обох палатах парламенту. Та, либонь, інакше не могло й бути: хто приречений повірити жіночій брехні, той неодмінно повірить їй. Двоє закоханих сприймають світ, що їх оточує, як малюнок на гобелені. Герцогиня справді була однією з найуславленіших паризьких красунь. А втім, усі знають, що у світі закоханих існує не менше "найуславленіших красунь Парижа", ніж "найуславленіших творів сучасності" в літературі.

Віктюрнієн був ще зовсім юний і через те не мучився сумнівами, як розмовляти йому з герцогинею, які слова підбирати. Завдяки своїй молодості та необізнаності з паризьким життям він не відчував потреби остерігатися й обмірковувати кожну фразу та погляд. Не вдавався він і до релігійної сентиментальності, під якою співрозмовники часто ховають кпини і яка цілком виключає приязну невимушеність та безтурботну дотепність старовинної французької бесіди: в таких випадках закохані бачать одне одного ніби крізь густий туман. Віктюрнієн зберіг досить провінційної наївності, потрібної для того, щоб перебувати в шанобливому і невдаваному захваті; а це дуже подобалося герцогині, бо жінки вірять у комедії, які розігрують для них чоловіки, не більше, ніж у ті, що ними вони морочать чоловіків. У пані де Мофріньєз аж серце завмерло, коли вона подумала, що наївна віра молодого графа в її непорочність обіцяє їй не менше ніж півроку чистого кохання. Вона була така чарівна, ця горличка, яка прикривала жаркий пломінь очей золотавими торочками вій, що маркіза д'Еспар, підійшовши попрощатися, прошепотіла їй на вухо: "Добре, моя люба, дуже добре!" Після чого прекрасна маркіза пішла, а її суперниця помандрувала далі по сучасній Країні Ніжності54, країні не настільки ілюзорній, як іноді думають. На карті цієї країни із сторіччя в сторіччя з'являються нові назви, але столиця в неї завжди одна. За годину інтимної розмови на канапі в кутку вітальні, на очах у всього товариства, герцогиня довела Віктюрнієна до воістину сціпіонівської55 великодушності, до легендарної відданості Амадіса56, до самозречення в дусі середніх віків, які тоді почали входити в моду разом з кинджалами, бійницями, кольчугами, обладунками, довгоносими черевиками та іншою романтичою бутафорією. Герцогиня де Мофріньєз досконало володіла зброєю недомовок і вгороджувала їх у Віктюрнієнове серце, як голки в подушечку, одну за одною, мовби неумисне й неуважно. Вона вдавалася до тонких натяків, чарівного лицемірства, щедро роздавала туманні обіцянки, які, сповнивши його надією, тут-таки й танули, ніби крига на сонці; нарешті вона лукаво будила в ньому жадання, майстерно приховуючи ті, які вже пробудилися в ній самій. На завершення цієї ніжної розмови вона вправно накинула на нього зашморг, запросивши бувати в неї, і зробила це з такою котячою грацією, яку годі передати словами.

— О, ви мене забудете! — воркотіла вона.— Ви зустрінете стількох жінок, які упадатимуть коло вас, замість того, щоб просвіщати вас... Але ви повернетесь до мене, коли розчаруєтеся в них... А раніше ви прийдете?.. Ні, не прийдете. Втім робіть, як вам хочеться... Я людина щира й не стану приховувати, що ваші візити принесли б мені велику радість. Люди з душею зустрічаються тепер рідко, а я відчуваю, що ви маєте душу... Прощайте, прощайте... Якщо ми говоритимемо з вами довше, то, либонь, про нас заговорять інші.

І вона полинула геть — у точному значенні цього слова. Після від'їзду герцогині Віктюрнієн залишався недовго, але цих хвилин вистачило, щоб усі розгадали, в якому він захваті, з властивого щасливим людям виразу — такий вираз має щось спільне і зі стриманим торжеством інквізитора, і з блаженною зосередженістю святенниці, котра, діставши розгрішення, виходить із сповідальні.

— Сьогодні пані де Мофріньєз досить спритно досягла своєї мети,— сказала герцогиня де Гранльє, коли в салоні панни де Туш залишилося всього шестеро людей: де Люпо, доповідач у Державній раді, до якого прихильно ставився сам король, Ванденес, віконтеса де Гранльє, Каналіс і графиня де Серізі.

— Д'Егріньйон і Мофріньєз — ці два прізвища звучать з однаковим скрипом і не дивно, що вони прагнуть злитися,— сказала графиня де Серізі, яка претендувала на дотепність.

— Ось уже кілька днів, як вона мріє про платонічне кохання,— зауважив де Люпо.

— Вона ж занапастить бідолашного хлопця,— сказав Шарль де Ванденес.

— Як саме? — спитала панна де Туш.

— О, й духовно, і матеріально, в цьому не може бути сумніву,— сказала віконтеса, підводячись.

Ці жорстокі слова незабаром стали для графа д'Егріньйона не менш жорстокою дійсністю. Наступного ранку він написав листа тітці, в якому зобразив свої перші успіхи в аристократичних салонах Сен-Жерменського передмістя тими райдужними фарбами, в які забарвлюється світ, коли дивишся на нього крізь призму кохання. Він писав з усіма подробицями, як люб'язно його скрізь приймали, щоб потішити самолюбство батька. Маркіз звелів прочитати собі це довге послання двічі й потирав руки від задоволення, слухаючи про те, як відам де Пам'є, його давній знайомий, дав обід на честь його сина і як Вітюрнієна відрекомендували герцогині де Мофріньєз; він лише губився в здогадах, не можучи зрозуміти, чому на тому званому обіді був присутній молодший син судді Блонде, того самого Блонде, який у часи Революції здійснював обов'язки громадського обвинувача.

Той вечір став святом для Музею старожитностей: усі обговорювали успіхи молодого графа. Про знайомство Віктюрнієна з герцогинею де Мофріньєз д'Егріньйони згадали ніби мимохідь і поговорили про це щиро й відверто з одним шевальє. В листі не було неприємної приписки, якою молоді люди звичайно закінчують свої листи додому,— в ньому не згадувалося про гроші, цю основу сучасного життя. Панна Арманда переказала зміст листа Шенелеві. Він був щасливий і не висловив найменших сумнівів чи побоювань. І шевальє, і маркіз були переконані, що молодик, якого кохає герцогиня де Мофріньєз, стане одним з перших при дворі, де, як і в давні добрі часи, усього домагаються через жінок. Усі схвалили вибір молодого графа. Старі вдови-аристократки перебрали в пам'яті всі любовні пригоди де Мофріньєзів від часів Людовіка XIII і до часів Людовіка XVI — на щастя, вони пощадили слухачів і не торкнулися давніших епох; одне слово, вони були в захваті. Герцогиню де Мофріньєз надзвичайно хвалили за її прихильне ставлення до Віктюрнієна. Шкода тільки, що жоден драматург не почув розмов, які велися того вечора в Музеї старожитностей — вони дали б йому чудову тему для правдивої й цікавої комедії.

Віктюрнієн одержав дуже ніжні листи від батька, від тітки і від шевальє, який просив нагадати про нього відамові — 1788 року вони разом з ним їздили в Спа, супроводжуючи знамениту угорську принцесу. Шенель теж написав молодому графові. І кожен рядок цих листів дихав лестощами, до яких змалку привчили бідолашного хлопця. А панна Арманда, здавалося, й сама брала участь у радощах герцогині де Мофріньєз.

Окрилений тим, що родина схвалює всі його вчинки, молодий граф, уже не роздумуючи, став жити життям безтурботного паризького франта — шлях, який неминуче мав привести його до згуби й розорення. Він завів п'ятьох коней і вважав, що це дуже скромно — в де Марсе їх було чотирнадцять. Він дав обід на честь відама, запросивши на нього де Марсе, Растіньяка і навіть Блонде. Обід коштував йому п'ятсот франків. Ці панове теж ушанували провінціала з не меншою розкішшю. Віктюрнієн часто грав у карти — віст у ті часи був у моді — і здебільшого програвав. Своє дозвілля молодий граф розподілив так, що був постійно зайнятий. Щодня з дванадцятої до третьої дня він бував у герцогині; потім зустрічався з нею в Булонському лісі: він їхав на своєму англійському коні, герцогиня — в екіпажі. В гарну погоду закохані часто здійснювали прогулянки верхи. А вечорами молодий д'Егріньйон ділив свій час між світськими раутами, святами, балами, театральними виставами. Віктюрнієн мав успіх повсюди, бо всюди він розсипав перли своєї дотепності, правильно й глибоко оцінював людей, явища, події; він був наче плодове дерево, що родить тільки квіти. Він жив тим стомливим життям, коли душу, можливо, розтрачують більше, ніж гроші, коли заривають найблискучіші таланти, коли гине найнепідкупніша чесність і слабне найзагартованіша воля. Герцогиня — це чисте, тендітне, ангельське створіння — знаходила чималу втіху, беручи участь у веселих парубоцьких розвагах молодих денді: вона любила бувати на перших виставах у театрах, їй подобалися шалапутні витівки, непередбачені пригоди. Вона ніколи доти не бувала в шинку, і д'Егріньйон якось повіз її вечеряти в "Роше де Канкаль", де герцогиня весело провела час у компанії люб'язних світських гультяїв, яким вона читала мораль; ту вечерю скрашували дотепними жартами, що відповідали ціні, в яку вона обійшлася Віктюрнієнові. Після цієї гульні були й інші. Одначе Віктюрнієнова пристрасть усе ще зберігала ангельський характер. Атож, пані де Мофріньєз за всіх обставин життя залишалася ангелом, якого не могла торкнутися земна скверна; ангелом вона була в театрі Вар'єте, де дивилася непристойні й вульгарні фарси, які смішили її неймовірно; ангелом — під перехресним вогнем жартівливого базікання і скандальних пліток, якими частували одне одного учасники вишуканих розваг; вона була ангелом, коли умлівала від утіхи в закритій ложі театру Водевіль; вона залишалася ангелом, коли оцінювала пози танцівниць у Опері й обговорювала їх із досвідченістю старого розпусника; ангелом — у театрі Порт-Сен-Мартен і в малих театриках на Бульварах; ангелом — на балах-маскарадах, де вона бешкетувала, як школяр; ангелом була вона, коли заявляла, що кохання має гартуватися в нестатках, бути жертовним та героїчним, і водночас вимагала від д'Егріньйона, щоб він купив іншого коня, бо їй, бачте, не подобалася масть попереднього, і щоб він поводився, як англійський лорд із мільйонним прибутком.