Начхати нам на огіркового короля! - Сторінка 4

Нік відразу нахнюпився. Він розповів, що Кумі-Орі зробилося в машині зле,— виявилося, що їзда йому шкодить. На галявині від сонця йому запаморочилось у голові, а коли вони потім вирішили пообідати в ресторанчику, то власник не впустив їх з огірковим королем і вони повернулися ні з чим.

— Може, знаєш, Ніку,— запитав я,— що тато надумав робити з огірчищем-гарбузищем?

Нік відповів:

— Тато охоронятиме його й допоможе знову посісти трон!

— Оце дивина! — вигукнув я і додав: — Але наш татусь сам у це не вірить!

Нік обурився. Закричав:

— Як він сказав, так і зробить. Наш тато все може!

Мама покликала нас вечеряти. Зі своєї кімнати вийшов тато. Він поклав на тарілку биток, три картоплини й пішов назад. Так він робить завжди, коли сердиться на нас. Кумі-Орі зліз з канапи й подріботів за татом. Перегодя тато знову з'явився й попрямував на кухню.

Мама гукнула йому вслід:

— Пророщену картоплю я викинула в помийницю!

Якийсь час тато не виходив з кухні. Потім він, лихий та сердитий, пройшов через вітальню, несучи в руках пророщену картоплю. Мартіна зі страху випустила з руки виделку.

— Він таки длубався в помийниці,— застогнала вона.

— Татові бридко ставало, коли він його тільки бачив,— сказав Нік. І додав: — Мабуть, він того огіркового короля без тями любить!

— Але ж досі,— скрушно мовила мама,— він жодного разу в помийниці не порпався.

Увечері, коли ми вже лежали в ліжку, тато й мама зчинили сварку. Вони сварилися дуже голосно. В моїй кімнаті все було чути. Мартіна й Нік тут же прийшли до мене: вони також хотіли все чути.

Мама сказала, що короля Кумі-Орі треба позбутися. Як — її це не обходить. Але далі терпіти його в домі вона не хоче..

Тато запевнив, що за будь-яких обставин він дасть королю притулок, і зажадав, щоб мама поводилася з ним люб'язно і нас до цього спонукала.

Мама кричала, що тато не дозволяє завести ні песика, ні котика, ані морських свинок, а для виховання дітей це так важливо. А тепер для себе завів якогось огірчища-гарбузища!

Тато вигукнув, що це не якийсь там огірчище-гарбузище, а дуже нещасний король, з яким сталося лихо!

Мама закричала: начхати їй на нещасного короля!

Тато закричав, що він до останку захищатиме нещасних королів, бо в нього чуйне серце і він співчуває чужому горю.

Мамин голос забринів ще дужче. Це тато співчуває чужому горю?! Немилосердний! Та її це просто смішить! І вона почала голосно й довго реготати. Проте її сміх не був веселий.

На мамин сміх тато лише пробурмотів, що їй цих речей не збагнути. Вона взагалі нічого не розуміє і його по-справжньому теж не розуміє, тому й не має жодного уявлення, як це важливо — дати королю Кумі-Орі притулок у домі..

Повернувся дідусь. Йому вдалося заспокоїти батьків. Тато й мама дійшли компромісної угоди. Але важко було зрозуміти її суть, оскільки батьки розмовляли вже не так голосно. Ми почули тільки

половину розмови, та й цього було достатньо. Кумі-Орі залишиться в татовій кімнаті й не виходитиме звідти. Опікуватиметься ним сам тато. Він сам купуватиме для нього й пророщену картоплю. І щоб ні мамі, ні нам огірковий король не потрапляв на очі. В одному вони не дійшли згоди: кому прибирати в татовій кімнаті. Досі там прибирала мама.

Перш ніж піти до себе, Мартіна сказала мені:

— Якби огірковий король був чуйним огірком, він би вже давно щез. Він помітив би, що через нього в домі тільки сварки.

Нікові було невтямки, про що це вона.

— Дурні ви обоє,— кинув він,— король — класна іграшка!

Розділ п'ятий,

АБО №5 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

Я напишу про свою халепу з татовими підписами. И про те, як я не міг заснути. І як мені таки вдалося заснути. І про підозру, до справжньої суті якої я, на жаль, не міг докопатись. "

Другого дня в мене не було часу думати про огірчище. Спливав останній день Великодніх канікул. У мене назбиралось безліч невиконаних домашніх завдань, до того ж не давала спокою ще одна проблема.

Це сталося так. Три тижні тому нам роздали контрольні з математики. Я розв'язав усі приклади, хоч і з незначними помилками, Гаслінґер уліпив мені п'ятірку. Під нею нашкрябав: "Підпис батька". І три знаки оклику. Від усіх інших Гаслінґерові вистачало підпису матері. Але оскільки він мене не терпить, то вирішив познущатися, вдавшись до батькового підпису.

А саме тепер я ніяк не міг показати татові Гаслінґерову одиницю. За свою останню п'ятірку я отримав доброго прочухана. Тато ще й пригрозив: якщо я знов принесу п'ятірку, то не побачу басейну як своїх вух. І кишенькових грошей також.

Звісно, вдома я промовчав про свою п'ятірку й на черговий урок з математики з'явився без татового підпису. Гаслінґер покарав мене чотирма рівняннями з багатьма невідомими і вимогою підпису тата. Наступного дня я віддав Гаслінґерові чотири рівняння з багатьма невідомими й зошит для класних робіт — без татового підпису. Тоді Гаслінґер збільшив покарання до восьми рівнянь. І ще однією вимогою підпису тата.

Від уроку до уроку число штрафних рівнянь зростало в геометричній прогресії. Завтра воно може сягнути шістдесяти чотирьох рівнянь. За шістьма татовими підписами. Але одержати шість татових підписів ушестеро важче, ніж один. Та надто тепер, бо, коли зчинилася така веремія довкола Кумі-Орі, я взагалі не міг до тата потикатись.

Мамі й дідусеві я волів краще нічого не розповідати. Вони, незважаючи ні на що, таки могли переказати все татові.

Еріх Губер подав ідею: підробити татів підпис. Це не дуже складно. Він завжди підробляє. Але Еріхові це просто. Він з першого класу не вилазить із п'ятірок. І підробляти татові підписи для нього звичне діло. Справжнього підпису його батька, пана Еґона, вчителі у вічі не бачили.

У своєму записничкові я спробував скопіювати татів підпис. Але в тата він упевнений, розгонистий. Його ніхто не підробить!

Хоч сядь та й плач! Я ж так затято свердлив очима стіну, що в ній ось-ось могли з'явитися дірки. Мені й справді хотілося завити. З голови не йшла наша розмова з Міхлем Шубертом два тижні тому, коли ми після уроків поверталися додому. Ми пленталися поволі, проклинаючи Гаслінґера і всю школу. Раптом Міхль запитав:

— Як ти вважаєш, Гаслінґер тебе ріже тільки з математики чи й з географії теж?

Я зроду ще так не злякався, як тоді. Про те, що можу залишитися на другий рік, слово честі, я досі й гадки не мав. Щоб мені таке спало на думку — нізащо! Але як добре помізкувати, то це не видавалося нереальним. Я склав свої оцінки з математики: п'ятірка, п'ятірка, четвірка і четвірка, п'ятірка, п'ятірка — і одержану суму поділив на шість. (Така математика мені ще під силу). Вийшло чотири й шість десятих. А мої оцінки з географії склали б у середньому навіть чотири й дев'ять десятих.

Міхль спробував мене втішити.

— Гаслінґер даватиме контрольні ще двічі,— сказав він. І додав: —Якщо ти їх напишеш на трійку, то матимеш шанс видряпатися!

Але ж Міхль — великий фантазер! Я — трієчник у Гаслінґера?! Скоріше світ перевернеться!

Решту дороги додому я не промовив ні слова. Й Міхлевих слів утіхи я також не слухав. Мій мозок пекла одна-єдина думка: другорічник, другорічник, другорічник...

Ось тому я нічого й не вчив на Великодніх канікулах. Тільки-но я відкривав свого портфеля, в голові моїй починало гудіти: другорічник, другорічник, другорічник...

Я й справді щодня брався за уроки. Результат був незмінний. У голові звучало: другорічник, другорічник... А тільки-но пошпурю портфеля, як мені стає легше. І я знову можу думати про будь-що.

Але нині збігали канікули, і я передчував: щось має статись. Я сидів за своїм столом, утупившись у записничок, помережаний "татовими" підписами. До кімнати зайшла Мартіна. їй потрібен був мій новий ножичок підстругувати олівці, у неї завжди всі олівці ідеально підстругані.

Мартіна це робить залюбки. І загалом усі свої шкільні речі вона тримає в ідеальному порядку: постійно два запасні стрижні для авторучки, всі зошити в обгортках, жодної хлібної крихти, жодної жувальної гумки у портфелі. Навіть на її трикутниках ніколи нічого не нашкрябано. Кольорові олівці завжди рівні. Як вона цього досягає, мені невтямки. Мій червоний олівець уже давно схожий на цурпалок, а коричневий майже новенький.

Отже, Мартіна прийшла позичити ножичка. Вона таки помітила аркушики, помережані "татовими" підписами, хоча я прикрив їх рукою. Та вона з кебетою. Відразу збагнула, що до чого.

— Це безглуздо,— сказала вона — Так ти ще більше собі напсуєш.

— А ти можеш уявити,— запитав я,— що сьогодні ввечері я йду до тата й показую йому п'ять своїх штрафних рівнянь, ще й п'ятірку?

Цього Мартіна не могла уявити. Вона також спробувала підробити татів підпис. Вийшло не краще, ніж у мене. Мартіна пообіцяла неодмінно щось придумати, але для цього їй треба буде кілька днів. А поки що я маю сказати Гаслінґерові, що мій батько у відрядженні й повернеться лише наприкінці тижня. І якщо я захочу, то вона піде до Гаслінґера й підтвердить, що батько справді у відрядженні.

Навіть неможливо було уявити, що Гаслінґер у це повірить, але в мене на душі полегшало. Особливо після того, як Мартіна сказала, що вона допоможе мені, аби я не протирав штанів у другорічниках. Вона візьметься за моє навчання. І з Гаслінґером дамо собі раду, запевнила вона.

Вечеря в нас вийшла загалом мовчазна. Тато, хоч і підсів до нас, але не зронив ні слова. Тож і ми мовчали. Тільки Нік не вгавав. Повечерявши, тато подався на кухню, щоб узяти останні пророщені картоплини й підгнилу часничину. Повертаючись до своєї кімнати, він запитав нас:

— Ви підготувались до завтрашніх уроків?

Нік пробубонів татові великоднього віршика. Щось про писанки й крашанки. Мартіна підштовхнула мене.

— Розкажи йому про все зараз, — прошепотіла вона. Я сі упив крок у напрямку до тата.

Тато тримав в одній руці картоплини і головку часнику, а другою лагідно гладив Ніка по голівці. Він поглянув на мене. Між його поглядом і Гаслінґеровим не було жодної різниці.

— Тобі щось треба? — запитав він.

Мартіна підштовхувала мене своїм поглядом. Проте я заперечно похитав головою й попрямував до своєї кімнати.

— Боягуз,— просичала вона мені навздогін.

Цього вечора я ще довго не міг заснути. Хоч почувався страшенно втомленим. Пробував заснути то на правому боці, то на лівому.

І на спині, і на животі.