Немезида - Сторінка 12

Я її відчуваю. Бігме, я спроможна її відчути.

— Меймі має особливе відчуття атмосфери, — гордо сказав її чоловік, звертаючись до тих, хто його оточував. — Якось ми були в одному старому домі, у Луїзіані…

Розповідь про надзвичайно гострі відчуття Меймі тривала, і міс Марпл та ще одна або дві особи скористалися з нагоди, щоб непомітно залишити кімнату й гарними закрученими сходами спуститися на перший поверх.

— Одна з моїх подруг, — сказала міс Марпл, звертаючись до міс Кук та міс Бароу, які ішли поруч із нею, — пережила велике потрясіння кілька років тому. Одного ранку вона знайшла на підлозі своєї бібліотеки мертве тіло.

— То був хтось із родини? — запитала міс Бароу. — Епілептичний напад?

— О ні, то було вбивство. Незнайома дівчина у вечірній сукні. Білявка. Але її волосся було відбілене перекисом водню. Насправді вона була брюнеткою. І… — міс Марпл несподівано затнулася, і її погляд прикипів до жовтавого волосся міс Кук там, де воно вибивалося з під її хусточки.

Ця думка сяйнула їй раптово. Вона зрозуміла, чому обличчя міс Кук здалося їй знайомим, і пригадала, де бачила її раніше. Та коли вона її тоді бачила, волосся в міс Кук було темне — майже чорне. А тепер воно було світло-жовтим.

Місіс Райзлі-Портер, що теж спустилася сходами, протиснулася повз них і вийшла в хол.

— Я більше не годна ходити вгору й униз цими сходами, — рішуче заявила вона, — та й стовбичити в цих кімнатах мені наостогидло. Наскільки мені відомо, тутешній парк, хоч і не дуже великий, дуже високо цінується в колах людей, що захоплюються садово-парковою архітектурою. Пропоную не гаяти час і насамперед оглянути його. Тим більше, що небо хмариться й уже вранці може полити дощ.

Авторитетність, якої місіс Райзлі-Портер звикла надавати своїм словам, як завжди, справила враження. Усі, хто був неподалік і міг її чути, слухняно вирушили слідом за нею й крізь засклені двері вийшли з їдальні в парк. Він і справді відповідав тій високій оцінці, яку дала йому місіс Райзлі-Портер. Вона твердо взяла під руку полковника Вокера і звернула на одну зі стежинок. Одні пішли за ними, інші розбрелися хто куди.

Міс Марпл по найкоротшій лінії попрямувала до садової лави, що здалася їй дуже привабливою як своєю зручністю, так і художньою вартістю. Вона опустилася на неї з полегкістю, а міс Елізабет Темпл зітхнула з не меншою втіхою, ніж вона, коли підійшла й сіла біля неї.

— Оглядати будівлі завжди стомливо, — сказала міс Темпл. — Немає нічого стомливішого на світі. А надто, коли тобі ще й доводиться вислуховувати найзануднішу лекцію в кожній кімнаті.

— Але ж усе, що ми вислухали, було дуже цікавим, — сказала міс Марпл із сумнівом у голосі.

— О, ви справді так думаєте? — промовила міс Темпл.

Вона злегка обернула голову й зустрілася поглядом із міс Марпл. Якась іскра проскочила між двома жінками, щось подібне до взаєморозуміння, але забарвленого подивом.

— А ви ні? — запитала міс Марпл.

— Ні, — сказала міс Темпл.

Цього разу взаєморозуміння остаточно встановилося між ними. Вони сиділи в приязній мовчанці. Потім Елізабет Темпл завела розмову про парки і про цей парк зокрема.

— Його спланував Голмен, — сказала вона, — чи то у 1800, чи то в 1798 році. Він помер молодим. Дуже шкода. Він був справжнім генієм.

— Це дуже сумно, коли хтось помирає молодим, — сказала міс Марпл.

— Я не впевнена, — відповіла Елізабет Темпл.

Вона сказала це якимсь дивним, замисленим голосом.

— Але ж вони втрачають так багато, — сказала міс Марпл. — Так багато цікавого.

— Зате вони уникають багатьох прикрих речей, — не погодилася з нею міс Темпл.

— Я вже стара, — сказала міс Марпл, — і весь досвід мого життя підказує мені, що рання смерть означає втрату багатьох цікавих переживань і досвіду.

— А я, — сказала міс Елізабет Темпл, — надто довго жила в середовищі молоді й тому дивлюся на життя як на завершений у собі період часу. Як сказав Томас Еліот: "Вік троянди й вік тиса тривають однакову мить".

— Я розумію, що ви маєте на увазі… незалежно від того, скільки життя триває, воно — повний досвід. Але хіба ви ніколи не відчували… — Вона на мить завагалася. — … що життя може бути неповним, коли воно уривається надто рано?

— Атож, ви маєте рацію.

Міс Марпл сказала, дивлячись на квіти неподалік від себе:

— Погляньте на оті чудові півонії. Як вони вишикувалися в лінію — такі горді й водночас такі прекрасно-тендітні.

Елізабет Темпл обернула до неї голову.

— Ви поїхали на цю екскурсію задля історичних будівель чи для того, щоб оглянути парки? — запитала вона.

— Думаю, що все ж таки задля історичних будівель, — відповіла міс Марпл. — Хоч мені й дуже подобаються парки, але будівлі — для мене завжди новий досвід. Мене хвилює їхня неоднаковість та їхня історія, чудові старі меблі й картини на стінах. — Вона додала: — Один мій добрий друг подарував мені цю екскурсію. І я дуже вдячна йому. Мені не довелося бачити у своєму житті багато великих і славетних палаців.

— Я вас розумію, — сказала міс Темпл.

— А вам часто доводилося брати участь у таких екскурсіях? — запитала міс Марпл.

— Ні. Та й на цю екскурсію я поїхала не для того, щоб милуватися історичними пам'ятками.

Міс Марпл подивилася на неї з цікавістю. Вона майже розтулила рота, щоб поставити запитання, але втрималася. Міс Темпл дивилася на неї з усмішкою.

— Вам цікаво, чому я тут, який у мене мотив, яка причина? А ви спробуйте вгадати.

— О, знаєте, мені не хотілося б, — відповіла їй міс Марпл.

— Усе ж таки спробуйте. — У голосі міс Темпл прозвучали наполегливі нотки. — Мені буде дуже цікаво почути, що ви скажете. Бігме, дуже цікаво. Ну ж бо, спробуйте.

Міс Марпл кілька хвилин мовчала. Її очі невідривно дивилися на міс Темпл, і в її погляді читалося схвалення. Вона сказала.

— Моє припущення не пов'язане ані з тим, що я про вас знаю, ані з тим, що я про вас чула. Я знаю, ви дуже відома особа і ваша школа також дуже відома. Але ні. Свій здогад я засновую на безпосередньому враженні від вас. Я назвала б вас пілігримом. Ви нагадуєте мені людину, яка вирушила на прощу.

Запала мовчанка, а тоді Елізабет промовила:

— Ви дуже добре описали мій намір. Атож, я вирушила на прощу.

Міс Марпл сказала після кількох хвилин мовчанки.

— Друг, який відправив мене в цю поїздку й оплатив усі мої видатки, вже помер. Це був містер Рейфаєл, дуже багатий чоловік. Ви випадково його не знали?

— Джейсон Рейфаєл? Я знаю його на ім'я, звичайно. Хоч ніколи не зустрічалася з ним особисто й не була знайома. Одного разу він зробив великий внесок в освітній проект, у якому я була зацікавлена. Я була йому вельми вдячна. Як ви сказали, він був дуже багатим чоловіком. Я прочитала повідомлення про його смерть у газетах кілька тижнів тому. То він був вашим давнім другом?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Я познайомилася з ним лише рік тому, за кордоном. На одному з Антильських островів. Я ніколи не знала про нього дуже багато. Ані про його життя, ані про його родину, ані про його близьких друзів, якщо він їх мав. Він був великим фінансистом, проте в особистому житті надзвичайно стриманий чи, принаймні, так розповідають про нього. Ви, бува, не знали когось із його родини або… — Міс Марпл на мить замовкла. — Я часто думала про це, але мені не хотілося ставити зайві запитання і здаватися надто цікавою.

Елізабет мовчала якусь хвилину, потім сказала:

— Я знала дівчину… Дівчину, яка навчалася у Фелоуфілді, у моїй школі. Вона не доводилася родичкою містерові Рейфаєлу, але була колись заручена з його сином.

— Але вона не вийшла за нього заміж? — запитала міс Марпл.

— Ні.

— Чому?

Міс Темпл відповіла:

— На це запитання я схильна відповісти так: у неї, либонь, вистачило здорового глузду утриматися від такого кроку. Він був молодиком того зразка, якого ніхто не побажав би за чоловіка для дорогої людини. Вона була дуже гарна дівчина, дуже мила. Я не знаю, чому вони не побралися. Ніхто мені про це ніколи не казав. — Вона зітхнула, а тоді сказала: — Хай там як воно було, а її вже немає серед живих…

— Чому вона померла? — запитала міс Марпл.

Елізабет Темпл протягом кількох хвилин дивилася на півонії. Коли вона заговорила, то сказала лише одне слово, але воно пролунало, як удар великого дзвона.

— Любов! — сказала вона.

Міс Марпл перепитала гостро:

— Любов?

— Одне з найстрашніших слів, які ми знаємо на цьому світі, — сказала Елізабет Темпл.

І в голосі її був трагічний смуток, коли вона повторила:

— Любов…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ЗАПРОШЕННЯ

І

Міс Марпл вирішила, що не піде пополудні оглядати старовинну церкву з її вітражами чотирнадцятого сторіччя. Сказала, що почувається стомленою й хоче трохи відпочити. Вона приєднається до гурту, коли всі зберуться пити чай у кав'ярні, яку їй показали на головній вулиці. Місіс Сендбурн погодилася, що її рішення цілком розумне.

Сидячи на зручній лаві, що стояла за стінами кав'ярні, міс Марпл стала обмірковувати свої подальші кроки й аналізувати, чи будуть вони розважливими, чи ні.

Коли всі інші поприходили пити чай, їй неважко було непомітно приєднатися до міс Кук та міс Бароу й сісти разом із ними за стіл, розрахований на чотири особи. На четвертому стільці примостився містер Каспар, що його міс Марпл оцінила дуже низько як співрозмовника з огляду на його не зовсім досконале знання англійської мови.

Надкусивши шматок рулету з варенням, міс Марпл сказала, звертаючись до міс Кук:

— Знаєте, я переконана, ми десь зустрічалися з вами. Морочила собі голову, де саме я могла з вами зустрітися — я вже не так добре запам'ятовую обличчя, як раніше, — але що ми таки зустрічалися, у мене немає сумніву.

Міс Кук подивилася на неї приязним поглядом, але в її очах був сумнів. Вона перевела погляд на свою подругу, міс Бароу. На неї ж таки подивилася й міс Марпл. Міс Бароу не подала жодного знаку, що вона може допомогти їм розгадати їхню таємницю.

— Я не знаю, чи ви були коли-небудь у тій частині світу, де я живу, — провадила міс Марпл. — Я живу в Сент-Мері-Мід. Це дуже маленьке село. Щоправда, сьогодні воно вже не таке маленьке, адже там, як і всюди, багато будують. Воно розташоване неподалік від Мач-Бенгема й лише за дванадцять миль від узбережжя в Лумауті.

— О, — сказала міс Кук, — дайте-но я подумаю. Я знаю Лумаут дуже добре, й можливо…

Зненацька міс Марпл радісно вигукнула:

— Ну як же, звісно! Якось я вийшла у свій сад у Сент-Мері-Мід, і ви заговорили до мене, коли проходили неподалік вулицею.