Музей старожитностей - Сторінка 15

Але ось що надзвичайно яскраво змальовує сучасні паризькі звичаї: чоловіки вважали, що Віктюрнієн розкошує коштом герцогині, а жінки недвозначно натякали, що, як висловився Растіньяк, крила цього ангела оплачує Віктюрнієн. Коли закохані поверталися з театру, молодий граф, куди більше стривожений боргами герцогині, ніж своїми власними, разів двадцять мало не заговорив на цю тему, але щоразу слова завмирали в нього на устах, коли він кидав погляд на це неземне створіння, яке у тьмяному світлі каретних ліхтарів пробуджувало в ньому любовну жагу — почуття, що саму герцогиню завжди опановувало мовби проти її волі й після тяжкої боротьби з чисто ангельською непорочністю. Пані де Мофріньєз була надто розумна і не твердила на кожному кроці про свою доброчесність та святу невинність, як це робили провінційні красуні, що намагалися наслідувати її; вона діяла набагато витонченіше, вона навіювала цю думку тому, заради кого йшла на такі великі жертви. Вони зустрічались уже півроку, а вона досі вдавала, ніби вважає за смертний гріх найневинніший поцілунок руки, і з таким умінням примушувала домагатися її ласки, що після гріхопадіння просто неможливо було не вважати її ще невиннішим ангелом, ніж до того. Тільки парижанки уміють надавати завжди нового чару місячному світлу й романтичності — зіркам, тільки вони здатні щодня качатися в багнюці й виходити з неї ще чистішими й непорочнішими. В цьому найвище досягнення паризької інтелектуальної цивілізації. Жінки, котрі живуть по той бік Рейну або Ламаншу, самі вірять у ту нісенітницю, яку верзуть; а парижанки змушують вірити в неї своїх коханців, вони лестять усім проявам їхнього марнолюбства, як земного, так і духовного, і ті почувають себе щасливими. Деякі люди намагалися применшити заслуги герцогині, запевняючи, ніби вона сама себе морочить! Яка підла обмова! Герцогиня нікому не вірила, а самій собі — тим паче.

На початку зими 1823-1824 років Віктюрнієн уже мав у банку Келлерів на двісті тисяч боргу, про який ні Шенель, ні панна Арманда навіть не здогадувалися. Щоб приховати джерело, звідки він черпав гроші, Вікнюрнієн час від часу просив Шенеля вислати йому тисячі дві екю. Він писав брехливі листи своєму бідолашному батькові й тітці, обоє були щасливі й спокійні за нього і, як то властиво щасливим людям, і гадки не мали, що стали жертвою обману. Одна тільки людина знала, яка невблаганна катастрофа насувалася на вельможний і славний рід з вини його нащадка, затягнутого у вир паризьких спокус. Проходячи увечері повз Музей старожитностей, дю Круазьє радісно потирав руки, збадьорений відчуттям, що скоро його заповітна мрія здійсниться. Тепер він мав на меті передусім не розорення, а безчестя роду д'Егріньйонів, і непомильний інстинкт ненависті підказував йому, що торжество його помсти близько! Останні сумніви відпали, коли дю Круазьє точно довідався, що молодий граф наробив стільки боргів, що от-от мав упасти під їхнім тягарем.

Першого удару дю Круазьє вирішив завдати по людині, яку ненавидів найдужче,— по достойному Шенелю.

Старий добряк жив на Кошарній вулиці в будинку з гостроверхим дахом і забрукованим двориком, стіни якого були обплетені виткими трояндами, що заглядали у вікна другого поверху. За будинком був звичайний провінційний садочок, обгороджений муром, потьмянілим від вогкості. Клумби в ньому були оточені самшитовим бордюром. Сірі, чисто вимиті двері із заґратованим віконечком та дзвінком не меншою мірою, аніж вивіска, свідчили: тут мешкає нотар.

Було пів на шосту пополудні, час, коли старий завжди спочивав після обіду. Він сидів перед каміном у старому кріслі, обтягнутому чорною шкірою, взувши чоботи з пофарбованого картону, які захищали його ноги від жару. Добряк мав звичку ставити ноги на камінні гратки й, розворушуючи вугілля, перетравлювати ситий обід. А Шенель любив добре попоїсти. Та й не дивно. Без цієї маленької вади хіба не був би він бездоганнішим, ніж дозволено бути людині? Він щойно випив чашку кави, і стара домоправителька вийшла з тацею в руках, на якій вона подавала каву вже понад двадцять років; нотар чекав своїх клерків, а потім збирався піти пограти в карти; він поринув у роздуми — і не запитуйте, про що й про кого він думав. Рідко випадав день, щоб Шенель себе не запитував: "Де він? Що він тепер робить?" Йому уявлялося, як Віктюрнієн подорожує по Італії разом з прекрасною герцогинею. Однією з найсолодших утіх для людей, котрі нажили собі статок власною працею, а не одержали його в спадщину, є спогади про зусилля, докладені, щоб його здобути, і мрії про те, як використають вони свої гроші,— тобто вони втішаються і минулим, і майбутнім. Отак і цей чоловік, усі почуття якого злилися в саму тільки відданість, переживав подвійну радість на думку, що його землі, придбані наполегливою працею, так дбайливо вибрані та оброблені, коли-небудь примножать багатство д'Егріньйонів. Зручно вмостившись у старому кріслі, він віддавався радісним надіям, і перед його зором поставала то споруда з розжареного вугілля, зведена його щипцями, то велична споруда майбутнього достатку д'Егріньйонів, відроджена з його допомогою. Уявивши собі молодого графа щасливим, він відчував глибоке задоволення, що зробив це щастя метою свого життя. Шенель не був позбавлений розуму, і не тільки почуття керували його безмежною відданістю; він мав свою гордість, він скидався на тих аристократів, які, відбудовуючи колони в старовинних соборах, велять викарбувати на них свої імена — так і він хотів вписати своє ім'я в сімейні легенди роду д'Егріньйонів. Відтепер у них буде згадано й про старого Шенеля.

В цю мить його роздуми урвалися, бо ввійшла домоправителька. Вона здавалася вкрай розгубленою.

— У нас пожежа, Брігітто? — жартівливо поцікавився Шенель.

— Та майже,— відповіла вона.— Прийшов пан дю Круазьє і хоче говорити з вами...

— Пан дю Круазьє! — тупо повторив старий нотар, і холодне лезо підозри так болісно штрикнуло його в серце, що він випустив з рук щипці.

"Дю Круазьє прийшов до мене! — подумав він.— Наш найстрашніший ворог!"

А дю Круазьє уже ввійшов, скрадаючись, наче кіт, що зачув молоко. Він уклонився, сів у крісло, яке запропонував йому нотар, і показав рахунок на двісті двадцять сім тисяч франків: це була сума (разом з відсотками), видана графові Віктюрнієнові по переказних векселях його, дю Круазьє, коштом, і тепер він вимагав сплати, погрожуючи негайним судовим переслідуванням спадкоємця д'Егріньйонів з усією суворістю закону. Шенель розгублено перебирав векселі і просив ворога, щоб той зберіг усе це в таємниці. І ворог погодився мовчати, якщо йому буде сплачено борг протягом сорока восьми годин... У нього, мовляв, скрутно з грішми, йому довелося виручити кількох промисловців... Одне слово, дю Круазьє пустив у хід усі ті вигадки, якими, одначе, не можна одурити ні людей, котрі просять позичити грошей, ні нотарів. У Шенеля тьмарилося в очах, він ледве стримував сльози. Адже сплатити борг він міг, тільки заставивши всі свої землі за решту їхньої вартості. Довідавшися, з якими труднощами пов'язана для Шенеля виплата боргу, дю Круазьє раптом забув про свою грошову скруту й несподівано запропонував нотареві купити в нього маєток. За два дні все було оформлено і здійснено. Бідолаха Шенель не міг допустити, щоб єдиного нащадка славного роду д'Егріньйонів запроторили на п'ять років до в'язниці за борги. Отже, через кілька днів у нотаря не залишилося нічого, крім контори, будинку та надходжень від клієнтів. І ось пограбований Шенель ходив по своєму кабінету, обшитому мореним дубом, дивився на каштановий сволок, прикрашений мереживним різьбленням, на троянди за вікном і вже не думав ні про свої ферми, ні про свій улюблений маєток Жард. Ні, він думав зовсім про інше.

"Господи, чим усе це закінчиться? Треба повернути хлопця додому й одружити його з багатою нареченою",— казав собі Шенель.

З очей у нього котилися сльози, голова була важка.

Шенель не знав, як почати розмову з панною Армандою і якими словами повідомити їй жахливу новину. Людина, котра щойно сплатила Віктюрнієнові борги, рятуючи честь дорогої йому родини, боялася заговорити про це з тими, кого вона врятувала. Йдучи від Кошарної вулиці до будинку д'Егріньйонів, бідолаха тремтів, як тремтить молода дівчина, коли вона втікає з батьківського дому, передчуваючи, що повернеться туди в розпачі, з дитиною на руках. А панна Арманда щойно одержала від племінника чарівного і лицемірного листа; судячи з нього, Віктюрнієна можна було вважати найщасливішою людиною у світі. Побувавши з герцогинею де Мофріньєз на водах і в Італії, він надіслав тітці щоденник своєї подорожі. Кожна його фраза дихала любов'ю. То він подавав мальовничий опис Венеції, то захоплено розповідав про шедеври італійського мистецтва, про те, в якому захваті милувався він Міланським собором або Флоренцією; тут він малював картини Апеннін, порівнюючи їх з Альпами, там — села, на зразок К'яварі, де все створено для щастя. Бідолашна панна Арманда була так зачарована, що їй ввижалося, як над краями, де він кохав, ширяє ангел, надаючи всій тій красі ніжної і полум'яної барви. Тітка впивалася цим листом від улюбленого небожа, як має впиватися такими листами добропорядна жінка, що достигла в пригашеному вогні притлумлених пристрастей, постійно приносячи всі свої пожадання в жертву на олтар домашнього життя. Ні, вона не була схожа на ангела, як герцогиня де Мофріньєз, вона скидалася : на одну з тих прямих, тоненьких і струнких статуеток, пожовклих від часу, що їх дивовижні скульптори минувшини колись понаставляли в нішах соборів, де від постійної вогкості проростають і тягнуться вгору виткі стебла березки, розквітаючи одного чудового дня над їхніми головами ніжними голубими дзвіночками. І саме такий дзвіночок розквітав у цю мить на очах у непорочної діви: панна Арманда палко полюбила обох закоханих, вона не осуджувала заміжню жінку за її пристрасть до Віктюрнієна, хоча за інших обставин вона, безперечно, її осудила б; навпаки, Арманда вважала б злочином, якби герцогиня не закохалася в її племінника. Тітки, матері і сестри створюють для своїх небожів, синів та братів окремі закони.