На дні прірви - Сторінка 7

Далі спав якийсь чоловік, весь у багнюці, поклавши голову на коліна жінки років двадцяти п'яти, вона також спала.

Це спання було для мене загадкою. Чому дев'ятеро з десяти їх сплять чи намагаються заснути? Про це я довідався лише згодом. У сильних світу цього є закон, щоб бездомні не спали вночі. На бруківці біля галереї церкви Христа, там, де в небо підноситься величний ряд кам'яних колон, лежала покотом ціла гурма людська, і всі спали або дрімали, і так вони позаклякали, що наша поява не могла ані розбудити, ані зацікавити їх.

— Легені Лондона, де ж пак! — промовив я. — Та це гнійник, велика смердюча болячка!

— І навіщо ви привели мене сюди? — вигукнув запальний молодий соціаліст. Тендітне лице його сполотніло від душевного і фізичного болю.

— Оті-о жінки, — пояснив наш провідник, — ладні продатися за три пенси, ба й за два чи навіть за буханку черствого хліба.

Іст-Енд, ночівля просто неба. Тогочасне фото. ("На дні прірви", р. VI).

Він сказав це весело й насмішкувато. Я так і не дізнався, що він міг би додати до цього, бо наш сполотнілий юнак скрикнув:

— На бога, ходімте звідси!

Розділ VII

КАВАЛЕР ХРЕСТА ВІКТОРІЇ

Я переконався, що потрапити до тимчасового відділення робітного дому не вельми й легко. Я вже пробував це двічі і збираюся спробувати втретє. Першого разу я вирушив о сьомій вечора з чотирма шилінгами в кишені. Тим самим я припустився двох помилок. По-перше, претендент на ночівлю в тимчасовому відділенні повинен бути нужденний, а що його якнайретельніше обшукують, то він повинен бути таки справді нужденний; і навіть чотирьох пенсів, а не те, що чотирьох шилінгів досить, щоб дискваліфікувати його. Другим моїм огріхом було запізнення. О сьомій вечора злидареві вже годі розраховувати на злидарську постіль.

Задля людей випещених і незнайомих із суворою дійсністю дозвольте пояснити, що воно за "тимчасове відділення". Це такий будинок, де людина без дому, без постелі, без пенні за душею може, коли їй пофортунить, знайти тимчасово спокій для своїх змучених кісточок. А потім, наступного дня, вона мусить каторжною працею відробити за це.

Моя друга спроба потрапити в тимчасове відділення почалася за сприятливіших обставин. Я вирушив після полудня в супроводі того самого запального соціаліста і ще одного приятеля, маючи в кишені тільки три пенси. Вони привели мене до Уайтчепелського робітного дому. Ставши за рогом, я почав до всього приглядатись. Щойно повернуло тільки на шосту, але перед входом уже витяглася довга понура черга, яка завертала аж за будинок, так що й кінця її не видко.

Та й сумна ж то була картина — чоловіки й жінки, що чекали холодного похмурого вечора на злидарський нічліг! Правду кажучи, вона трохи похитнула мою рішучість. Наче хлопчисько під дверима зубного кабінету, я раптом знайшов цілу купу причин, щоб накивати п'ятами. Певно, якісь ознаки цієї внутрішньої боротьби виступили в мене на лиці, бо один з моїх супутників сказав: "Не бійся, в тебе вигорить".

Авжеж, у мене вигорить, але я подумав, що навіть три пенси в кишені завеликий капітал на тлі цієї злиденності, отже, щоб усунути всяку несправедливу нерівність, я звільнився від своїх мідяків. По тому попрощався з друзями і, понуривши голову, почвалав вулицею, щоб зайняти місце в кінці черги, а серце моє калатало, мов несамовите. Нещасною виглядала вона, ця довга низка бідаків, що ледь трималися на крутосхилі до смерті; та мені й не снилось, які нещасні були вони насправді.

Поряд мене стояв невисокий кремезний чолов'яга. Міцний, енергійний, і в літах уже, з чіткими рисами обличчя, він мав жорстку шкіру, наче видублену за довгі роки сонцем і негодою, а лице його та очі безпомильно виказували моряка. Одразу ж мені спали на думку рядки з "Галерного раба" Кіплінга:

На плечі тавро, і рана від кайданів на руці,

Нагаїв сліди криваві, незагойливі рубці,

Постаріли рано очі через сонця пал і блиск, –

Отака за службу плата…

Наскільки правильний був мій здогад і як особливо слушні виявились ці вірші, ви зараз довідаєтесь.

— Я більше так не можу, не можу, — скаржився він своєму сусідові з іншого боку. — Розгачу вікно яке-небудь здоровенне, і засяду тижнів на два. То вже хоч матиму де добре виспатися, будь певен, і харчі кращі, ніж тут дають… Ото тільки що без курива сутужно буде, — додав, трохи подумавши, з жалем і покорою в голосі.

— Ті дві ночі я провів на вулиці, — знов озвався він, — позаминулої вимок до нитки. Я вже так довго не видержу. Старий стаю. Отак колись і підберуть мене десь трупом.

Раптом він рвучко повернувся і запально напався на мене:

— Гляди-но, хлопче, не доживай до старості! Вмирай, заки молодий, а то докотишся до такого, як я, добре тобі кажу. Мені от вісімдесят сім і служив я своїй країні, як личить солдатові. Три нашивки за добру службу і Хрест Вікторії, і оце такий кінець. Краще б я вмер, далебі, краще. Хоч би вже швидше, правду кажу.

Очі в нього зволожились, та не встиг ще його сусіда втішити яким слівцем старого, як той уже замугикав веселу матроську пісеньку, так наче й нема на світі ніякого тобі лиха.

Розохотившись до балачки, він розповів ось яку історію, чекаючи в черзі під робітним домом після двох ночей просто неба.

Ще хлопчаком вступив він до британського морського флоту і прослужив там вірою й правдою понад сорок років. Імена, дати, назви портів, кораблів, сутичок і битв так і сипалися йому з уст безперервним потоком, але я не міг того всього запам'ятати, та й нотатки не прийнято робити під дверима бідняцької нічліжки. Він пройшов "першу війну в Китаї", як він її назвав; завербувався до Ост-Індської компанії і прослужив десять літ в Індії; знову був у Індії з англійським флотом під час повстання сипаїв[31], побував на Бірманській війні та в Криму; а поза тим воював і працював задля слави англійського стягу по різних інших місцях земної кулі.

І ось тоді це й сталось. Дрібниця, як прослідкувати до першопричин; може, після сніданку лейтенантові трохи завадило, чи то він пізно ліг минулої ночі, може, притисли його кредитори, чи командир вишпетив. Досить того, що саме в цей день лейтенант був дражливий. Наш матрос разом з іншими натягав фок-ванти.

Тепер ще зауважте, що моряк прослужив понад сорок років, мав три нашивки за добру службу, Хрест Вікторії за бойові заслуги; отже, він не міг бути зовсім нікудишнім матросом. Лейтенант був дражливий; лейтенант обізвав його… ну, не дуже-то делікатними словами. Ішлося там про матросову матір. Коли я був ще хлопчиськом, наш хлоп'ячий кодекс честі наказував нам битись нещадно, якщо хто наважувався так скривдити наших матерів, і не один у моїх краях наклав головою за такі слова.

А лейтенант образив матроса саме так. І як на те, в цю мить у матроса в руках був залізний важіль чи лом. Не роздумуючи, він огрів ним лейтенанта по голові, і той беркицьнув за борт.

А далі — ось власні матросові слова:

— Я побачив, що накоїв. Я знав Статут і сказав собі: "Тут тобі й каюк, Джеку, так що давай". І стрибнув за ним слідом, мовляв, потоплю його і сам потону. Так би воно й вийшло, та тільки тут нагодилася шлюпка з нашого флагмана. Нас витягли нагору, а я все ще цупко тримаю його та гамселю кулаком. Це мене й погубило. Коли б я не бив його, то міг би ще сказати, що, схаменувшись, я кинувся рятувати його.

Потім був військовий трибунал, чи як там називається їхній суд. Моряк зачитав свій вирок, слово в слово, так наче багато разів з гіркотою повторював його сам для себе й завчив напам'ять. Ось як звучав той присуд, винесений в ім'я дисципліни та пошани до офіцерів, котрі не завжди бувають джентльмени, ця кара чоловікові, винному в мужності: розжалувати в прості матроси, позбавити всіх належних йому премій та всіх прав на пенсію; відібрати Хрест Вікторії; звільнити з флоту з доброю характеристикою (оскільки це була його перша провина); дати півсотні канчуків і засадити на два роки у в'язницю.

— Краще б мені було втопитися в той день, бігме, краще! — закінчив він. Черга, тим часом посунулася, і ми завернули за ріг.

Нарешті стало видно двері, куди партіями впускали злидарів. І тут я почув разючу новину: діялось це в середу, а до ранку п'ятниці нас нікого не випустять. До того ж затямте, о курці: нам не дозволено вносити з собою ні крихти тютюну. Його ми повинні будемо здати при вході. Часом, сказали мені, його повертають при виході, часом знищують.

Старий моряк нараяв мене, як з цим лихом бути. Розв'язавши свій кисет, він висипав весь тютюн (а було там його, як кіт наплакав) на клапоть паперу, згорнув ошамненько в плоский пакетик і засунув за шкарпетку в черевик. Тож і я так зробив, бо перебути сорок годин без курива — кожен курець зрозумів, що то за скрута!

Від часу до часу черга посувалась, і ми поволі та невхильно наближалися до хвіртки. Коли ми опинились на залізних ґратках над підвалом, там вигулькнув якийсь чоловік, і старий моряк гукнув до нього:

— Скільки в них ще місць?

— Двадцять чотири, — почулось у відповідь.

Ми стривожено перерахували передніх. Тридцять четверо! На обличчях довкола мене я побачив розчарування і переляк. Перспектива безсонної ночі на вулиці мало обіцяє втіхи голодному, без пенні в кишені. Але ми все-таки сподівались, хоч і безнадійно, аж доки поза хвірткою лишилося тільки десятеро і воротар завернув нас геть.

— Повно, — оголосив він і ляснув дверима.

Прожогом, попри всі свої вісімдесят сім років, старий моряк метнувся бігти, плекаючи розпачливу надію знайти притулок деінде. Я лишився стояти, і ми з двома іншими чоловіками, що добре зналися на тимчасових відділеннях, розважали, куди ж його податися. Вони вибрали Поштарський робітний дім за три милі звідти, і ми рушили. Коли ми завертали за ріг, один з них сказав:

— Я міг би сьогодні сюди попасти. Я прийшов о першій, а черга тоді ще тільки починала збиратись. Мазунчики, ось вони хто такі. Їх і впускають, усе тих самих, кожного вечора.

Розділ VIII

ВІЗНИК І ТЕСЛЯ

Візника, з його різко окресленим безвусим обличчям та борідкою клинцем, у Сполучених Штатах я мав би за якогось майстра чи заможного фермера. Теслю — ну, цього я й мав би за теслю. Його вигляд був досить промовистий: сам худий, жилавий, погляд гострий і проникливий, пальці на руках покоцюрбилися від теслярського струменту за сорок сім років праці.