Музей старожитностей - Сторінка 16

Отож Арманда подумки перенеслася до Венеції, вона бачила себе серед чарівних, ніби вибудуваних руками фей, палаців, що височіють уздовж Великого каналу. Вона пливла в одній гондолі з Віктюрнієном, і він розповідав їй, яке то щастя відчувати в своїй руці ніжну руку герцогині, відчувати, що тебе кохають, і мандрувати по сріблястих вулицях прекрасної цариці південних морів. І в цю хвилину, коли її опанувало невимовне блаженство, вона раптом помітила, як у кінці алеї з'явився Шенель. Зловісна поява! Пісок шарудів у нього під ногами, ніби сипався з фатального годинника Смерті60 або скрипів під її кістяними босими ступнями. Це страшне шарудіння й нотареве обличчя, на якому застиг безнадійний розпач, завдали старій діві жорстокого удару, як буває, коли людина зненацька повертається з царства мрій до невблаганної дійсності.

— Що сталося? — вигукнула вона, відчувши, як шпигнуло її в серце гостре передчуття лиха.

— Все пропало! — сказав Шенель.— Якщо ми не втрутимося, молодий граф зганьбить родину.

Він показав їй векселі і змалював ті муки, які пережив за останні чотири дні; його слова були прості, але рішучі й зворушливі.

— Нещасний! Він нам брехав! — вигукнула панна Арманда, чиє серце мало не розірвалося він напливу крові, що вся шугнула їй до голови.

— Це наша провина, панно,— твердим голосом сказав старий нотар,— це ми в усьому йому потурали. Йому потрібен був суворий вихователь, яким не могли бути ні ви, бо ви жінка, ні я — адже на мене він просто не зважав. На жаль, ріс він без матері!

— О фатальна доля! Чому вона така невблаганна до вельможних родин, що й так уже занепали? — простогнала панна Арманда, і її очі наповнилися слізьми.

В цю мить з'явився маркіз. Старий вельможа повертався з прогулянки, тримаючи в руках лист від сина, якого той написав йому, коли повернувся з подорожі. У ньому Віктюрнієн розповідав про свої успіхи в аристократичних колах Італії. Його приймали в найкращих домах Генуї, Туріна, Мілана, Флоренції, Венеції, Рима, Неаполя; цей люб'язний прийом він, звичайно, завдячував своєму стародавньому імені, а почасти й герцогині. Одне слово, він з'явився там у всьому блиску, як і належить д'Егріньйонові.

— Ми з тобою можемо радіти, Шенелю,— сказав маркіз старому нотареві.

Панна Арманда зробила Шенелю знак, у ньому був жах і палке благання — й обоє зрозуміли одне одного. Нехай цей бідолашний батько, цей самовідданий оборонець феодальної честі помре, зберігши свої ілюзії. Шенель нахилив голову і між великодушним нотарем і благородною жінкою було укладено договір мовчанки й вірності.

— А знаєш, Шенелю, десь на початку п'ятнадцятого століття д'Егріньйони подорожували по Італії зовсім не так. Тоді маршал Трівульцій61 служив Франції під орудою одного з д'Егріньйонів, якому підкорявся також і Баярд62,— інші часи, інші звичаї. Хоча герцогиня де Мофріньєз варта маркізи де Спінола63.

І старий вельможа, сівши на свого улюбленого коника, став розводитися на генеалогічні теми з таким фатівським виглядом, ніби він сам колись був полюбовником маркізи де Спінола, а тепер володів герцогинею де Мофріньєз.

Коли розбиті горем спільники, що сиділи на одній лаві й мучилися однією думкою, залишилися самі, вони довго обмінювалися незначущими випадковими словами, дивлячись услід щасливому батькові, який на ходу розмахував руками й, мабуть, розмовляв сам із собою.

— Що тепер буде з Віктюрнієном? — промовила нарешті панна Арманда.

— Дю Круазьє дав Келлерам розпорядження, щоб вони більше не видавали йому грошей без належних документів,— відповів Шенель.

— Мабуть, у нього є ще борги,— сказала панна Арманда,

— Боюся, що так.

— Де він візьме грошей, коли вони в нього закінчаться?

— Мені страшно навіть подумати...

— Треба вирвати Віктюрнієна з того середовища, привезти його сюди, інакше він скотиться до злиднів.

— Аби ж тільки до злиднів...— похмуро кинув Шенель.

Панна Арманда не зрозуміла — вона ще не могла зрозуміти його зловісного натяку.

— Як розлучити його з цією жінкою, з герцогинею,— можливо, вона й штовхає його до згуби? — сказала панна д'Егріньйон.

— Він піде на злочин, аби тільки залишитися з нею,— промовив Шенель, поступово підводячи співрозмовницю до думки, яка для неї була неймовірною.

— На злочин! — вигукнула панна Арманда.— Ох Шенелю, тільки вам могло спасти таке на думку,— додала вона, кинувши на нього гнівний і грізний погляд, один з тих жіночих поглядів, які, здається, можуть спопелити навіть богів.— Дворяни здатні лише на один злочин — державну зраду, за що їм, як і королям, стинають голову на ешафоті, обтягнутому чорним сукном.

— Тепер інші часи,— сказав Шенель, похитавши головою, з якої через витівки Віктюрнієна повипадали останні волосинки.— Наш король-мученик64 помер зовсім не так, як Карл Англійський65.

Це зауваження погасило гордий гнів аристократки, і вона здригнулася, усе ще не спроможна повірити у припущення Шенеля.

— Завтра ми вирішимо, що робити,— сказала вона.— Треба все обміркувати. На випадок лиха, у нас є ще маєток.

— Атож,— підтвердив Шенель.— Адже ви з маркізом розділилися, більша частина належить вам, і ви можете віддати її в заставу, нічого йому не сказавши.

Того вечора чоловіки й дами, які грали у вітальні д'Егріньйонів у віст, реверсі, бостон, триктрак, помітили на звичайно спокійному і ясному обличчі панни Арманди якесь хвилювання.

— Бідолашна великодушна дівчинка! — сказала стара маркіза де Катеран.— Мабуть, вона досі страждає. Жінка не може передбачити заздалегідь, на що вона себе прирікає, коли жертвує всім для родини.

Наступного дня, порадившись із Шенелем, панна Арманда вирішила їхати в Париж рятувати небожа від загибелі. Хто міг вирвати його звідти, як не жінка, котра любила Віктюрнієна, мов рідна мати? Панна Арманда мала намір побачитися з герцогинею де Мофріньєз і відкрити їй істину. Але щоб виправдати цю поїздку в маркізових очах і в очах усього міста, потрібен був привід. Панна Арманда знехтувала свою сором'язливість доброчесної жінки і дала зрозуміти, що вона хвора і їй конче треба порадитися з умілими й знаменитими лікарями. Одному Богові відомо, які пішли про це пересуди. Та що означала для панни Арманди власна честь, коли на карту було поставлено честь родини! Вона поїхала. Шенель приніс свою останню торбинку з луїдорами, і вона взяла її так само байдуже, як узяла свій білий капелюшок та ажурні рукавички.

"Благородна душа! Скільки в ній грації!" — думав Шенель, садовлячи панну д'Егріньйон у екіпаж разом з покоївкою, схожою у своїй сірій сукні на черницю.

Дю Круазьє підготував свою помсту з тим тонким розрахунком, з яким провінціали підготовляють усе. Тільки дикуни, селяни й жителі провінції здатні так глибоко обмірковувати свої вчинки з усіх боків; тому вони дуже швидко домагаються поставленої мети, коли переходять від думки до діла. Дипломати — просто діти супроти цих трьох різновидів "ссавців", у яких завжди вдосталь вільного часу, на відміну від людей, зобов'язаних водночас думати про все на світі, вказувати своїм ближнім шлях у майбутнє і спрямовувати великі діяння народів. Важко сказати, чи дю Круазьє настільки вивчив душу бідолахи Віктюрнієна, що передбачив, як легко той потрапить у розставлені тенета, чи просто скористався випадком, на який чатував кілька років? Але одна подробиця свідчить про те, що удар був підготовлений — і майстерно. Безперечно, хтось повідомляв дю Круазьє, як стоять справи у молодого д'Егріньйона, але хто? Брати Келлери? Син голови суду дю Ронсере, який навчався на факультеті права в Парижі? Точно відомо лише одне: дю Круазьє написав Віктюрнієнові листа з повідомленням, що заборонив Келлерам надалі видавати йому гроші, саме тоді, коли герцогиня де Мофріньєз уже по вуха загрузла в боргах, а граф д'Егріньйон почав терпіти справжні нестатки, хоча поки що уміло це приховував. До яких лише вивертів не вдавався бідолашний молодик, щоб створити враження, ніби він живе в розкошах! І ось надходить лист, з якого жертва дю Круазьє довідується про те, що віднині Келлери не даватимуть їй грошей без надійного забезпечення; і в тому листі між запевненнями в глибокій пошані й підписом було залишено значну прогалину. Таким чином, відрізавши нижню частину аркуша, з підписом дю Круазьє, можна було без особливих труднощів зробити з неї вексель або чек на яку завгодно суму. Диявольське послання дю Круазьє закінчувалося на третій сторінці, воно прийшло в запечатаному конверті і зворотний бік другого аркуша залишився чистим. В ту хвилину, коли йому принесли листа, Віктюрнієн був у цілковитому розпачі. Після двох років щасливого, цілком безтурботного, розкішного і сповненого насолод життя він тепер опинився під загрозою неминучих злиднів. Грошей було дістати ніде. Подорож вичерпала все, що в нього залишилося. З великими труднощами, не без допомоги герцогині, графові пощастило вичавити деякі суми з паризьких банкірів. Тепер ці борги поставали перед ним у всій своїй нещадній суворості у вигляді векселів, невблаганних банківських рахунків та неминучих повісток із комерційного суду. Посеред останніх розваг нещасливого молодика не полишало відчуття, що ось-ось його торкнеться лезом своєї шпаги Командор. Бенкетуючи з приятелями, як колись Дон Жуан, він уже чув важкі кроки статуї, що підіймається сходами. Він тремтів, як билинка, під ураганним сироко несплачених боргів. Усі свої надії молодий граф покладав на випадок. Досі він тільки вигравав у лотереї життя, протягом п'яти років його гаманець був завжди повний. Він повторював собі, що після Шенеля з'явився дю Круазьє, а після дю Круазьє відкриється ще якась золота жила. Не раз йому щастило вигравати чималі суми за картярським столом. Гра іноді рятувала його в скрутні хвилини, утримуючи від необачних кроків. Та бувало, що в чаду нерозважливої надії, він приходив до "Клубу іноземців" і там просаджував усе, що виграв у віст у своєму клубі або в світських салонах. Протягом останніх двох місяців його життя нагадувало безсмертний фінал Моцартового "Дон Жуана"66. Цей фінал має жахати молодиків, що потрапили у такі лещата, в яких пручався Віктюрнієн. У жодному іншому творі музика не звучить з такою могутньою силою, з таким натхненням, яскраво відтворюючи душевну розгубленість і тривоги, породжені життям, відданим любострастю, малюючи моторошну картину розпачливого прагнення забути про борги, поєдинки, оману, невдачі.