Несподівана вакансія - Сторінка 69

Він знову відчув, як у животі зарухалися щупальці страху, але його трохи заспокоїла присутність такої ж, як і він, сіромахи й жертви гидких пліток Парміндер, а також співчутлива увага вродливої соцпрацівниці.

На відміну від Кей Тесса і справді прислухалася до кожного слова, сказаного Коліном щодо права Полів залишатися під юрисдикцією Пеґфорда. Але, на її думку, аргументам Коліна бракувало переконливості. Він хотів вірити в те, у що вірив Баррі, хотів перемогти Моллісонів, бо цього хотів Баррі. Коліну не подобалася Кристал Відон, але їй симпатизував Баррі, тому він переконував себе, що просто недобачає усіх її чеснот. Тесса знала, що її чоловік — це дивовижна суміш зарозумілості й покори, непохитних переконань і крайньої невпевненості в собі.

"Вони так помиляються, — подумала Тесса, глянувши на цю трійцю, що саме розглядала якусь діаграму, видобуту Парміндер з-поміж Кеїних нотаток. — Думають, що кількома папірцями зі статистикою зможуть перекреслити накопичені за шістдесят років образи і злість". Але жоден із них не вартий Баррі. Він був наочним прикладом того шляху, про який вони говорять суто теоретично: поступ завдяки освіті від злиднів до заможності, від безсилля й залежності — до статусу впливового громадського діяча. Хіба вони не усвідомлюють усієї своєї безпомічності порівняно з покійним Баррі?

— Людей справді дратує, що Моллісони прибирають усе собі до рук, — повторив Колін.

— Я впевнена, — відповіла Кей, — що коли вони прочитають усі ці матеріали, їм буде дуже важко й далі вдавати, ніби робота клініки неефективна.

— У раді ще не всі забули про Баррі, — мовила тремтячим голосом Парміндер.

Тесса раптом усвідомила, що її масні пальці намарно мацають повітря. Поки інші розмовляли, вона сама спорожнила цілісіньку миску чипсів.

VII

Був світлий духмяний ранок, а з наближенням обідньої перерви в комп'ютерному класі вінтердаунської загальноосвітньої школи стало доволі душно. Крізь брудні вікна сіялося розмите світло, відбиваючись на моніторах грайливими сонячними зайчиками, що неабияк відволікали увагу. І хоч у класі не було ні Гаї, ні Жирка, Ендрю Прайс ніяк не міг зосередитись. Подумки він постійно повертався до підслуханої учора ввечері розмови між батьками.

Вони цілком серйозно обговорювали переїзд до Редінґа, де мешкали Рутина сестра з чоловіком. Нашорошивши вуха, Ендрю стояв у темному коридорчику і прислухався: схоже, дядько, якого Ендрю й Пол майже не знали, бо Саймон його дуже не любив, запропонував батькові якусь роботу або принаймні повідомив про таку можливість.

— Там менше платитимуть, — вагався Саймон.

— Як ти знаєш? Він не казав…

— Але схоже на те. Та й жити там значно дорожче.

Рут ухильно пирхнула. Ендрю стояв у коридорі, затамувавши подих: уже той факт, що мати не квапилася погоджуватись із Саймоном, свідчив про те, що вона таки хоче їхати.

Ендрю не міг уявити батьків у якомусь іншому будинку, окрім Дому-на-пагорбі, і ні в якому іншому, ніж Пеґфорд, місті. Для нього було природно, що вони залишатимуться тут назавжди. Він, Ендрю, поїде колись до Лондона, але Саймон і Рут мешкатимуть отут до самої смерті, неначе врослі в це узгір'я дерева.

Він піднявся до своєї кімнати й задивився з вікна на мерехтливі вогні Пеґфорда, що лежав ув оточеній пагорбами темній улоговині. Йому здалося, ніби він ніколи досі не помічав цього краєвиду. Десь там унизу курить у своїй мансарді Жирко, дивлячись, мабуть, якусь порнуху на комп'ютері. Ґая теж була десь у тому напрямку: виконує свої загадкові дівочі ритуали. Ендрю раптом спало на думку, що Ґая вже пережила щось подібне, адже її вирвали з корінням із знайомого місця й пересадили на інше. Нарешті він знайшов з нею якусь глибинну спільність. Такі думки приносили Ендрю несподівану меланхолійну втіху.

Але ж вона не хотіла, щоб її так пересаджували. Ендрю в сум'ятті схопив мобілку і написав повідомлення Жиркові: "С.-П. пропонують роботу в Редінґу. Мабуть, погодиться".

Жирко так і не відповів, і Ендрю ще й досі його не бачив, бо в них не було спільних уроків. Ці два тижні вони не перетиналися навіть на вихідні — Ендрю тепер підпрацьовував у "Мідному чайнику". Їхня найдовша за останній час розмова стосувалася Жиркового посту про Каббі на сайті місцевої ради.

— Здається, Тесса підозрює, — недбало кинув Жирко. — Дивиться на мене так, ніби щось знає.

— І що ти їй скажеш? — злякано спитав Ендрю.

Він знав про Жиркове прагнення слави і визнання, і про його пристрасть використовувати правду, наче зброю, але не був певний, чи його приятель усвідомлює, що ніхто не повинен дізнатися про вирішальну роль Ендрю у діяльності "Привида Баррі Фербразера". Жиркові й раніше важко було розтлумачити, що означає мати такого батька, як Саймон; зрештою, останнім часом взагалі щось пояснити Жиркові ставало дедалі важче.

Коли вчитель інформатики відійшов трохи далі, Ендрю пошукав в інтернеті інформацію про Редінґ. Порівняно з Пеґфордом, це було величезне місто. Там щорічно відбувався музичний фестиваль. Від Лондона якихось сорок миль. Ендрю переглянув залізничні сполучення. Можливо, він зможе відвідувати столицю на вихідні так само, як зараз їздить автобусом до Ярвіла. Але все здавалося надто нереальним: крім Пеґфорда, він просто нічого не знав і досі не міг уявити, що його сім'я могла б жити деінде.

Під час обідньої перерви Ендрю відразу вирушив на пошуки Жирка. Відійшовши подалі від цікавих очей, він запалив цигарку і саме засовував у кишеню запальничку, коли на превелику втіху почув знайомий дівочий голос: "Привіт!"

Його наздогнали Ґая й Суквіндер.

— Привіт, — сказав він їм, видихаючи дим подалі від чарівного личка Ґаї.

Останніми днями цю трійцю пов'язало щось таке, чого не було між іншими учнями. Спільна робота в кав'ярні сполучила їх невидимою ниточкою взаєморозуміння. Вони вже вивчили всі заяложені Говардові фрази, звикли до нездорового зацікавлення Морін подробицями їхнього особистого життя, спільно кепкували з її зморшкуватих колін, що стирчали з-під коротесенької офіціантської спіднички, й обмінювалися, мов ті купці у чужих заморських країнах, невеличкими партіями приватної інформації. Таким чином дівчата дізналися, що батька Ендрю звільнили з роботи; Ендрю й Суквіндер з'ясували, що Ґая працює, аби заробити на зворотний квиток до Гекні; а Ендрю з Ґаєю довідалися, що мати Суквіндер терпіти не може Говарда Моллісона, з яким їй доводиться співпрацювати.

— А де твій Жирний дружбан? — запитала Ґая, коли вони пішли далі утрьох.

— Не знаю, — відповів Ендрю. — Я його не бачив.

— Ну й добре, — сказала Ґая. — Скільки цигарок ти викурюєш за день?

— Я не рахую, — відповів Ендрю, втішений її цікавістю. — Хочеш одну?

— Ні, — відповіла Ґая. — Я не люблю курити.

Йому стало цікаво, чи ця її відраза поширюється і на поцілунки з курцями. Нів Фербразер не нарікала, коли на шкільній дискотеці він обстежив язиком її рот.

— А Марко не курить? — поцікавилася Суквіндер.

— Ні, він постійно на тренуваннях, — відповіла Ґая.

Ендрю тепер уже майже звикся з думками про Марко де Луку. У тому, що Ґая зберігала вірність комусь поза межами Пеґфорда, були навіть свої переваги. Їхні з Марко спільні фотографії на сторінці Ґаї у "Фейсбуці" вже не справляли на Ендрю аж такого враження. Він не вважав, що сприймає бажане за дійсне, коли став помічати, що Ґая з Марко листуються щораз рідше і не так приязно. Він не міг знати, що відбувається, коли вони спілкуються по телефону або мейлами, але явно бачив, що Ґаю пригнічували згадки про Марко.

— А ось і він, — сповістила Ґая.

Але перед ними постав не красунчик Марко, а Жирко Вол, який біля газетного кіоска теревенив з Дейном Таллі.

Суквіндер завмерла, але Ґая схопила її за плече.

— Ти маєш право ходити, куди схочеш, — сказала вона, легенько підштовхнувши Суквіндер перед собою, а її зелені очі з карими цяточками звужувались, що ближче вони підходили туди, де курили Жирко з Дейном.

— Здоров, Арф, — привітався Жирко, коли вони підійшли ближче.

— Привіт, Жирко, — озвався Ендрю.

Щоб уникнути якоїсь халепи, особливо якби Жирко почав знущатися із Суквіндер на очах у Ґаї, Ендрю спитав:

— Отримав мою есемеску?

— Яку есемеску? — перепитав Жирко. — А… оту, про Сая? То шо, ти від'їжджаєш?

Байдужість, з якою це було сказано, Ендрю міг пояснити насамперед присутністю Дейна Таллі.

— Ага, мабуть, — підтвердив Ендрю.

— А куди ти їдеш? — спитала Ґая.

— Старому пропонують роботу в Редінґу, — пояснив Ендрю.

— Ого, але ж там живе мій тато! — здивовано вигукнула Ґая. — Ми зможемо тусуватися, коли я приїду надовше. Там класний фестиваль. Суксі, хочеш сендвіч?

Ендрю настільки приголомшила ця несподівана пропозиція Ґаї проводити час разом, що він навіть не встиг відповісти перед тим, як вона зникла в кіоску. На якусь мить ця брудна автобусна зупинка, кіоск і навіть нікчемний, увесь у татуюваннях, Дейн Таллі у зношеній футболці і спортивних штанях освітилися ледь не небесним сяйвом.

— Ну, я маю справи, — мовив Жирко.

Дейн захихотів. Перш ніж Ендрю встиг щось вимовити чи бодай запропонувати скласти Жиркові компанію, той подався геть.

Жирко був переконаний, що Ендрю зачепить і образить таке холодне ставлення, і це неабияк його тішило. Жирко не запитував себе, чому це його тішило і чому останнім часом ним оволоділо непереборне бажання завдавати комусь болю. Недавно він вирішив, що зацікавлення власного мотивацією — ознака несправжності, і в підсумку його особиста філософія стала зручніша й легша в користуванні.

Ідучи в напрямку Полів, Жирко думав про вчорашню вечірню розмову з матір'ю, коли вона вперше після Жиркової сутички з Каббі зайшла до його кімнати.

(— Цей допис про твого батька на сайті місцевої ради, — почала вона тоді. — Я хочу… я мушу спитати тебе, Стюарте, і мені хотілося б… Стюарте, це ти написав?

Їй знадобилося кілька днів, щоб набратися хоробрості і звинуватити його, тож він був готовий.

— Ні, — заперечив він.

Мабуть, для справжності варто було б сказати "так", але з якого дива він має виправдовуватись.

— Не ти? — перепитала вона тим самим тоном і з тим самим виразом обличчя.

— Ні, — повторив він.

— Тому що дуже-дуже мало людей знає, що татко… що саме його непокоїть.

— Ну, але це був не я.

— Допис з'явився того самого вечора, коли ви з татом посварилися і тато вдарив…

— Я вже сказав тобі, що це не я.

— Стюарте, ти ж знаєш, що він хворий.

— Знаю, бо ти постійно мені це кажеш.

— Кажу, бо це правда! Він не винен… у нього серйозна психічна хвороба, через яку він тяжко страждає.

Задзижчала Жиркова мобілка, і він глянув на повідомлення від Ендрю.