Немезида - Сторінка 19

Схоже, люди трохи розбрелися. Там є гарна стежка, що веде на вершину гори Бонавентура, до старовинної Башти, але там також можна видертися прямо нагору, долаючи всі підвищення та западини. Люди розділилися, і я думаю, що там не було нікого, хто наглядав би за ними, хоча хтось неодмінно мав би бути. Адже не всі однаково добре тримаються на ногах, а схил там дуже крутий. Одне слово, зірвався камінь — а може, і ціла лавина — і збив одного з тих, хто підіймався вгору стежкою.

— О Боже, — сказала міс Марпл, — який жах! Мені страшенно шкода ту людину. Кого ж там поранило?

— Міс Темпл чи міс Тендердон, якщо я правильно розчула прізвище.

— Елізабет Темпл, — сказала міс Марпл. — О, як мені її шкода! Ми з нею багато розмовляли. Я сиділа поруч із нею в автобусі. Вона, наскільки мені відомо, шкільна вчителька на пенсії, і то дуже відома.

— Атож, — сказала Клотільда. — Я її добре знаю. Вона була директоркою у Фелоуфілді, у знаменитій школі. Я й не знала, що вона бере участь у цій екскурсії. Вона вийшла на пенсію як директорка школи, здається, рік чи два тому, і тепер там нова, молода директорка, яка намагається втілювати в життя дуже сучасні й прогресивні ідеї. Але міс Темпл ще не дуже стара, їй близько шістдесяти, я думаю, і вона дуже діяльна, любить подорожувати та лазити по скелях і все таке. Боже, яке нещастя! Сподіваюся, її не дуже поранило. Я ще не знаю подробиць.

— Я вже зібралася, — сказала міс Марпл, закриваючи валізу. — Зараз спущуся до містера Прайса.

Клотільда схопила валізу.

— Дозвольте мені. Я вам допоможу. Спускайтеся за мною й будьте обережні на сходах.

Міс Марпл зійшла вниз. Емлін Прайс чекав на неї. Його чуприна стриміла в усі боки ще більше, ніж звичайно, і на ньому була якась дивовижна суміш вбрання: чудернацькі черевики, шкіряна куртка і штани блискучого смарагдового кольору.

— Таке нещастя, — сказав він, потиснувши руку міс Марпл. — Я подумав, що ліпше виїхати вам назустріч і повідомити вас про те, що сталося. Певно, міс Бредбері-Скот уже все вам розповіла. Лихо трапилося з міс Темпл. Ви її знаєте. Зі шкільною вчителькою. Я не знаю точно, що вона там робила і як усе сталося, але кілька каменів, і досить великих, упали згори. Схил там вельми крутий, і камінь збив її з ніг. Учора ввечері її відвезли до лікарні зі струсом мозку. Схоже, вона в тяжкому стані. Хай там як, а сьогоднішню екскурсію скасовано, і наступну ніч ми ще ночуємо тут.

— Ой лишенько, — сказала міс Марпл. — Яка біда, яке горе!

— Я думаю, вони вирішили сьогодні не їхати далі, бо їм треба дочекатися остаточного медичного висновку, і тому нам доведеться перебути ще одну ніч у "Золотому кабані" і, гадаю, вони трохи змінять програму екскурсії, отже, ми, мабуть, зовсім не поїдемо до Ґренґмеринґа, куди мали б поїхати завтра й де не так уже й цікаво, чи, принаймні, вони так кажуть. Місіс Сендбурн поїхала вранці до лікарні довідатися, як там справи. Вона має повернутися до "Золотого кабана" на одинадцяту годину, коли ми зберемося на каву. Я подумав, що ви, певно, захочете прийти й почути останні новини.

— Звичайно, я піду з вами, — сказала міс Марпл. — Зараз же й підемо.

Вона обернулася, щоб попрощатися з Клотільдою та місіс Ґлін, які підійшли до неї.

— Я повинна дуже вам подякувати, — сказала вона. — Ви були такі добрі, і для мене було справжньою радістю прожити два дні у вашому гостинному домі. Я так добре тут відпочила. Яке горе, що сталося це нещастя.

— Якщо ви захочете переспати в нас іще одну ніч, — сказала місіс Ґлін, — то я певна…

Вона подивилася на Клотільду.

Міс Марпл, що мала надзвичайно гострий зір і вміла непомітно дивитися вбік, зауважила, що на обличчі Клотільди промайнув вираз несхвалення. Вона майже похитала головою, хоч той рух був дуже легенький і зовсім непомітний. Але міс Марпл зрозуміла, що вона не підтримує пропозицію, яку хотіла була зробити місіс Ґлін.

— … але, звичайно ж, ви захочете тепер бути разом із іншими й…

— О, звичайно, це буде для мене краще, — сказала міс Марпл. — Я знатиму, як змінилися плани, що треба робити й, імовірно, зможу чимось допомогти. Людина ніколи не знає, знадобиться комусь її допомога чи ні. Тож іще раз вам дуже дякую. Думаю, для мене знайдеться кімната в "Золотому кабані".

Вона подивилася на Емліна, і той підтвердив її оптимістичне припущення:

— О, звісно, усе буде гаразд. Кілька кімнат звільнилися сьогодні. Гадаю, місіс Сендбурн домовилася про те, що вся екскурсія залишиться там на сьогоднішню ніч, а завтра видно буде — усе залежить від того, як обернуться події.

Знову пролунали слова прощання та подяки. Емлін Прайс узяв речі міс Марпл і швидко рушив геть.

— Ми звернемо тут за ріг, а потім у першу вулицю ліворуч, — сказав він.

— Я проходила тут учора, здається. Бідолашна міс Темпл. Сподіваюся, її не тяжко поранило.

— Думаю, досить тяжко, — не підтвердив її припущення Емлін Прайс. — Звичайно, ви знаєте цих лікарів. Вони завжди торочать одне й те саме: "Будемо сподіватися на краще". Тут лікарні немає — їм довелося повезти її до Керистауна, за вісім миль звідси. Хай там як, а місіс Сендбурн прибуде з новинами на той час, коли ми з вами прийдемо до готелю.

Коли вони прийшли, то знайшли всю екскурсію в кімнаті, де пили каву й де вже розносили вранішні булочки та печиво. Містер і місіс Батлер саме розмовляли між собою.

— Яка трагічна подія, — сказала місіс Батлер. — І яка це прикрість для всіх нас. Коли всім уже було так весело й коли ми так щиро розважалися. Бідолашна міс Темпл. А мені завжди здавалося, вона так міцно стоїть на ногах. Але ми ніколи не знаємо, що станеться з нами завтра, хіба не так, Генрі?

— Звісно, не знаємо, — погодився Генрі. — Та й звідки нам знати? Я навіть думаю… ви ж бо знаєте, попереду в нас не так багато часу… думаю, чи не варто нам на цьому й закінчити нашу екскурсію. Не їхати більше нікуди. Адже у зв'язку з тим, що сталося, у нас можуть виникнути неабиякі труднощі та ускладнення. Якщо поранення міс Темпл виявиться справді серйозним, якщо, не доведи Господи, воно призведе до фатальних наслідків, то все може закінчитися розслідуванням, у якому нам доведеться брати участь.

— О, Генрі, не кажи такого жахіття!

— Я певна, ви дивитеся на речі надто песимістично, містере Батлер, — сказала міс Кук. — Я переконана, справи не настільки серйозні, як вам здається.

Своїм чужоземним голосом містер Каспар промовив:

— На жаль, вони таки справді дуже й дуже серйозні. Я вчора підслухав, як місіс Сендбурн розмовляла по телефону з лікарем. Вони кажуть, у неї струс мозку — і то у важкій формі. Вони викликали спеціального лікаря, який приїде, щоб оглянути її й вирішити, можна їй зробити операцію чи ні. Атож, справи дуже й дуже кепські.

— Ой лишенько, — зітхнула міс Ламлі. — Якщо існують такі сумніви, то, можливо, нам ліпше повернутися додому, Мілдред.

Гадаю, мені треба буде подивитися на розклад поїздів. — Вона обернулася до місіс Батлер. — Розумієте, я попросила сусідів доглянути моїх котів, поки мене не буде, і якщо я затримаюся на день або два, це може спричинити великі труднощі для всіх.

— Знаєте, нам ліпше не накручувати себе занадто, — сказала місіс Райзлі-Портер своїм глибоким авторитетним голосом. — Джоано, будь ласка, викинь цю булочку до сміттєвого кошика. Бо їсти її неможливо. Дуже несмачний джем. А залишати її на своїй тарілці я не хочу, бо мені може стати погано, якщо я дивитимуся на неї.

Джоана виконала її прохання.

— Як ви гадаєте, якщо ми з Емліном підемо прогулятися трохи, то в цьому нічого не буде поганого? Ми просто подивимося місто. Яка користь від того, щоб сидіти тут й обмінюватися похмурими репліками? Адже ми нічого не спроможні змінити.

— Думаю, ви вчините розумно, якщо підете, — сказала міс Кук.

— Атож, ідіть, — підтримала її міс Бароу, перш ніж місіс Райзлі-Портер устигла розтулити рота.

Міс Кук і міс Бароу подивилися одна на одну й обидві зітхнули, похитавши головами.

— Трава була дуже слизька, — сказала міс Бароу. — Я сама посковзнулася раз чи двічі на тому дерні.

— І каміння там забагато, — сказала міс Кук. — На повороті стежки на мене посипався справжній град. Й один камінь досить боляче вдарив мені в плече.

II

Після того, як було випито чай і каву, з'їдено печиво та тістечка, усі замовкли, почуваючись трохи ніяково. Коли трапляється якесь лихо, то люди часто бувають розгублені й не знають, як їм до цього поставитися. Кожен висловив свою думку, кожен сказав, якою це стало несподіванкою для нього і як йому прикро. А тепер вони чекали новин, і всіх опанувало невиразне бажання знайти для себе якусь розвагу, якийсь інтерес, що допомогло б їм перебути ранок. Обід мали подати лише о першій годині, і вони розуміли, що просто сидіти й повторювати ті самі репліки буде надзвичайно нудною справою.

Міс Кук і міс Бароу, ніби змовившись, звелися на ноги й сказали, що їм конче треба придбати в крамницях кілька вкрай необхідних речей, а потім ще зайти на пошту й купити марки.

— Я повинна відіслати кілька поштових листівок. І хочу запитати, скільки мені коштуватиме лист до Китаю, — сказала міс Бароу.

— А я хочу подивитися, яку вовну тут продають для плетіння, — сказала міс Кук. — І ближче роздивитися той досить цікавий будинок на протилежному боці Ринкового майдану.

— Гадаю, прогулятися нам буде дуже корисно, — сказала міс Бароу.

Полковник і місіс Вокер теж підвелися й запропонували містерові та місіс Батлер скласти їм компанію й вийти подивитися, чи тут є на що дивитися. Місіс Батлер висловила надію знайти десь поблизу антикварну крамницю.

— Я, власне, маю на увазі не антикварну крамницю в точному розумінні, а ту, де продають усяку всячину. Іноді там можна знайти по-справжньому цікаві речі.

Усі посунули до виходу. Емлін Прайс уже раніше непомітно наблизився до дверей і подався наздоганяти Джоану, не визнавши за потрібне пояснювати свою втечу. Місіс Райзлі-Портер після запізнілої спроби покликати назад свою небогу, сказала, що, на її думку, посидіти в холі буде значно цікавіше. Міс Ламлі погодилася — а містер Каспар приєднався до них із виглядом галантного кавалера давніх часів.

На місці залишилися тільки професор Вонстед та міс Марпл.

— Я думаю, — сказав професор Вонстед, звертаючись до міс Марпл, — що буде приємно посидіти надворі, біля готелю.