На кого вкаже палець - Сторінка 22

Потім Сіммінгтон сказав спокійнісіньким колосом:

– Я не знаю, про що ти кажеш.

– Все ви добре знаєте, – мовила Мейган і ядуче посміхнулася. Тоді Сіммінгтон встав, пішов до письмового столу, виписав чек і, ретельно промокнувши його, подав Мейган.

– Я розумію, що ти вже доросла і тобі хочеться купити гарний одяг. Не знаю, про що ти говорила, але ось чек.

Мейган подивилася на чек і сказала:

– Що ж, дякую. Для початку вистачить, – і вийшла з кімнати.

Сіммінгтон пильно дивився їй услід, потім обернувся лицем до вікна. Коли я побачив вираз його обличчя, то не задумуючись рвонувся до вікна.

Мене зупинили у найнезвичайніший спосіб. Кущ, що ріс біля вікна, перестав бути кущем. Ним виявився інспектор Неш. Він обхопив мене руками і в саме вухо крізь зуби процідив:

– Тихо, Бертоне! Ради всього святого, тихо!

Потім обережно почав відходити, і його рука примушувала мене йти за ним. За рогом будинку він випростався і витер чоло.

– Звісно ж, ви збиралися втрутитися? – одразу спитав Неш.

– Дівчина у небезпеці, – схвильовано намагався пояснити я. – Ви бачили його лице? Ми повинні негайно забрати її звідти.

Неш міцно вхопив мене за руку і рішуче сказав:

– А тепер послухайте мене, містере Бертон, тільки уважно слухайте.

І я вислухав. Почуте мені не сподобалося, та нічого не лишалося робити, як з усім погодитись. Однак я наполіг на тому, щоб лишитися, і заприсягся виконувати всі вказівки беззастережно. Власне, тільки тому я й зміг потрапити до будинку разом з Нешом і Паркінсом через задні двері, що були заздалегідь залишені незамкненими. Ми з Нешом сховалися на горішньому поверсі і стояли там, аж поки годинник вибив другу ночі. Тоді двері Сіммінгтонової кімнати тихенько відчинилися, і господар обережно пішов через помісток до кімнати Мейган.

Я завмер, здавалось, навіть не дихав; страху не було, бо знав, що за дверима Паркінс, що він хороша людина і знає своє діло. Я лише боявся за себе, за свою витримку, бо не міг покластися на неї. Серце мені билося, як не вискочить, коли з кімнати вийшов Сіммінгтон з Мейган на руках і поніс її вниз. Ми йшли за ним на відстані, так, щоб він не почув нас.

Коли ми з Нешом увійшли за ним на кухню і ввімкнули світло, він уже встиг примостити Мейган біля газової плити, закласти їй голову в духовку і пустити газ.

Це був крах Річарда Сіммінгтона. Він навіть не пробував боротися. Гру було програно, і він це розумів.

Я сидів нагорі біля Мейган і чекав, поки та прийде до пам'яті. Зрідка проклинав Неша.

– Звідки ви знаєте, що з нею все гаразд? Це завеликий ризик.

Неш заспокоював мене:

– Всього-на-всього снотворне у склянці з молоком, яке вона п'є на ніч. Більш нічого, повірте мені. Йому не було сенсу отруювати її. Він розумів, що вся справа закривалася на міс Гріффіт, і не міг допустити ще однієї підозрілої смерті у своєму домі. Ніякого насильства і отрути він не планував. А ось якщо дівчина, змучена тяжкими думками про материне самогубство, наковтається снотворного і вкладе голову у газову плиту, то люди скажуть, що вона завжди була несповна розуму, а смерть матері вибила їй останні клепки.

Спостерігаючи за Мейган, я зауважив Нешові:

– Щось вона довго не приходить до тями.

– Бертоне, ви ж чули, що сказав доктор Гріффіт: "Серце і пульс у нормі. Вона поспить і прокинеться нормальною людиною". Він же пояснив, що сам приписує снотворне пацієнтам.

Мейган поворухнулася і щось пробурмотіла. Неш з делікатності вийшов. Потім вона розплющила очі.

– Джеррі….

– Привіт, моє сонечко.

– Як я впоралася?

– Та ти природжена шантажистка!

Мейган знову заплющила очі й прошепотіла:

– Минулої ночі я писала тобі листа на той випадок, якщо станеться найстрашніше, але не дописала. Мене зборов сон. Лист там.

Я пішов до письмового столу. На маленькій потертій вимочці побачив незакінченого листа Мейган.

"Мій любий Джеррі!

Я читала Шекспіра. Сонет починався:

Моїх думок жагу втоляєш ти,

Як землю – хмара зливними дощами.

і тоді зрозуміла, що кохаю тебе; я це чую…"

– Бачите, як добре, що я викликала експерта, – сказала місіс Дейн Калтроп, коли ми сиділи у вітальні вікарія.

Я втупився в неї, нічого не розуміючи.

– Себто як викликали? – проказав я спантеличено. – А хто ж це такий? І що він зробив?

– Не він, – пояснила місіс Дейн Калтроп і значущим жестом показала на міс Марпл, що саме закінчила плести дротами і взялася за плетінний гачок і новий клубок ниток.

– Ось мій експерт – Джейн Марпл, – гордо мовила місіс Дейн Калтроп. – Подивіться на неї уважно. Ця жінка знає про людські негідні вчинки більше, ніж можете собі уявити.

– Люба моя, не треба так мене виставляти, – пробурмотіла міс Марпл.

– Але ж так воно є насправді.

– Просто, коли весь час живеш у провінції, то маєш чудову нагоду пізнати людську душу, – спокійно пояснила міс Марпл і, зрозумівши, що всі чекають від неї розповіді, відклала плетіння і почала лагідну лекцію старої дівки про вбивства.

– Найважливіше у таких випадках не пропускати жодного факту. Більшість злочинів до смішного прості. І цей не виняток – продуманий, цілком зумовлений і зрозумілий – у неприємному аспекті, звісно.

– Дуже неприємному?

– Розгадка була очевидна, і ви її бачили, містере Бертон.

– Навіть не підозрював, – зізнався я.

– Та ні ж бо, все ви бачили! Це ви вказали мені на неї. Ви добре бачили зв'язок усіх подій між собою, але вам бракувало певності для усвідомлення того, що означають усі ваші здогади. Почнімо з тієї причепливої фрази: "Немає диму без вогню". Вона дратувала вас, і ви цілком правильно все підмітили, щоб назвати речі своїми іменами – димовою завісою. Відвертанням уваги. Усі дивляться не туди, куди треба, тобто на анонімки. Але весь фокус у тому, що ніяких анонімок не було…

– Стривайте, стривайте, шановна міс Марпл. Я можу вас запевнити, що анонімні листи були. Я сам одержав одного.

– Все правильно, містере Бертон, але то були не справжні анонімки. До речі, Мод теж не збагнула цього. Навіть у такому затишному містечку, як Лімсток, буває безліч скандалів, і я можу вас запевнити, що кожна жінка, яка тут живе, знала б про них і неодмінно скористалася ними.

І хоч чоловіки якраз із тих, хто зовсім не цікавиться плітками, надто ж такі безсторонні, розсудливі люди, як містер Сіммінгтон, але якби листи писала жінка, то вони були б значно дошкульніші.

Отож ви бачите: досить було не звертати уваги на дим, а шукати вогонь – і ви одразу збагнули б, що тут і як. Вам лише слід було осмислити факти у світлі того, що скоїлось. А як відкинути листи, постає питання: кому потрібна смерть місіс Сіммінгтон? І на перший план виступає містер Сіммінгтон, її чоловік. Постає інше питання: яка причина, мотив? Інша жінка? І перше, що я чую, – у їхньому домі є дуже гарна гувернантка. Все дуже просто, правда? Містер Сіммінгтон, сухий, пригнічений чоловік, прив'язаний до буркотливої, невротичної дружини, і раптом з'являється молода, божественної краси істота. Сподіваюсь, ви знаєте, коли джентльмени у такому віці закохуються, то їм затьмарює мозок. Це – ніби божевілля. А містер Сіммінгтон, наскільки я можу судити, ніколи не був хорошою людиною; не був він добрим, люблячим і співчутливим – усі його риси негативні, тож він навіть не мав сили боротися з цим божевіллям. А в такому містечку, як Лімсток, лише смерть дружини могла розв'язати йому руки. Бачте, він хотів одружитися з дівчиною. Вона була респектабельна. Він теж. Крім того, він був дуже прив'язаний до своїх дітей і не хотів їх кидати. Йому хотілося залишити собі все: дім, дітей, свою респектабельність і Елсі. І за це він мусив платити вбивством.

Він вибирає для цього дуже розумний шлях. Зі свого досвіду в карних справах він знає, як швидко підозра падає на чоловіка, коли його дружина несподівано вмирає, адже можлива ексгумація. Тому придумує смерть, що здається випадковим наслідком чогось іншого; йому спадає на думку створити неіснуючу анонімницю.

Розумно придумано й те, щоб поліція підозрювала жінку. І це йому вдалося. Адже він списав листи зі справи минулих років, де анонімки писала жінка, та з тієї справи, про яку йому розповів доктор Гріффіт. Я не хочу сказати, що містер Сіммінгтон бездумно переписав кожного листа, ні. Він узяв із них фрази і вислови, перемішав їх і ось наслідок: вийшли листи, за якими безпомилково відчувається жінка, напівбожевільна, непогамована.

Він знав усі прийоми, якими користується поліція: вивчення почерку, друкарських шрифтів тощо і готував свій злочин заздалегідь. Перш ніж віддати машинку Жіночому інституту, він надрукував адреси на конвертах, а сторінки з книжки у Літтл-Ферзі вирізав, напевне, дуже давно, сидячи у вітальні якогось дня і очікуючи міс Бартон. Він знав, що люди не часто розгортають книжки з проповідями! І ось, добре підготувавши свою "анонімницю", розпочав гру. Він вибрав для цього день, коли прислуга мала свій щотижневий вихідний: гувернантка з хлопчиками і приймачка після другого сніданку підуть гуляти. Але він не міг урахувати, що маленька Агнес посвариться зі своїм хлопцем і повернеться додому…

– А що вона бачила?

– Не знаю. Можу лише здогадуватися. Думаю, вона нічого не бачила.

– Тобто, все це простий збіг?

– Ні, ні, моя люба, я не це хотіла сказати. Вона дійсно простояла у буфетній до самого вечора, сподіваючись, що її юнак прийде вибачитися і всяке таке, але насправді вона нічого не бачила. Тобто, ніхто не приходив, навіть поштар. І це їй видалося дивним, адже того дня місіс Сіммінгтон одержала анонімного листа. Щоправда, вона не одразу це збагнула.

– А хіба місіс Сіммінгтон не одержувала листа?

– В тому й уся суть, що не одержувала. Я ж кажу, цей злочин дуже простий. Містер Сіммінгтон підсипав ціаністого калію у верхній пакетик з порошком, з тих, що вона пила після їди, і, коли після другого сніданку її почав діймати ішіас, вона випила його разом з ліками. Сіммінгтонові ж лишилося прийти з контори раніше від Елсі Холланд або разом з нею, покликати з вітальні дружину, не почувши відповіді, піднятися до неї в кімнату, насипати у склянку трошки ціаністого калію, дістати з кишені анонімного листа, зім'яти й кинути його у камін і покласти клаптик паперу зі словами "Я не можу далі", написаними її рукою.

Міс Марпл обернулася до мене і сказала:

– І це ви теж правильно відчули, містере Бертон.