На дні прірви - Сторінка 9

Тож вона й не виявляла ніякого жалю до них, лише до мене, хто менше за всіх на це заслуговував, якщо взагалі заслуговував. Без шани сходять у домовину сиві діди у славнім місті Лондоні, без шани!

З одного боку дверей теліпалася ручка дзвоника, з другого боку був ґудзик.

— Потягни за ручку, — сказав мені Візник.

І я, як робив це звичайно, рішуче смикнув за ручку.

— Йой! Йой! — скричали обидва злякано в один голос. — Не так дуже!

Я відпустив ручку, і вони з докором подивились на мене, наче я поставив під загрозу їхні шанси на постіль і три частки сьорби. Ніхто не вийшов. На щастя, це був не той дзвоник, і в мене відлягло від серця.

— Натисніть ґудзика, — сказав я Теслі.

— Ні, ні, зачекай трохи, — поквапно втрутився Візник.

З усього цього я зробив висновок, що воротар бідняцького притулку, який одержує платню від семи до дев'яти фунтів на рік, — особа дуже поважна та вибаглива щодо надзвичайно делікатного ставлення до себе з боку злидарів.

Отже, ми перечекали вдесятеро довше, ніж того вимагала пристойність, аж урешті Візник скрадливо наблизив несміливий вказівний палець до ґудзика і натиснув її якомога слабше й коротше. Я бачив людей в агонії чекання, коли йшлося про життя та смерть; та в їхніх обличчях менше було тривожної напруги, ніж у цих двох чоловіків, що чекали на воротаря.

Прийшовши, він ледве зиркнув на нас.

— Вже повно, — сказав він і зачинив двері.

— Ще одна така ніч, — простогнав Тесля. Візник у тьмавому світлі виглядав блідим аж сірим.

Безоглядна добродійність — злочинна, кажуть професійні філантропи. Ну, що ж, хай я буду злочинець.

— Ану, дістаньте свого ножа й ходіть сюди, — сказав я Візникові, тягнучи його в темний завулок.

Він сполохано видивився на мене й відсахнувся. Може, він прийняв мене за новітнього Джека-Патрача, що вибирає свої жертви між старих злидарів. А може, він подумав, що я підбиваю його на якийсь відчайдушний злочин. Та хоч там як, а він перелякався.

Ви пам'ятаєте, що з самого початку я зашив під пахвою в кочегарській сорочині золотий соверен. Це була аварійна сума, і тепер я відчув, що пора до неї вдатись.

Тільки після акробатичних вихилясів, коли я дав помацати зашиту круглу монету, спромігся я на Візникову допомогу. Та й тоді рука його тремтіла, і я боявся, як би він ще й мене не врізав. Довелося забрати ножа і зробити, що належалося, самому. Аж ось викотилась золота монета, ціле багатство в їхніх очах, і ми прожогом подались до найближчої кав'ярні.

Звісна річ, мені довелося пояснити їм, що я дослідник соціальних проблем і що я хочу з'ясувати, як живуть злидарі. І одразу ж вони закрилися, мов черепашки. Я був чужаниця; моя мова, як на них, змінилася, моя інтонація стала іншою, коротше, я був уже з вищої верстви, а вони чудово усвідомлювали свою класову приналежність.

— Що ви хочете замовити? — спитав я, коли офіціант підійшов до нас.

— Дві скибки й чашку чаю, — покірливо мовив Візник.

— Дві скибки й чашку чаю, — покірливо повторив Тесля.

Застановіться на хвилину над цією ситуацією. Я запросив цих двох бідолах до кав'ярні. Вони бачили мою золоту монету і зрозуміли, що я не злидень. Один з них з'їв того дня півпенсовий хлібець, інший — ані крихти не їв. І вони замовляли "дві скибки і чашку чаю"! Кожен з них замовив на два пенні. "Дві скибки", до речі, означає дві скибки хліба з маслом.

Це було те саме крайнє приниження, з яким вони ставилися і до воротаря в нічліжці. Я, однак, зробив по-своєму. Одне за одним я замовляв для них яйця, бекон, ще яйця, ще чай, ще хліб і так далі — вони ж від усього цього меланхолійно відмовлялися, запевняючи, що більш нічого не хочуть, і жадібно наминали, як тільки страву приносили.

— Перша чашка чаю за півмісяця, — сказав Візник.

— Та й добрячий це чай, — сказав Тесля.

Кожен з них випив по дві пінти чаю, але, запевняю вас, то були просто помиї, що менше скидалися на чай, ніж слабеньке пиво — на шампанське. А властивіше то була трохи забарвлена під чай бурда, та й годі.

Цікаво було спостерігати, як вплинула на них їжа, коли вони трохи оговталися від приголомшення. Спочатку їх потягло на меланхолію, і вони розповідали про різні випадки, коли подумували про самогубство. Візник менш як тиждень тому стояв на мосту і дивився на воду, обмірковуючи це питання. Вода, гарячкував Тесля, це поганий спосіб. За себе він, наприклад, певен, що став би борсатися. Куля більше "з руки", але де ж його в ката доп'ясти револьвера? Оце клопіт.

Набравшись гарячого чаю, вони повеселішали і почали більше розповідати про себе. Візник рано поховав свою жінку й дітей, один лише син виріс і допомагав старому в роботі. Тоді сталося лихо. Син, що мав уже тридцять один рік, помер од віспи. Не встиг батько отямитись, як і сам зліг на пропасницю і потрапив на три місяці до лікарні. Тут йому й настав крах. Вийшов кволий, немічний, і не було вже молодого дужого сина, останньої опори в житті; його маленьке діло безповоротно захирявіло, і він залишився без шеляга в кишені. Отож на тім і кінець. Де вже старому починати знову! Друзі всі бідні й нездатні допомогти. Пробував був дістати роботу, коли ставили трибуни для коронаційного параду.

— І мене аж занудило від тої відповіді: "Ні! Ні! Ні!" Вона мені аж у вухах дзвеніла ночами, коли я пробував заснути, все одне й те саме: "Ні! Ні! Ні!"

Ось лиш минулого тижня він пішов за оголошенням у Гекні, та тільки сказав свій вік, як одразу ж: "0 ні, занадто старий, занадто старий".

Тесля народився при війську, де батько його прослужив двадцять два роки. Два його брати також були військові; один, вахмістр 7-го гусарського полку, загинув у Індії під час повстання сипаїв. Другий, прослуживши дев'ять років під командуванням Робертса[33] на Сході, пропав безвісти в Єгипті. Сам Тесля не захотів піти до армії, тим-то він і топтав ще ряст.

— А кете лиш мені вашу руку, — сказав він, розхристуючи свою драну сорочку, — На мені можна анатомію вивчати, та й годі! Марнію, сер, живим гину з голодухи. Ось помацайте мої ребра, самі побачите.

Я засунув руку йому під сорочку й помацав. Шкіра, суха, мов пергамент, обтягувала кістки, — відчуття було точнісінько таке, наче ведеш рукою по пральній дошці.

— Сім років жив я щасливо, — казав Тесля, — Добра жіночка і трійко любих дівчаток. І всі повмирали. Шкарлатина забрала дівчаток за два тижні.

— Після цього, сер, — мовив Візник, показуючи на стіл, аби звернути розмову на щось веселіше, — після цього я не зміг би їсти сніданку в робітному домі!

— І я теж, — притакнув Тесля, і вони завели балачку про різні ласі наїдки та які чудові потрави готували колись їхні жінки.

— Якось я проходив три дні, навіть не розговівшись ні разу, — сказав Візник.

— А я п'ять, — озвався його товариш, спохмурнівши від тої згадки. — Ходив раз п'ять днів, не мавши в животі ні крихти, крім апельсинового лушпиння, а людина ж не камінь, сер, і я тоді трохи дуба не врізав. Часом, бувало, никаєш вулицями вночі, і такий тебе розпач бере, що думаєш: або пан, або пропав. Ви розумієте, до чого це я, сер, — навіть на грабунок ладен був піти. А настане ранок — з холоду та голоду такий слабодух, що й миші скривдити не годен.

В міру того, як їхні злиденні нутрощі розігрівалися від їжі, вони розгомонілись, навіть хвалитись почали, а тоді заходилися біля політики. Можу тільки сказати, що розумілись вони на політиці не згірше за пересічного буржуа, а то ще й краще від декого, що я чув. Що мене здивувало, так це те, як вільно вони розмовляли про різні речі на світі — і про географію, і про народи, і про давнє, і про теперішнє. Як я вже казав, вони були не дурні, ці двоє. Просто вони були старі, а їхні діти не доросли до зрілого віку, щоб дати їм місце біля домашнього вогнища і тим сповнити свій обов'язок.

І останній епізод, вже як я прощався з ними на розі, коли вони повеселішали від двох шилінгів у кожного в кишені і від певної перспективи на нічліг цієї ночі. Припаливши сигарету, я хотів був викинути незгаслого сірника, аж тут Візник простягнув до нього руку. Я простягнув йому цілу коробку, але він сказав:

— Дякую, сер, але навіщо зайво витрачатись?

І поки він припалював сигарету, якою я почастував його, Тесля поквапно набивав свою люльку, щоб скористатися з того самого сірника.

— Не гаразд марнувати добро, — сказав він.

— То правда, — погодився я, а сам згадав про ребра, схожі на пральну дошку, що по них оце пройшовся рукою.

Розділ IX

ШПИЧАК

Перш за все я мушу перепросити своє тіло, що тягав його по таких мерзенних закамарках, і свій шлунок, що напихав його такою поганню. Я побував у шпичаку, їв у шпичаку, а врешті дав звідти драла.

По двох моїх невдалих спробах потрапити до Уайтчепелського тимчасового відділення, я вирушив туди завчасу і став у сиротливу чергу ще десь перед третьою після полудня. "Запускати" мали аж о шостій, але вже тої ранньої години я виявився двадцятим у черзі, а ходила поголоска, буцімто впустять тільки двадцять двох. Десь близько четвертої в черзі було нас тридцять четверо, і останній десяток не розходився тільки тому, що сподівався на яке чудо. Приходило ще багато інших, дивилися на чергу і забиралися куди-інде, впевнившися, що в шпичаку й без них буде повно.

Спершу розмова в черзі не в'язалась, аж поки мої сусіди спереду і ззаду виявили, що вони одночасно лежали у віспяному шпиталі, хоч у великому будинку, забитому хворими (їх було аж тисяча шістсот), не мали нагоди познайомитися. А тепер вони заходилися надолужувати прогаяне, спокійно обговорюючи й порівнюючи найвідразливіші подробиці своєї хвороби. Я довідався, що з віспи пересічно вмирає кожен шостий, що один з моїх сусідів пробув у шпиталі три місяці, а другий — три з половиною і що вони "просто гноїлися від болячок". У мене від тих слів мурашки забігали по тілу, і я спитав, чи давно вони з лікарні. Перший вийшов уже два тижні, а другий — три тижні. Обличчя в них були страшенно подзьобані (хоча один одного запевняли, що ряботиння не видно), а на руках і попід нігтями ще й досі визрівали віспяні "зернята". До того ще один з них, захтівши просвітити мене, видавив віспину, і вона так і порскнула з його тіла в повітря. Я зіщулився під одежею, зловивши себе на ревному благанні, щоб ті бризки не потрапили на мене.

Віспа спричинила те, що вони обидва "пустилися в нічліжани", тобто стали волоцюгами.