На дні прірви - Сторінка 8

Головна біда цих людей — старість і те, що їхні діти, які мали вирости й доглянути старих, повмирали. Похилий вік дався взнаки, молодші та дужчі витіснили їх з виробничої коловерті і самі посіли їхні місця.

Обоє вони не потрапили до тимчасового відділення Уайтчепелського робітного дому і простували тепер зі мною до Попларського. Місце, на їхню думку, не бозна-яке, але ж тільки й надії. Інакше — ніч на вулиці, вибирати ні з чого. Обоє вони аж мало не марили ліжком, бо вже, як казали, "дійшли до ручки". Цей Візник, що йому вже п'ятдесят вісім років, провів останні три ночі без даху над головою і без сну, а Тесля — шістдесят п'ять років — уже п'ять ночей на вулиці.

О ви, повнотілі й повнокровні панове, випещені й виплекані! Ви, на кого щовечора чекають просторі спальні та білі постелі, як дати вам відчути ті страждання, що їх ви б зазнали, промучившися ніч на лондонських вулицях? Повірте мені, вам би здалося, що проминула тисяча сторіч, поки небо на сході засіріло світанком; ви б ловили дрижаки й ладні були б голосити з болю й ниття в кожному м'язі і дивувалися б, що змогли все це витримати і лишитись живими. Влаштуєтесь ви на лавці і тільки стулите зморені очі — будьте певні, полісмен зараз же підніме вас і грубо звелить: "Давай іди далі". Посидіти на лавці вам дозволено, хоча тих лавок мало де є; однак якби, відпочиваючи, ви заснули, то зараз же вас поженуть далі волочити своє стомлене тіло безкрайніми вулицями. Спробуєте з відчайдушною хитрістю забитися десь у глухий завулок чи темне підворіття і там лягти, всюдисущий полісмен все одно прожене вас. Така в нього служба — проганяти вас. Так велить закон сильних світу цього — проганяти вас.

Та вдосвіта кошмар розвіється, ви почвалаєте додому, щоб відпочити, і до самої смерті розповідатимете в колі захоплених друзів про свою пригоду. Вона виросте в цілу історію. З вашої маленької восьмигодинної ночі зробиться Одіссея, а з вас — Гомер.

У бездомних, що йшли зі мною до Попларського робітного дому, — інакше. А в Лондоні таких, як вони, сю ніч тридцять п'ять тисяч чоловіків та жінок. Не згадуйте цього, будь ласка, проти ночі; коли серце у вас таке чуле, як йому належить бути, то слатиметься вам гірше, ніж звичайно. Та старим у шістдесят, сімдесят, вісімдесят років, голодним, худим і безкровним, — як то їм зустрічати ранок, не спочивши, і цілий день никати в одчайдушних пошуках шкоринки хліба, знаючи, що на них знову насувається невблаганна ніч, і так п'ять днів і ночей підряд? — О ви, повнотілі й повнокровні панове, випещені й виплекані, як зможете ви це зрозуміти?

Я йшов по Майленд-род поміж Візником і Теслею. Майленд-род — це широка вулиця, що розтинає Східний Лондон навпіл, і по ній завжди сновигають у всі боки цілі юрми народу. Я кажу вам це, аби ви змогли повністю оцінити, що я розповім далі. Отож ми йшли собі вулицею, і коли їх почала брати злість і вони стали клясти свою країну, я кляв її разом з ними, як кляв би американський бурлака, заблукавши до чужого жахливого краю. Я вдавав перед ними, і з успіхом, матроса, що пропив свої гроші, процвиндрив одяг (це на березі незрідка буває з матросами) і тим часом опинився на мілині, аж поки напитає корабля. Тим-то я й не знав англійських звичаїв взагалі і тимчасових відділень зокрема, тим-то я ними й цікавився.

Візник ледве встигав за нами (він сказав мені, що того дня й ріски не мав у роті), а Тесля, худий і голодний, його обшарпана сіра піджачина сумно маяла на вітрі, невтомно йшов розгонистою ходою, що дуже нагадала мені степового вовка чи койота. Розмовляючи в дорозі, обоє пильно дивилися собі під ноги і час від часу то один, то другий нахилявся і підбирав щось, не збиваючись при цьому з ходи. Спершу я думав, що то вони збирають недокурки, і не звертав уваги. Та згодом я таки додивився.

Із слизуватого, запльованого тротуару вони підбирали лушпиння з апельсинів та яблук, виноградні стеблини і все це поїдали. Кісточки слив вони розгризали зубами і вилущували зернята. Підбирали крихти хліба завбільшки з горошину, огризки яблук, такі чорні й бруднющі, що їх і не розпізнати, і все це брали до рота, жували й ковтали, і все це діялось між шостою і сьомою годиною вечора "20 серпня року божого 1902-го, в серці найбільшої, найбагатшої, наймогутнішої імперії, яку будь-коли бачив світ.

Ці двоє розмовляли. Вони не були дурні, а просто старі. І нічого дивного, що, напхавши утробу смердючими тротуарними покидьками, вони навернули розмову на криваву революцію. Говорили вони, як анархісти, як божевільні фанатики. І хто дорікне їм за це? Дарма що я в той день тричі поїв і при бажанні мав змогу переспати ніч в чистій вигідній постелі, дарма що я мав свою соціальну філософію та віру в повільний еволюційний розвиток і перетворення, — все одно, кажу вам, я відчував спонуку плести разом з ними нісенітниці або взагалі прикусити язика. Бідолашні дурники! Не таким, як вони, робити революції. Коли ж вони помруть і стануть порохом, а це вже не за горами, інші дурники базікатимуть про криваву революцію, підбираючи покидьки на запльованому тротуарі дорогою до Попларського робітного дому.

Як чужинцеві та ще й юнакові, Візник з Теслею пояснювали мені, що тут до чого, і давали поради. Радили вони, до речі, коротко й слушно: вибратися геть із цієї країни.

— Та хай тільки нагода, боже мій! — запевнив я їх, — я шасну тільки туди-сюди та й чкурну, і так, що аж закуриться!

Вони радше відчули, ніж зрозуміли, силу моїх словесних викрутасів і схвально закивали головами.

— Просто-таки штовхають чоловіка на злочин, — мовив Тесля. — Ось я старий, молодші посіли моє місце, одежина моя щодень благішає, і роботу знайти все важче й важче. Оце йду до нічліжки. Мушу бути там о другій або третій по обіді, інакше не попаду. Сам бачив, як було сьогодні. То коли ж мені шукати роботи? Хай я потрапив туди, в нічліжку. Продержать мене там весь наступний день взавтра, випустять аж позавтра вранці. Закон забороняє мені того дня ночувати в іншій такій нічліжці ближче, як за десять миль. А коли ж роботу шукати? Ну, хай я не пішов за десять миль, хай я шукаю роботу. Не встиг оглядітись — уже ніч, а спати й ніде. Ніч не спавши, нічого не ївши, чи ж годен я вранці знов шукати роботи? Ну, переб'єшся якось зі сном у парку (картина біля церкви Христа в Спітелфілді яскраво постала переді мною), — і йдеш розжитися чого поїсти. От і маєш! Старий я, не маю де голови прихилити, і ніякого просвітку надалі.

— Стояли тут колись митні ворота, — сказав Візник. — Не раз платив я тут подорожнє, ще як візникував.

— За два дні я з'їв три півпенсових хлібинки, — оголосив Тесля після довгої паузи в розмові. — Дві вчора, а третю — сьогодні, — закінчив він, знову помовчавши.

— А я сьогодні нічого не їв, — сказав Візник. — Охляв — далі нікуди. Ноги болять — страх!

— Хліб у "шпичаку" дають такий твердющий, що без кухля води його й не в'їси, — просвітив мене Тесля. А коли я спитав, що то за "шпичак", він пояснив — Тимчасове відділення. Це, знаєш, таке жаргонне слівце.

Мене вразило, що слово "жаргонний" входить до його лексичного запасу, а запас той, як я переконався за час нашого спілкування, був не з убогих.

Я поцікавився, на що можна розраховувати, коли вдасться потрапити до Попларського робітного дому, і від них обох чимало дізнався. Після холодної купелі при вході дадуть на вечерю шість унцій[32] хліба і "три частки сьорби". "Три частки" означає три чверті пінти, а "сьорба" — це рідке вариво: три кварти вівсянки на три з половиною цеберки окропу.

— Либонь, ще молоко з цукром і срібна ложка! — докинув я.

— Аякже, наставляй рота. Солі, ось цього тобі дадуть, а от ложки — то траплялися мені й такі місця, де їх не дають зовсім. Бери миску та й хлцщи нахильці. Отак-то.

— В Гекні добра сьорба, — сказав Візник.

— О, там сьорба — куди твоє діло, — піддакнув Тесля, і обоє красномовно перезирнулись.

— А в східному Сент-Джорджі мука з водою, — сказав Візник.

Тесля кивнув. Він їх усі перепробував.

— А потім що? — допитувався я.

— А тоді — відправлять просто до ліжка. Розбудять о пів на шосту вранці, встанеш, умиєшся з "ринви", деколи навіть з милом. Потім сніданок, те саме, що й на вечерю: три частки сьорби і хлібець на шість унцій.

— Не все шість унцій, — поправив Візник.

— А так, не все; і не раз такий кислючий, що давишся ним через силу. Коли я попав туди вперше, то не міг їсти ні сьорби, ні хліба, а тепер можу й свою пайку; і від чужої не проти.

— Я б три чужих пайки з'їв. У мене сьогодні й ріски в роті не було.

— А потім що?

— Потім, ти повинен відробити свою норму — надерти чотири фунти клоччя або набити яких тисячу з гаком фунтів каміння. Мене не силують бити каміння; мені, бач, уже за шістдесят. А тебе от постановлять. Ти молодий і дужий.

— Чого я терпіти не можу, — пробурчав Візник, — так це коли тебе запирають у камері клоччя дерти. Чисто тобі тюрма.

— А що, якби переспав у них і відмовився клоччя дерти чи бити каміння і взагалі від усякої роботи?

— Будь певен, другий раз не схоч; посадять тебе в буцигарню, — відповів Тесля. — Не радив би тобі цього робити, хлопче. А тоді обід, — вів він далі. — Вісім унцій хліба, півтори унції сиру і холодна вода. Тоді ти доробляєш свою роботу і дістаєш вечерю, те саме, що й передоднем — три частки сьорби і шість унцій хліба. Тоді — спати, о шостій годині, а вранці тебе відпускають на всі чотири, якщо ти, звісно, виконав свою норму.

Ми давно вже проминули Майленд-род і, перетнувши понурий лабіринт вузьких покручених вуличок, підійшли до Попларського робітного дому. На низькій кам'яній огорожі ми розіслали свої хусточки і позав'язували в них кожен свої земні пожитки, за винятком "жменьки тютюнцю", запханої за шкарпетку.

Повз нас пройшло троє дівчат-робітниць і одна з жалем подивилась на мене; я провів її поглядом, і вона ще озиралася співчутливо в мій бік. Старих вона й не завважила. Боже правий, вона мала жаль до мене, молодого, здорового й дужого, та не мала жалю до двох старих обік мене! Вона молода жінка, а я — молодий хлопець, і ті невиразні статеві поривання, що спонукали її жаліти мене, цілковито знецінювали її співчуття. Жаль до старих — це інше, альтруїстичне почуття, та й двері робітного дому — звичне для старих місце.