Музей старожитностей - Сторінка 17
- Оноре де Бальзак -В цьому уривку Моцарт постає перед нами як щасливий суперник Мольєра. І ось цей грізний фінал, вогненний, бурхливий, сповнений безнадії і торжества, жахливих привидів і примарних жіночих образів, де ми чуємо, як у останній борні шаленіють пристрасті, розпалені вином та нестямним інстинктом самозбереження,— весь цей демонічний і натхненний спектакль розігрувався тепер у душі Віктюрнієна. Бідолаха бачив себе самотнім, покинутим, без друзів, йому ввижався надмогильний камінь, на якому, наче на останній сторінці роману, було накреслене слово КІНЕЦЬ. Атож, усе для нього скінчено. Він наперед уявляв, з якою холодною зневагою, з якою зловтішною усмішкою зустрінуть приятелі звістку про його розорення. Віктюрнієн уже знав: жоден з тих, хто ризикує великими сумами за картярським столом,— а такі столи в Парижі стоять повсюди: на біржі, у вітальнях, у клубах,— не пожертвує бодай одним банковим білетом, щоб урятувати друга. В Шенеля, мабуть, уже нічого немає; він, Віктюрнієн, пустив за вітром весь його статок. Серце молодого графа шматували фурії в ті хвилини, коли він усміхався герцогині, сидячи з нею в ложі Італійської опери, під поглядами всієї зали, що заздрила щастю вродливої парочки. Щоб ви зрозуміли, в яку безодню сумнівів, розпачу та зневіри скотився нещасний Віктюрнієн, досить буде сказати, що цей юнак, який палко любив життя і навіть удався б до підлоти, аби зберегти його,— адже "ангел" робив те життя таким прекрасним! — що цей ласолюб і шалапут, негідний імені д'Егріньйонів, поглядав на свої пістолети і мав намір накласти на себе руки. Той, хто не стерпів би навіть натяку на образу, тепер осипав себе найнещаднішими докорами, які людина може робити лише сама собі.
Лист від дю Круазьє Віктюрнієн покинув розпечатаним на своїй постелі. Коли Жозефен приніс його, була дев'ята година, і молодий граф ще спав. Хоча його меблі були вже описані, вчорашній вечір він провів у Опері, а частину ночі — в таємному притулку любострастя, де герцогиня й він мали звичай зустрічатися на кілька годин після придворних свят, після найбучніших балів, після найурочистіших світських раутів. Щоб не порушувати правил пристойності, закохані влаштували своє кубельце в убогій на вигляд мансарді, заходячи в яку герцогиня де Мофріньєз мимоволі мусила нахиляти голову, прикрашену пір'ям або квітами. Але внутрішнє оздоблення цього затишного притулку, здавалося, було створене руками індійських пері. Перш ніж загинути, графові хотілося попрощатися з улюбленим гніздечком, яке він сам вимостив, бажаючи оточити свого ангела справді небесною поезією; але віднині з чарівних яєчок, розбитих бурею, що так раптово налетіла, вже не випурхнуть білі горлички, яскраві зяблики, рожеві фламінго і тисячі фантастичних птахів, які ще літають у нас над головою і в останні години життя. Гай-гай! Не пізніше як через три дні йому доведеться рятуватися втечею, бо вже кінчався термін стягнення по векселях, які він видав лихварям. І тут у голову Віктюрнієнові вдарила дивовижна за своєю зухвалістю думка: вони втечуть удвох із герцогинею, вони оселяться в якомусь невідомому куточку Північної або Південної Америки; і втечуть вони з грішми, а кредиторам залишать неоплачені векселі. Щоб здійснити цей задум, досить було відрізати нижню частину листа, одержаного від дю Круазьє, перетворити її на чек і подати Келлерам. У Віктюрнієновій душі відбулася жорстока боротьба, під час якої він пролив чимало сліз; дворянська честь спочатку перемогла, але ця перемога була обставлена однією умовою. Віктюрнієн вирішив піддати випробуванню вірність своєї прекрасної Діани, він поставив здійснення свого задуму в залежність від того, чи погодиться вона утекти з ним.
Молодий граф поїхав до герцогині на вулицю Фобур-Сент-Оноре; Діана була в одному з тих кокетливих негліже, які коштували їй чималих турбот і грошей, зате давали їй змогу грати роль ангела вже з одинадцятої години ранку.
В той день пані де Мофріньєз була трохи замислена: її тривожили ті самі турботи, що й Віктюрнієна, але переносила вона їх мужньо. Серед розмаїтих жіночих характерів, описаних фізіологами, є один дуже небезпечний; жінкам цього типу властива надзвичайна душевна сила, разюча здатність схоплювати все одним поглядом, уміння все вирішувати швидко, безтурботність, а точніше — непохитна воля долати перешкоди, перед якими розгубився б навіть чоловік. Усі ці якості найчастіше сховані під машкарою жіночої слабкості й граціозності. Такі жінки поєднують у собі два внутрішні "я", які змагаються між собою і, на думку Бюффона67, притаманні тільки чоловікам. Інші жінки не знають цього роздвоєння: якщо вони ніжні, якщо вони матері, якщо вони вірні — то повністю й без останку; якщо вони занудні або нікчемні — то нічого іншого в них немає; їхні нерви цілком відповідають їхньому темпераменту, а темперамент — мисленню. Але жінки, подібні до герцогині, здатні проявляти і найвищу, найблагороднішу чуйність, і найпідлішу, найегоїстичнішу нечулість. Одна з найбільших заслуг Мольєра в тому, що він чудово описав — правда, тільки з одного боку — такий тип жінки, тип, який найбільше йому вдався,— наче вирізьблений із мармуру в образі Селімени. Його Селімена — втілення аристократки, так само як Фігаро, це друге видання Панурга68, уособлює народ.
Усе це я веду до того, що герцогиня, придавлена неймовірним тягарем боргів, наказала собі присвятити лавині своїх турбот лише кілька хвилин — і за цей час прийняти остаточне рішення. (Так робив, до речі, й Наполеон, адже він умів свідомо забувати про ті або ті невеселі думки і свідомо до них повертатися). Вона була здатна ніби збоку спостерігати за своїм крахом, замість розгубитися й поховати себе під уламками. Риса дивовижна, та коли вона проявляється в жінці, то вселяє жах. За час, який минув між її пробудженням, коли вона зібралася з думками, і тією хвилиною, коли вона почала чепуритися, герцогиня встигла оцінити внутрішнім зором усі розміри небезпеки, яка їй загрожувала, а загрожувала їй справжня катастрофа. Подумки вона перебрала можливі засоби порятунку: втекти за кордон; впасти навколішки перед королем і признатися в своїх боргах; звабити якого-небудь дю Тійє або Нусінгена й заплатити борги, граючи на біржі, а гроші для гри дасть їй новий коханець, причому банкір-буржуа, безперечно, буде настільки здогадливий, що повідомлятиме її тільки про виграші, а програші оплачуватиме за свій кошт, і подібна делікатність змусить її забути про всі незручності такого зв'язку. І ці можливості, і саму катастрофу вона обміркувала холодно, спокійно, безстрашно. Як ото натураліст бере найкращий зразок сімейства лоскокрилих і, наколовши його на шпильку, кладе у вату, так і герцогиня де Мофріньєз вийняла із свого серця кохання, щоб зосередитися на потребах моменту, готова знову повернутися до своєї високої пристрасті, що покоїлася на непорочно-білій ваті, коли буде врятовано її герцогську корону. Не відчуваючи вагань, у яких Рішельє признавався лише отцю Жозефові69, а Наполеон попервах приховував їх від усього світу, вона сказала собі: "Або так, або так".
Коли увійшов Віктюрнієн, герцогиня сиділа біля каміна й віддавала розпорядження щодо свого туалету: вона збиралася їхати в Булонський ліс — якщо, звичайно, дозволить погода.
Незважаючи на свої блискучі, хоч і недорозвинені здібності, граф почував себе так, як мала б тепер почувати себе ця жінка: серце в нього калатало, він весь змокрів під своїм чепурунським обладунком. Він усе ще не смів доторкнутися до підвалин, на яких спочивали їхні взаємини, боячись, що тоді обвалиться вся споруда. Йому так страшно було втратити певність у тому, що його кохають! Найвідважніші чоловіки воліють обманювати себе в тих випадках, коли знання правди загрожує їм приниженням та ганьбою, хай навіть лише у власних очах.
— Що з вами? — були перші слова Діани де Мофріньєз, коли вона побачила, що її любий Віктюрнієн на себе не схожий.
І тут молодий граф, не витримавши мук непевності, зронив фразу, яка містила в собі признання.
— Річ у тім, моя люба Діано, що я потрапив у безвихідь. Потопельник, який уже захлинається й іде на дно, і той щасливіший за мене.
— Та ви ще зовсім дитина! — сказала вона. — Ну яке там у вас горе? Кажіть!
— Я по вуха в боргах і не бачу ніякого просвітку.
— Оце й усе? — сказала вона всміхаючись.— Справи з грішми завжди залагоджуються, так чи інак. Непоправні лише сердечні катастрофи.
Відчувши полегкість, що герцогиня відразу збагнула його становище, Віктюрнієн розгорнув перед нею барвистий гобелен свого життя за останні два з половиною роки; правда, розгорнув він його зі споду, але зробив це талановито і з почуттям гумору. Свою розповідь він оздобив поетичними прикрасами, до яких люди вдаються в критичні хвилини, і зумів надати їй відтінку витонченої зневаги до життя. Це було аристократично. Герцогиня слухала, як лише вона вміла слухати. Одну ногу вона поставила на ослінчик і сперлась ліктем на коліно. Її тендітні пальчики охоплювали гарненьке підборіддя. Вона, не відриваючись, дивилася графові у вічі і безліч почуттів спалахували за голубінню її зіниць, ніби блискавки поміж хмар. Чоло в герцогині було спокійне, рот не всміхався — вона вся перетворилася на слух, на увагу, і уста її безгучно ворушилися, ніби вона повторювала кожне слово коханого. А коли вас так слухають, ви не сумніваєтеся, що серце слухачки променіє божественною любов'ю. І коли граф запропонував цій жінці, чия душа нерозривно злилася з його душею, тікати разом, він не зміг не вигукнути: "Ви ангел!" — бо прекрасна Діана відповіла йому, ще й рота не розтуливши.
— Гаразд, гаразд,— сказала герцогиня, котра, зображуючи любовний екстаз, насправді заглибилася в якісь розрахунки, що їх вона не збиралася розголошувати.— Але ж ідеться не про мене, мій друже... ("Ангел", звісно, турбувався насамперед не про себе). Ідеться про вас. Звичайно, я згодна, ми втечемо звідси і що раніше, то краще. Влаштуйте все — я поїду з вами. Це просто чудово — покинути Париж і вищий світ. Я готуватимуся до від'їзду непомітно, щоб ніхто нічого не запідозрив.
Слова "я поїду з вами" були промовлені так, як промовила б їх у ті часи на сцені мадмуазель Марс70, змусивши затремтіти дві тисячі глядачів.