Немезида - Сторінка 17

Її знайшли задушеною, зі спотвореним обличчям. Міс Клотільда мусила поїхати, щоб упізнати тіло — після цього вона вже ніколи не була такою, як раніш. Труп дівчини знайшли миль за тридцять звідси — у кущах, у покинутій каменоломні. І вважають, що то було не перше вбивство, яке він учинив. Тут зникали й інші дівчата. Цілих півроку її не могли знайти. А поліція шукала повсюди. О, то був справді мерзенний поганець — кажуть, він уже й народився негідником. Сьогодні нам розповідають, ніби існують люди, які не можуть не робити того, що вони роблять — у них, мовляв, не все гаразд із головою, і вони не відповідають за свої вчинки. Я не вірю в таку нісенітницю! Душогуб, він і є душогубом. А сьогодні їх навіть не вішають. Відомо, що в старовинних родинах божевілля — не рідкість, наприклад, ми знаємо Дервентів — вони жили в Брасинґтоні, й у кожному другому поколінні хтось із них закінчував своє життя в божевільні; була також стара місіс Полет, вона розгулювала по вулицях у тіарі з діамантами й називала себе Марією Антуанеттою, поки її не замкнули. Але вона не робила нічого поганого — просто дуріла. А той хлопець був справжнім дияволом.

— І що вони з ним зробили?

— На той час повішення вже скасували чи, може, вбивцю визнали неповнолітнім — я вже достоту не пам'ятаю. Його назвали винним і посадили чи то до Бостола чи до Бродсенда, до в'язниці, назва якої починається на "Б".

— А як звали того хлопця?

— Майкл — а прізвище пригадати не можу. Це сталося десять років тому, а пам'ять у людини коротка. Італійське прізвище — воно мені нагадує якусь картину. Чи радше чоловіка, який малював картини — Рафл чи Рафал, якось так.

— Майкл Рейфаєл?

— Саме так! Тоді пішли чутки, що багатий батько організував йому за свої гроші втечу з тюрми. Як ото бувало з грабіжниками банків. Але, думаю, то були лише балачки…

Отже, ішлося не про самогубство. Ішлося про вбивство. "Любов!" Так Елізабет Темпл назвала причину смерті дівчини. І в якомусь розумінні вона мала слушність. Молода дівчина закохалася в убивцю — і через любов до нього померла несподіваною та страшною смертю.

Міс Марпл здригнулася. Ідучи вчора селом, вона помітила приклеєне на стовпі оголошення, вирізане з газети:

Убивство в Епсомі. Знайдено вже другий труп дівчини.

Усіх молодих людей запрошують прийти до поліції.

Отже, історія повторюється. Усе відбувається, як і раніше — за тією самою страшною схемою. Їй раптом згадалися кілька рядків із давно забутого вірша:

Юність дзвінкою водою струмка

По камінню життя дзюрчить.

Чи знайдеться казкового принца рука,

Яка її захистить?

Хто захистить юність від болю й смерті? Юність, яка ніколи не вміла берегтися й остерігатися. Тому, що вона надто мало знає? Чи тому, що знає надто багато? А отже, думає, що їй відомо все.

II

Міс Марпл спустилася цього ранку сходами вниз, певно, раніше, аніж від неї сподівалися, бо не зустріла там жодної зі своїх господинь. Вона вийшла через парадні двері й вирушила прогулятися в саду. Вона зробила так не тому, що їй подобався цей конкретний сад. Її повело туди туманне передчуття, що там є щось таке, що вона мусить помітити, що наведе або вже навело її на певний здогад — хоч вона, правду кажучи, досі не змогла виразно усвідомити, що ж то, власне, за здогад. Щось таке, на що вона неодмінно повинна звернути увагу, щось таке, що має безпосередній стосунок до її пошуку.

У ту мить їй зовсім не хотілося зустріти будь-яку з трьох сестер. Треба було обміркувати деякі факти. Нові факти, про які вона довідалася з базікання Дженет, коли та принесла їй вранішній чай.

Бічна хвіртка була відчинена, і крізь неї міс Марпл вийшла на сільську вулицю й пішла повз лінію невеличких крамниць туди, де стримів високий шпиль, показуючи те місце, на якому стояла церква з прилеглим до неї цвинтарем. Вона штовхнула ворота, накриті дашком, і стала блукати між могилами. Деякі з них були дуже давні, інші, ті, що біля далекого муру, викопані значно пізніше; побачила вона також одну чи дві могили вже за муром, на території, яка здавалася нещодавно обгородженою. Серед старих могил вона не знайшла нічого, для себе цікавого. Певні прізвища повторювалися, як то буває зазвичай у селах. Так, наприклад, тут було поховано чимало Принсів — таких собі принців сільського походження. Джаспера Принса, за яким глибоко сумували його близькі. Марджері Принс, Едґара й Волтера Принсів, Мелані Принс, якій було лише 4 роки. Такий собі некролог однієї родини. Гірам Брод — Елен Джейн Брод, Еліза Брод, у віці 91 рік.

Вона саме відійшла від цієї останньої могили, коли побачила літнього чоловіка, який повільно рухався між могилами, підмітаючи землю та прибираючи сміття. Він привітався з нею, сказавши: "Доброго ранку".

— Ранок і справді добрий, — відповіла міс Марпл. — Має бути чудовий день.

— Сьогодні буде дощ, — не погодився з нею старий.

Він сказав це тоном абсолютної переконаності.

— Схоже, тут поховано чимало Принсів та Бродів, — промовила міс Марпл.

— О так, Принси тут були завжди. Вони володіли чималими ділянками землі. Броди також жили тут протягом тривалого часу.

— Я бачу, тут поховано дитину. Стає дуже сумно, коли бачиш дитячу могилу.

— А, це ви про маленьку Мелані. Ми називали її Мелі. Атож, то була сумна смерть. Вона потрапила під колеса. Вибігла на вулицю, хотіла купити цукерок у найближчій крамниці. Таке сьогодні часто трапляється, адже ті автомобілі гасають, мов навіжені.

— Сумно думати про те, що люди помирають так часто, — сказала міс Марпл. — І ти цього майже не помічаєш доти, доки не прочитаєш написи на цвинтарі. Хвороби, старість, діти, що потрапили під колеса машин, а іноді буває щось і жахливіше. Жорстоко вбиті молоді дівчата, наприклад.

— Атож, це буває досить часто. Дурні дівчата, так би я їх назвав. А їхнім матерям сьогодні нема коли доглядати за ними — робота забирає в них надто багато часу.

Міс Марпл готова була цілком погодитися з його критичним зауваженням, але вона не могла гаяти час на розмови про тенденції сьогоднішнього дня.

— У Старому Маєтку зупинилися, так? — запитав її співрозмовник. — Я бачив, що ви приїхали сюди з автобусною екскурсією. Але, мабуть, це було для вас дуже стомливо. Не всі люди похилого віку спроможні витримувати такі екскурсії.

— Справді, я досить-таки стомилася, — зізналася міс Марпл, — й один мій добрий друг, містер Рейфаєл, написав своїм друзям, які тут живуть, тож вони запросили мене пожити в них зо два дні.

Прізвище Рейфаєла, схоже, нічого не сказало старому доглядачеві могил.

— Місіс Ґлін та дві її сестри були дуже добрі до мене, — сказала міс Марпл. — Мабуть, вони живуть тут давно?

— Не так уже й давно. Десь років двадцять, можливо. Раніше там жив старий полковник Бредбері-Скот. У Старому Маєтку, я хотів сказати. Йому було десь років сімдесят, коли він помер.

— А діти в нього були?

— Його сина вбито на війні. Тому він і заповів будинок своїм племінницям. Не мав більше кому його заповісти.

І старий відійшов працювати поміж могил.

Міс Марпл увійшла до церкви. У ній залишила сліди рука вікторіанського реставратора, у шибках її вікон було прозоре вікторіанське скло. Одна чи дві мідні меморіальні дошки та кілька старих карнизів на стінах — ото й усе, що залишилося тут від далекого минулого.

Міс Марпл опустилася на досить незручну лаву й поринула у свої думки.

Чи вона справді тепер вийшла на правильний слід? Події почали пов'язуватися між собою, але їхній зв'язок був ще далеко не очевидним.

Було вбито дівчину (насправді їх було вбито кілька), поліція має намір допитати підозрілих молодиків (або "молодих людей", як їх тепер чемно називають) і запрошує їх усіх прийти до відділка, щоб вони полегшили їй розслідування. Усе було, як і колись, але ж у даному випадку йшлося про якусь давню історію, про подію, яка відбулася десять чи навіть дванадцять років тому. Про давно завершену й забуту трагедію.

Що тут може зробити вона? Чого, власне, хотів від неї містер Рейфаєл?

Елізабет Темпл… Їй треба зустрітися з Елізабет Темпл і довідатися від неї більше. Елізабет розповіла їй про дівчину, яка була заручена з Майклом Рейфаєлом. Але чи справді було так? Схоже, ніби про заручини нічого не було відомо в Старому Маєтку.

Міс Марпл подумала про більш знайому їй версію — про історію того зразка, яка досить часто мала місце в її власному селі. Усе йшло від того, що хлопець починав зустрічатися з дівчиною. І розвивалося за давно відомою схемою…

"А потім дівчина виявляє, що вона вагітна, — сказала подумки міс Марпл, звертаючись до самої себе, — розповідає про це хлопцеві й хоче, щоб той одружився з нею. Але він не хоче з нею одружуватися — у нього ніколи й на думці такого не було. Крім того, у нього можуть бути й інші труднощі. Його батько, можливо, і чути про це не хоче. Проте родичі дівчини наполягають, щоб він повівся "як годиться". А йому вона вже набридла — можливо, він навіть має іншу. Тож він знаходить швидкий і брутальний вихід із ситуації — задушує дівчину й спотворює їй обличчя, щоб зробити його невпізнанним. Бридкий і підлий злочин, але давно всіма забутий".

Вона окинула поглядом церкву, у якій сиділа. Будівля здавалася такою затишною й мирною. Тут важко було повірити в реальність Зла. Містер Рейфаєл вважав, що вона має нюх на Зло. Вона підвелася, вийшла з церкви й знову стала дивитися на цвинтар. Тут, серед могильних плит та їхніх напівстертих написів, у ній не пробудилося бодай найменше відчуття Зла.

А чи не пробудилося воно в неї вчора в Старому Маєтку? Адже вона справді відчула там присутність якогось глибокого розпачу, якогось невтішного горя. Вона пригадала, з яким моторошним жахом подивилася Антея Бредбері-Скот через своє плече, так, ніби відчувала, що хтось там стоїть, що хтось постійно стоїть позад неї.

Вони щось знали, ці Три Сестри, але що вони знали?

Вона знову згадала про Елізабет Темпл. Вона уявила собі її разом із рештою учасників їхньої екскурсії, уявила, як та підходить до пагорбів, підіймається крутою стежкою й через скелі дивиться на море.

Завтра, коли вона приєднається до екскурсії, то неодмінно доб'ється від Елізабет Темпл детальнішої розповіді.

III

Міс Марпл повернулася до Старого Маєтку, ідучи тепер набагато повільніше, бо вже добре стомилася.