На кого вкаже палець - Сторінка 23

З клаптиком паперу, справді, було щось негаразд. Люди не лишають записки про самогубство на маленькому обривку паперу. Вони пишуть свої останні слова на великих аркушах і дуже часто кладуть їх у конверт. Так, з клаптиком паперу було негаразд, і ви це знали, містере Бертон.

– Ви мене переоцінюєте, міс Марпл. Я нічого не знав.

– Все ви знали, містере Бертон. Бо чому ж тоді вас так вразила записка на телефоннику, написана вашою сестрою?

Я поволі повторив текст записки:

– "Скажи, що я не можу в п'ятницю…" – То це тоді я прочитав "Я не можу далі"!

Міс Марпл задоволено усміхнулася мені.

– Так, містере Бертон. Сіммінгтон, побачивши таку записку, збагнув, що вона йому згодиться, і вирвав з неї потрібні слова. Адже записка була написана рукою місіс Сіммінгтон.

– Скажіть, а більше нічого геніального з мого боку не було?

Вона підморгнула мені й сказала:

– Знаєте, це ви навели мене на слід, бо зібрали всі факти і розставили їх по порядку. Більше того, ви сказали мені найважливіше: Елсі Холланд не одержувала анонімних листів.

– А знаєте, вчора вночі я подумав, що це вона писала їх, а тому й не одержувала.

– О ні. Особа, яка пише анонімні листи, практично завжди надсилає їх собі. Це складає, так би мовити, частку комплексу задоволення. Бачте, сам факт зацікавив мене з іншого боку. В цьому було одне із вразливих місць містера Сіммінгтона. Він не міг примусити себе написати брудного листа дівчині, яку кохав. Це дуже цікаве спостереження людської натури і, можу сказати, якоюсь мірою, робить йому честь. Але саме тут він непоправно схибив.

– І він убив Агнес? Але для чого? Йому не було сенсу цього робити.

– Може, й так. Але ви забуваєте про те, моя люба, що людина, вчинивши злочин, починає бачити все перебільшеним і спотвореним. Немає сумнівів, що він чув, як дівчина подзвонила Партрідж і говорила про своє занепокоєння, відколи померла місіс Сіммінгтон, і про щось таке, чого вона ніяк не могли зрозуміти. У нього не лишалося вибору: дурне дівчисько щось бачило, а це небезпечно.

– Але ж він до самого вечора був у конторі.

– Я думаю, він убив її; перш ніж піти до контори. Міс Холланд була в їдальні. Він вийшов у передпокій, відчинив і зачинив двері, так, ніби вийшов з дому, а сам прослизнув у маленьку гардеробну. Коли Агнес лишилася в домі сама, він подзвонив у двері, знову сховався у гардеробній, вийшов позад неї і вдарив її по потилиці, коли та відчиняла двері. Потім запхнувши тіло у шафу, швиденько пішов до контори, спізнившись усього на кілька хвилин. Цього, звісно, ніхто не помітив. Бачте, ніхто не підозрював чоловіка.

– Підла тварюка, – сердито буркнула місіс Дейи Калтроп.

– А хіба вам більше не шкода його, місіс Дейн Калтроп? – поцікавився я.

– Анітрохи. А що?

– Та нічого, я просто радий це чути.

– А до чого тоді Еймі Гріффіт? Я чула, що поліція знайшла товкача, викраденого у лабораторії Оуена, і рожно теж. А вгадайте, де вони були сховані? Інспектор Неш сказав мені, коли я йшла сюди. Їх знайшли у Сіммінгтоновій конторі в старій струхлявій шухляді, де лежали папери на маєток покійного сера Джаспера Харрінгтона Веста.

– Бідолашний мій кузен Джаспер, – сказала місіс Дейн Калтроп. – Такий був порядний дідок. Якби він про це дізнався, у нього стався б серцевий напад.

– Але ж це божевілля тримати їх у себе, – вигукнув я.

– Скоріше навпаки, – відказала місіс Дейн Калтроп. – Адже містера Сіммінгтона ніхто не підозрював.

– Він ударив її не товкачем, – провадила Джоанна. – Там також знайшли гирку від годинника, а на ній кров і волосся. Вони гадають, що він викрав товкача у той день, коли заарештували Еймі, і тоді ж сховав сторінки з книжки у її домі. Тому я вертаюсь до свого питання: до чого тут Еймі Гріффіт? Поліцейські бачили, як вона друкувала листа.

– Справді, це вона надрукувала того листа, – відказала міс Марпл.

– Але для чого?

– О моя люба, ви, звісно ж, зрозуміли, що міс Гріффіт усе життя кохала Сіммінгтона?

– Бідолашна, – жалібно проказала місіс Дейн Калтроп.

– Вони завжди були добрими друзями, і, я певна, Еймі сподівалася, що після смерті місіс Сіммінгтон, звісно ж, згодом, вона… – міс Марпл відкашлялася делікатно. – А потім пішли чутки про Елсі Холланд, і це її дуже засмутило. Вона вважала дівчину звичайнісінькою інтриганкою, не вартою Сіммінгтона. Крім того, Елсі Холланд заступила їй шлях до здобуття Сіммінгтона. Ось вона й піддалася спокусі. Чому б не надрукувати листа і не налякати дівчину так, щоб вона забралася звідси геть? їй це здалося цілком безпечним, адже вона вважала, що вжила усіх пересторог.

– І що ж? – спитала Джоанна. – Чим усе кінчилося?

– Я думаю, – вела далі міс Марпл, коли міс Холланд показала листа Сіммінгтонові, він одразу збагнув, хто його написав. З'явилася чудова нагода покінчити з цією справою і відвести від себе будь-яку підозру. Дуже підло з його боку, але йому нічого не лишалося робити. Бачте, поліція не заспокоїться, поки не знайде анонімниці. Коли він відніс листа в поліцію і дізнався, що вони бачили, як Еймі Гріффіт друкувала його, то зрозумів, що має шанс, один із тисячі, покінчити з усім. І ось він бере всю сім'ю і йде на чай до Еймі Гріффіт, а оскільки він ішов з контори, то прихопив портфеля, куди поклав вирізані сторінки. Дуже мудро було з його боку сховати сторінки саме у шафі під сходами, адже в такому ж місці знайшли Агнес. До того ж йому легко було це зробити; вистачило якоїсь хвилини, щоб, ідучи за Еймі та поліцією, запхнути сторінки в сувій старих шпалер.

– Але одного не можу вам пробачити, міс Марпл, – сказав я. – Для чого було вплутувати у цю справу Мейган?

– Мій юний друже, щось треба було робити, а проти негідника – ніяких доказів. Мені потрібна була людина хоробра і розумна. Ось я й вибрала її.

– Це було дуже небезпечно для неї.

– Дійсно, дуже небезпечно, містере Бертон. Та ми живемо у цьому світі не для того, щоб уникати небезпеки, коли на карту поставлено життя молодої дівчини. Ви мене розумієте?

Я зрозумів її.

На Хай-стріт був звичайний ранок. Міс Емілі Бартон вийшла з бакалійної крамниці з господарською сумкою. Щоки їй палали, очі збуджено блищали.

– О шановний містере Бертон, я так хвилююся. Подумати тільки, я зібралася подорожувати!

– Гадаю, це вам сподобається.

– О, я цього певна. Сама б я нізащо не поїхала. Знаєте, все склалося так вдало для мене. Я давно відчувала, що мені доведеться розпрощатися з Літтл-Ферзом, бо мої фінанси стали такими бідними. Якби не це, то я нізащо б не здавала свого будинку в оренду. Але тепер, коли ви його купили і збираєтеся одружитися й жити в ньому з Мейган, я спокійна. Та й моя люба Еймі після таких страждань не знає, куди себе подіти, адже її брат одружується як це гарно, що ви обоє лишаєтеся в Лімстоку, і вона згодилася подорожувати зі мною. Ми хочемо поїхати надовго. Можливо, – міс Емілі перейшла на шепіт, – ми вирушимо в навколосвітню подорож! А Еймі така чарівна, така практична. Я так думаю: все, що робиться, – все на краще, а ви?

На мить я згадав місіс Сіммінгтон і Агнес Водделл, які лежать тепер у могилах, і подумав, чи згодні вони з цим, а потім пригадав, що хлопець Агнес був не в захваті від неї; місіс Сіммінгтон не любила Мейган і… А, ну його к бісу!

Всі ми колись помремо! І мені нічого не лишалося, як погодитися зі щасливою міс Емілі Бартон.

Я пішов по Хай-стріт, і коли опинився біля будинку Сіммінгтона, з воріт вибігла Мейган. Зустріч вийшла не зовсім романтичною, бо поряд з нею бігла велетенська англійська вівчарка, що ледве не збила мене з ніг.

– Чарівний пес, правда? – вигукнула Мейган.

– Навіть дуже. Він наш?

– Так, це весільний подарунок від Джоанни. Тобі подобаються наші весільні подарунки? Правда, гарні? Ця пухнаста шерстянка, що її подарувала міс Марпл, невідомо для чого. Чудовий чайний сервіз від містера Пая, а Елсі прислала мені підставку для грінок.

– О, це в її стилі! – перебив я Мейган.

– Вона влаштувалася в дантиста і дуже щаслива. А мені що робити?

– Перелічувати весільні подарунки. Тільки не забувай, якщо ти передумаєш, тобі доведеться відіслати подарунки назад.

– О, я не передумаю. Що ж у нас іще є? Ага, ось. Місіс Дейн Калтроп прислала єгипетського скарабея.

– Оригінальна жінка, – з удаваним захопленням проказав я.

– Стривай, стривай! Ти ж не знаєш найцікавішого. Партрідж теж прислала мені подарунок. Це найжахливіша скатертина для чаю, яку ти будь-коли бачив. Але, я гадаю, вона тепер мене любить, бо сказала, що вишила її своїми руками.

– Кислицями і будяками, напевне?

– Ні, справжніми любовними картинками.

– Господи праведний! Нарешті Партрідж оживає.

Мейган потягла мене у будинок і сказала:

– Я ніяк не можу збагнути одного. На собаці є нашийник і повідець, а Джоанна ще одного нашийника і повідця прислала. Як ти гадаєш, для чого?

– Це Джоаннині маленькі жарти, – відповів я їй.