Немезида - Сторінка 13

Ви ще сказали, що там живете, наскільки я пам'ятаю, у подруги…

— А й справді, — погодилася міс Кук. — Яка ж я дурна. Тепер я вас пригадую. Ми говорили про те, як важко сьогодні знайти людину, яка вміла б доглядати за садом і з якої була б якась користь.

— Так. Ви там не мешкали, якщо я не помиляюся? Ви там гостювали в когось.

— Атож, я там була в… в… — на якусь мить міс Кук завагалася з виглядом людини, яка забула або не пам'ятає чиєсь ім'я.

— У місіс Сазерленд, чи не так? — припустила міс Марпл.

— Ні… ні… то була… е… е… місіс…

— Гастінґс, — твердо сказала міс Бароу, узявши шматок шоколадного торта.

— О, так, — це жінка, що живе в одному з нових будинків.

— Гастінґс, — несподівано втрутився до розмови містер Каспар. Він весь сяяв. — Я був у Гастінґсі — і я був в Істборні теж. — Він знову блиснув осяйною усмішкою. — Там дуже гарно… Біля моря.

— Така несподіванка, — сказала міс Марпл, — знову зустрітися з вами так скоро. Світ дуже тісний, чи не правда?

— Авжеж, правда, ми всі так любимо сад, — туманно відповіла міс Кук.

— А які тут чудові квіти. Я так їх люблю, — знову сяйнув усмішкою містер Каспар.

— Тут так багато рідкісних і гарних кущових рослин, — промовила міс Кук.

Міс Марпл швидко заговорила про всілякі професійні проблеми, пов'язані з роботою в саду — міс Кук охоче підтримала цю розмову. Міс Бароу вставляла окремі репліки.

Містер Каспар поринув в усміхнену мовчанку.

Згодом, коли міс Марпл, за своїм звичаєм, відпочивала перед обідом, вона детально обміркувала все, про що їй пощастило довідатися. Міс Кук визнала, що була в Сент-Мері-Мід. Вона визнала, що проходила повз дім міс Марпл. Погодилася з тим, що то була чиста випадковість. "Випадковість? — замислено повторила собі міс Марпл, перекидаючи це слово у своєму роті, як дитина перекидає язиком льодяник, коли хоче дослідити його смак. — Невже то справді була випадковість? Чи вона приходила туди з певним наміром? Може, її хтось туди послав? Послав — із якою метою? Чи не безглуздо з мого боку припускати таке? Будь-яка випадковість, — сказала собі міс Марпл, — завжди гідна того, щоб звернути на неї увагу. Згодом можна її відкинути, якщо це й справді випадковість".

Міс Кук та міс Бароу здавалися абсолютно нормальними подругами, що вирушили в туристичну подорож, вони, якщо їм вірити, подорожували щороку. Торік вони їздили в круїз навколо Греції, позаторік — у подорож, присвячену тюльпанам Голландії, а за рік до того мандрували Північною Ірландією. Вони здавалися приємними й нічим не прикметними жінками. Але їй видалося, що міс Кук протягом якоїсь миті вагалася, ніби мала намір заперечити, що вона була в Сент-Мері-Мід. Вона подивилася на свою подругу, міс Бароу, так, ніби запитувала поглядом, якій бути. Міс Бароу, вочевидь, була в них головною…

"Звісно, усе це відбулося, либонь, тільки в моїй уяві, — подумала міс Марпл. — Усі ці дрібниці, можливо, нічого не означають".

Слово "небезпека" несподівано виринуло в її пам'яті. Спочатку містер Рейфаєл написав про неї прямо у своєму першому листі — а потім натякнув у другому, коли згадав про те, що їй може знадобитися янгол-охоронець. Отже, їй загрожує небезпека, пов'язана з цією справою? Але чому? І від кого?

Безперечно, не від міс Кук і не від міс Бароу. Адже це такі собі звичайнісінькі жінки.

А проте міс Кук пофарбувала собі волосся й змінила зачіску. Фактично, вона замаскувала свою зовнішність, як тільки могла. Щонайменше — це було дивно! Міс Марпл іще подумки перебрала кількох зі своїх супутників.

Їй було набагато легше уявити собі, наприклад, що містер Каспар міг бути небезпечним. А що, як він набагато краще розумів англійську мову, аніж прикидався? Вона стала думати про містера Каспара.

Міс Марпл ніколи не могла відмовитися від свого вікторіанського погляду на іноземців. З ними ніколи не можна було бути в чомусь певним. Відчуття цілком абсурдне, звичайно, — адже вона мала чимало друзів, що походили з інших країн. І все ж таки… Міс Кук, міс Бароу, містер Каспар, отой молодик із розкуйовдженим волоссям — Емлін Як-Там-Його, революціонер і, схоже, активний анархіст, місіс і містер Батлер — такі приємні американці, але… чи не занадто вони приємні, щоб і справді такими бути?

— Мені треба дуже й дуже зосередитися, — сказала собі міс Марпл.

Вона перевела свою увагу на маршрут їхньої екскурсії. Завтрашній день, подумала вона, має бути дуже напруженим. Уранці тривала поїздка автобусом на оглядини прикметних місць, пополудні — тривала піша прогулянка по стежці над узбережжям. Оглядини цікавих морських квітів — це буде дуже стомливо. Досить тактовну пропозицію було додано до цієї програми. Кожен, кому хотілося відпочити, міг залишитися в їхньому готелі "Золотий кабан", біля якого був гарний парк, або взяти участь у короткій екскурсії, що триватиме лише годину, до одного дуже цікавого місця поблизу. Вона подумала, що, мабуть, приєднається до цієї програми.

Та хоч тоді міс Марпл цього й не знала, її планам судилося несподівано змінитися.

II

Коли міс Марпл спустилася донизу зі своєї кімнати в "Золотому кабані" наступного дня, після того як помила руки перед сніданком, до неї якось невпевнено підійшла жінка у твідовому костюмі.

— Пробачте мені, — запитала вона, — ви міс Марпл, міс Джейн Марпл?

— Атож, це моє ім'я, — відповіла міс Марпл, дещо здивована.

— Мене звати місіс Ґлін. Лавінія Ґлін. Я і двоє моїх сестер живемо тут неподалік. Ми почули про ваш приїзд, і розумієте…

— Ви почули про мій приїзд? — запитала міс Марпл із легким подивом у голосі.

— Атож. Один наш давній друг написав нам про вас — о, відтоді, як ми одержали його листа, минуло вже тижні зо три, але він попросив нас запам'ятати цю дату. Запам'ятати день, коли сюди прибуде автобус від туристичної фірми "Екскурсії до знаменитих будівель і парків Великої Британії". Він написав нам, що в цій екскурсії візьме участь його великий друг — чи його родичка, я вже точно не пам'ятаю.

Міс Марпл усе ще не могла отямитися від подиву.

— Я говорю про містера Рейфаєла, — сказала місіс Ґлін.

— А! Про містера Рейфаєла! — промовила міс Марпл. — А вам… вам відомо, що…

— Що він помер? Так. Дуже сумно. Це сталося майже відразу по тому, як ми одержали від нього листа. Але після його смерті ми відчули особливу необхідність виконати його прохання. А він написав, що, можливо, ви захочете зупинитися в нас десь ночі на дві. Ця частина екскурсії вимагає досить великого напруження сил. Я хочу сказати, вона гарна для молоді, але дуже стомлива для людей старшого віку. Треба буде проходити пішки по кілька миль, а також підійматися крутими стежками на скелі. Мої сестри і я були б дуже раді, якби ви зупинилися на кілька днів у нас. До нашого будинку можна пішки дійти звідси за десять хвилин, і ми могли б показати вам тут чимало цікавого.

Міс Марпл завагалася на хвилину. Їй сподобалася місіс Ґлін, пухкенька, лагідна й доброзичлива, хоч і трохи сором'язлива. А крім того — там вона, можливо, знову отримає якісь розпорядження від містера Рейфаєла й довідається, який наступний крок їй зробити. Либонь, саме так і буде.

Вона не могла тільки збагнути, чому так хвилюється. Можливо, тому, що вже звикла до людей, з якими поїхала на екскурсію, відчувала себе частиною групи, хоч і познайомилася з ними лише три дні тому?

Вона обернулася туди, де стояла місіс Ґлін, і подивилася на неї з якоюсь незбагненною тривогою в погляді.

— Дякую. Я рада прийняти ваше запрошення.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

ТРИ СЕСТРИ

Міс Марпл стояла, визираючи з вікна. Позад неї на ліжку лежала її валіза. Вона дивилася в сад, але нічого не бачила. З нею рідко траплялося, щоб вона не бачила саду, на який дивилася чи то задоволеним поглядом, чи критичним. Тепер вона, напевне, дивилася б на цей сад критичним поглядом. Він був занедбаний, мабуть, за кілька останніх років на нього було витрачено дуже мало грошей, і в ньому майже нічого не робилося. Дім також був занедбаний. Він мав добрі пропорції, меблі в ньому колись були дуже гарними, але в останні роки його, либонь, ніхто не доглядав і не приділяв йому належної уваги. Це був не той дім, подумала вона, який хтось любить, принаймні, його вже досить давно ніхто не любив. Він цілком відповідав своїй назві — Старий Маєток. Він був збудований привабливим і гарним, колись у ньому жили люди, які любили його й доглядали. Але дочки та сини поодружувалися й покинули його, і тепер у ньому жила місіс Ґлін, яка розповіла міс Марпл, коли провела її до призначеної для неї спальні, що вона та її сестри успадкували його від дядька, і вона жила тут разом із ними, переселившись сюди після того, як помер її чоловік. Із кожним роком вони ставали старшими, їхні прибутки зменшувалися, а наймати садівників і служниць ставало дедалі дорожче.

Інші сестри так і залишилися незаміжніми, одна старша, а друга молодша, ніж місіс Ґлін, обидві мали прізвище Бредбері-Скот.

У домі не було жодної речі, яка могла б належати дитині. Жодного роздавленого м'яча, жодного старого дитячого візка, жодного маленького стільчика або столу. Це був дім, у якому мешкали лише три сестри.

— Звучить дуже по-російському, — пробурмотіла міс Марпл до самої себе. Вона, звичайно, мала на увазі п'єсу "Три сестри". Хто її написав? Чехов? Чи Достоєвський? Вона не могла згадати. Три сестри. Але тут напевне жили не ті три сестри, які мріяли поїхати до Москви. Вона не сумнівалася в тому, що цих трьох сестер цілком влаштовувало залишатися там, де вони були. Місіс Ґлін відрекомендувала її двом іншим, які прийшли — одна з кухні, а друга згори сходами — привітатися з нею. Їхні манери були вишуканими та делікатними й свідчили про добре виховання. Вони були жінками того різновиду, яких міс Марпл у своїй юності назвала б уже застарілим терміном "леді" і яких одного разу вона назвала "занепалими леді". А її батько тоді сказав:

— Ні, люба Джейн, це не занепалі леді, а занехаяні дочки джентльменів.

Дочки джентльменів сьогодні не були занехаяні. Їм допомагав або уряд, або різні доброчинні товариства, або багаті родичі. Або хтось такий, як містер Рейфаєл. Бо, зрештою, саме в цьому була вся суть, уся причина її перебування тут, хіба не так? Містер Рейфаєл усе це організував. Він узяв на себе досить великий клопіт, подумала міс Марпл.