Немезида - Сторінка 11

"Натомість, — сказала собі міс Марпл, — вона, можна сказати, випромінює чесність. Якби вона вчинила вбивство, то це було б дуже популярне вбивство. З якоїсь шляхетної причини або причини, що здавалася б їй шляхетною". Але й таке пояснення не здалося їй задовільним. Міс Темпл, подумала вона, завжди знала б, що вона робить і навіщо, й у неї не виникли б дурні думки про шляхетність там, де існує лише зло. "А проте, — сказала собі міс Марпл, — вона особистість, і вона може бути тією людиною, що з нею я повинна зустрітися з якоїсь причини за планом містера Рейфаєла". Вона записала цю думку на правій сторінці нотатника.

Міс Марпл змістила свою точку зору. Досі вона шукала подумки можливого вбивцю, а як щодо жертви? На жертву ніхто з них не схожий. Хіба що місіс Райзлі-Портер — вона багата й досить-таки неприємна особа. Діловита й практична племінниця могла б успадкувати її майно. Вона і схильний до анархії Емлін Прайс могли б об'єднати свої зусилля в боротьбі проти капіталізму. Досить надумане припущення, але іншого можливого вбивства вона поки що не бачить.

Професор Вонстед? Цікавий чоловік, у цьому немає сумніву. І добрий також. Цікаво, хто він — учений чи лікар? Вона не знала, а проте вже зарахувала його до працівників науки. Вона нічогісінько не знала про науку, але таке припущення не здавалося їй неймовірним.

Містер і місіс Батлер? Цих вона списала відразу. Приємні американці. Вони не могли мати жодного зв'язку ані з Вест-Індією, ані з людьми, яких вона знала. Ні, вона не думає, що Батлери можуть мати до її гіпотетичної справи якийсь стосунок.

Річард Джеймсон? Худорлявий архітектор. Міс Марпл не бачила, як могла до всього цього домішатися архітектура, хоч такої можливості виключити не могла. Можливо, ідеться про потаємну нішу? В одному з палаців, який вони збираються відвідати, існує потаємна ніша, а в тій ніші — скелет. І містер Джеймсон, будучи архітектором, точно знатиме, де розташована ця ніша, і він допоможе їй її знайти або вона допоможе йому її знайти, і вдвох вони знайдуть там труп. "Лихо та й годі, — сказала собі міс Марпл. — Що за нісенітницю я верзу й думаю".

Міс Кук і міс Бароу? Навдивовижу банальна пара. А проте немає сумніву, що одну з них вона бачила раніше. Принаймні, міс Кук вона точно бачила. Нічого, потім згадає.

Полковник і місіс Вокер? Приємні люди. Він — відставний офіцер. Служив переважно за кордоном. З ними приємно погомоніти, але вона не думає, що вони причетні хай там до чого. Міс Бентем і міс Ламлі. Дві бабусенції. Малоймовірно, щоб вони могли скоїти злочин, але, будучи бабусенціями, можуть знати чимало пліток або володіти якоюсь інформацією, або подати репліку, що може чимало прояснити для неї, навіть якщо вона матиме стосунок до ревматизму, артриту чи сучасної медицини.

Містер Каспар? Він може бути небезпечним суб'єктом. Дуже легко збуджується. Вона занесе його до свого списку, поки що.

Емлін Прайс? Мабуть, студент. Студенти схильні до насильства. Але чи послав би її містер Рейфаєл вистежувати студента? Та це, зрештою, залежить від того, що зробив студент, або що він хотів зробити, або що збирається зробити. Адже він може бути переконаним анархістом.

— О Господи, — сказала міс Марпл, почуваючи себе геть виснаженою. — Мені час до ліжка.

Ноги їй боліли, спина боліла, а мозок працював, вона боялася, не надто добре. Вона заснула відразу. Сон її був потривожений кількома сновидіннями.

В одному їй примарилося, що кущуваті брови професора Вонстеда відпали, бо то були накладні брови, а не його власні. Коли вона прокинулася, її першим враженням було те, яке часто виникає після сновидінь — віра в те, що сновидіння все вирішило. "Звичайно, — подумала вона. — Звичайно ж!" Його кущуваті брови були накладними, а отже, усе зрозуміло. Злочинець — він.

Але потім вона зі смутком усвідомила, що нічого їй не ясно. Те, що в професора Вонстеда відпали брови, ніяк не могло їй допомогти.

На жаль, заснути їй відразу вдруге не вдалося. Вона сіла в ліжку, й у неї виникла одна думка.

Вона зітхнула, накинула халат, підвелася з ліжка, сіла на стілець із прямою спинкою, дістала з валізи трохи більшого записника й почала писати.

"Місія, яку я взяла на себе, безперечно, пов'язана з якимсь злочином. Містер Рейфаєл дуже ясно означив це у своєму листі. Він написав, що я маю природжену схильність до справедливості, яка неминуче включає в себе природжену схильність до розслідування злочинів. Отже, злочин мав місце і не йшлося ані про шпигунство, ані про шахрайство чи пограбування, бо з такими злочинами я ніколи не зустрічалася, не мала до них жодного стосунку, я нічого про них не знаю і не вмію їх розслідувати. Містер Рейфаєл знає про мене тільки те, що він знав протягом того періоду часу, коли ми з ним обоє перебували на Сент-Оноре. Тоді нам довелося мати справу з убивством. Ті вбивства, про які мені доводилося читати в газетах, ніколи не приваблювали моєї уваги. Я ніколи не читала книжок із кримінології з метою чогось навчитися з них і ніколи не виявляла великої цікавості до цієї теми. Не було й такого, щоб я опинялася поблизу від убивства частіше, аніж це зазвичай буває. Я здебільшого звертала увагу на ті вбивства, які мали стосунок до моїх друзів або знайомих. Ужитті людей нерідко трапляються дивні збіги випадкових подій. Одна з моїх тіток, пам'ятаю, п'ять разів потрапляла в кораблетрощу, а одну з моїх подруг, можна сказати, цілком офіційно вважали схильною накликати на себе нещасливі випадки. Я знаю, що її друзі відмовлялися сідати з нею в одне таксі. Вона побувала в чотирьох автомобільних, трьох автобусних і двох залізничних аваріях. Такі речі, схоже, трапляються з певними людьми без жодних очевидних причин. Мені не хотілося б писати про це, але в мене таке відчуття, що вбивства бувають, — Богу дякувати, не в стосунку до мене, але десь поряд зі мною, — значно частіше, аніж можна було б чекати".

Міс Марпл зупинилася на мить, змінила позу, підклавши під спину подушку, і стала писати далі:

"Я повинна спробувати якомога логічніше оцінити те завдання, яке я взялася виконувати. Одержані мною пояснення або мій інструктаж, як сказали б мої друзі, що служили на флоті, були явно недостатніми. Фактично, їх і не було. Тому я повинна поставити собі одне очевидне запитання. Про що, власне, йдеться? На це запитання я відповіді не знаю. Диво та й годі. Дивний спосіб для такого чоловіка, як містер Рейфаєл, давати доручення, для чоловіка, що був таким успішним у бізнесі та у фінансах. Він хоче, щоб я діяла, керуючись лише здогадами, лише своїм інстинктом і при цьому підкорялася лише тим туманним розпорядженням, на які він радше натякнув мені, аніж дав їх.

Отже, пункт перший: я ще дістану якісь розпорядження, розпорядження від мертвого чоловіка. Пункт другий: моя проблема пов'язана з відновленням справедливості, Я повинна або виправити помилку правосуддя, або знайти злочинця, якому пощастило від нього сховатися. Це відповідає суті кодового слова "Немезида", що його назвав мені містер Рейфаєл.

Після того, як він пояснив мені принципи, я одержала від нього його перше пряме розпорядження. Десь напередодні своєї смерті містер Рейфаєл домовився про мою участь в екскурсії номер тридцять сім, що має на меті оглядини знаменитих історичних будівель та парків. Навіщо він це зробив? Ось що мені треба запитати в самої себе. Його спонукали на це якісь географічні або територіальні міркування? Якийсь зв'язок або якийсь ключ? Якийсь особливо знаменитий палац або замок? Чи, може, йдеться про конкретний парк або ландшафт? Малоймовірно. Набагато ймовірнішим видається припущення, що йдеться про людей або одну людину з тих, що беруть участь в екскурсії. Нікого я не знаю особисто, але принаймні один із них повинен мати стосунок до тієї загадки, яку я намагаюся розгадати. Хтось із нашої групи причетний до вбивства або постраждає від убивства. Хтось володіє інформацією про жертву вбивства або хтось і є вбивцею. Убивцею, якого досі ніхто не підозрює".

На цьому міс Марпл раптово припинила свої письмові роздуми. Вона кивнула головою. Вона була задоволена своїм аналізом і тим, як він розвивався.

Отже — спати.

І міс Марпл додала останню фразу до своїх роздумів:

"Ось так закінчився Перший День".

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЛЮБОВ

Наступного ранку вони відвідали невеличкий історичний палац часів королеви Анни. Поїздка туди не була ані тривалою, ані стомливою, палац виявився дуже симпатичним і мав цікаву історію, його оточував також напрочуд гарний та оригінально спланований парк.

Річард Джеймсон, архітектор, був у захваті від структурної досконалості палацу й, належачи до молодих людей того різновиду, які надзвичайно полюбляють слухати власний голос, зупинявся майже в кожній кімнаті, крізь які вони проходили, показуючи на кожен камін оригінальної форми й називаючи історичні дати та події. Деякі люди з групи, які спочатку сприйняли його ініціативу схвально, потроху почали втрачати терпець мірою того, як тривала ця дещо монотонна лекція. Дехто почав обережно протискатися крізь гурт і відходити вбік. Місцевий екскурсовод, якому було доручено опікуватися групою, був не вельми задоволений, що його обов'язки перебрав на себе один із туристів. Він кілька разів намагався перехопити ініціативу, але містер Джеймсон поступатися не хотів. Тоді екскурсовод удався до останньої спроби.

— У цій кімнаті, леді та джентльмени, яку зазвичай називають Білою Вітальнею, було знайдено труп. Труп молодого хлопця, заколотого кинджалом, який лежав на килимку. Це було в тисяча сімсот якомусь році. Розповідали, ніби леді Мофет, що мешкала тут у ті часи, мала коханця. Він увійшов крізь невеличкі двері чорного ходу, піднявся крутими сходами й прослизнув до цієї кімнати крізь затулений незакріпленою панеллю отвір, який був ось тут, ліворуч від каміна. Коханці знали, що її чоловік, Річард Мофет, був на той час за морем, у Нідерландах. Проте він несподівано повернувся додому й спіймав їх тут на гарячому.

Він замовк із гордим виглядом, задоволений зацікавленою реакцією публіки, якій уже наостогидли архітектурні подробиці, що силоміць заштовхували в їхні мізки.

— Ну, хіба ж це не романтично, Генрі? — сказала місіс Батлер зі своїм лунким заокеанським акцентом. — У цій кімнаті справді особлива атмосфера.