Несподівана вакансія - Сторінка 70

Прочитав його й відчув, ніби хтось його лупнув у живіт: Арф від'їжджає назавжди.

— Я з тобою розмовляю, Стюарте…

— Я знаю… що?

— Усі ці дописи… про Саймона Прайса, про Парміндер, про тата… ти знаєш усіх цих людей. Якщо за ними стоїш ти…

— Я ж кажу тобі — це не я.

— … то ти завдав величезної шкоди. Тяжкої, непоправної шкоди людським життям, Стюарте.

Жирко спробував уявити життя без Ендрю. Вони знали один одного з чотирьох років.

— Це не я, — повторив він.)

Тяжкої, непоправної шкоди людським життям. Вони самі довели своє життя до цього, презирливо подумав Жирко, повертаючи на Фолей Роуд. Жертви "Привида Баррі Фербразера" погрузли в лицемірстві й брехні, і їм не сподобалося, коли їх викрили. Це просто примітивні таргани, що тікають від світла. Вони нічого не знають про справжнє життя.

Жирко побачив попереду хатину, перед якою на траві лежала лиса шина. Він припускав, що саме там живе Кристал, а коли побачив номер, зрозумів, що не помилився. Він тут ніколи ще не бував. Кілька тижнів тому він би взагалі не погодився зустрічатися в цій розвалюсі під час шкільної обідньої перерви, але ситуація змінилася. Він сам змінився.

Кажуть, що її мати — повія. А ще вона — наркоманка. Кристал повідомила йому, що вдома нікого не буде, бо мати піде в "Белчепел" по чергову дозу метадону. Не сповільнюючи ходи, Жирко пройшов по садовій доріжці і, несподівано для себе, відчув якусь тривогу.

Кристал спостерігала за ним з вікна своєї кімнати. Вона позамикала всі двері внизу, щоб він не побачив нічого, крім коридора. Позаносила все, що там валялося, до вітальні і на кухню. Килимок був брудний і в кількох місцях пропалений, шпалери заплямлені, але з цим вона вже нічого не могла вдіяти. Дезодорант із запахом хвої закінчився, тож вона знайшла якийсь відбілювач і похлюпала ним на кухні і в туалеті, де смерділо найбільше.

Коли Жирко постукав, Кристал збігла вниз. Треба було поспішати. Террі, мабуть, повернеться разом із Роббі десь о першій. Малувато часу, щоб зачати дитину.

— Здоров! — привітала вона його, відчиняючи двері.

— Привіт, — буркнув Жирко, випускаючи дим через ніздрі.

Він не знав, чого сподіватися. Дім ізсередини нагадував якусь брудну порожню коробку. Не було жодних меблів. Усі двері були замкнені, і це його насторожило.

— Ми тут самі? — спитав він, переступивши поріг.

— Ага, — відповіла Кристал. — Можемо піти нагору. В мою кімнату.

Вона повела його за собою. Що далі вони йшли, то гидкішим ставав сморід від сміття, покропленого відбілювачем. Жирко намагався на це не зважати. На сходовому майданчику усі двері теж були замкнені, окрім одних. Туди і ввійшла Кристал.

Жирко намагався приховати своє здивування, бо в кімнаті не було нічого, крім матраца, застеленого простирадлом і пуховою ковдрою, та купки одягу в кутку. До стіни скотчем були приліплені кілька фотографій з таблоїдів: поп-зірки та інші знаменитості.

Кристал зробила цей колаж учора, наслідуючи вигляд стіни у кімнаті Ніккі. Знаючи, що прийде Жирко, вона хотіла надати кімнаті привітнішого вигляду. Засунула тонкі штори, і вони забарвили денне світло в блакитний відтінок.

— Дай мені цигарку, — попросила Кристал. — Вмираю без курива.

Він запалив їй цигарку. Жирко ще ніколи не бачив її такою розгубленою; вона більше йому подобалася зухвалою і самовпевненою.

— У нас мало часу, — сказала вона йому й почала роздягатися, не випускаючи з рота цигарки. — Стара скоро повернеться.

— Шо, пішла в "Белчепел"? — уточнив Жирко, намагаючись бодай подумки повернути Кристал її жорсткий образ.

— Ага, — відповіла Кристал, сідаючи на матрац і скидаючи спортивні штани.

— А шо, як клініку закриють? — спитав Жирко, знімаючи піджак. — Я чув такі розмови.

— Не знаю, — буркнула Кристал, але їй стало страшно. Сила волі її матері, крихка і квола, мов неоперене курчатко, не витримають такого удару.

Кристал уже роздяглася до білизни. Жирко саме стягав черевики, коли раптом помітив щось біля купки з її одягом: маленьку пластикову коробочку з-під прикрас, у якій лежав знайомий йому годинник.

— Це ж моєї старої? — здивувався він.

— Шо? — запанікувала Кристал. — Ні, — збрехала вона. — Це баби Кет. Не рух!..

Але він уже витяг його з коробки.

— Це ж її, — сказав Жирко. Він упізнав ремінець.

— Ні, блін, не її!

Кристал не на жарт перелякалася. Вона вже майже забула, де і в кого його поцупила.

Жирко мовчав, і їй це не подобалось.

Годинник у Жирковій руці був для нього водночас і викликом, і докором. Він поперемінно уявив, як виходить звідси, недбало засовуючи його собі в кишеню, а тоді, як, стенувши плечима, віддає його Кристал.

— Він мій, — наполягала Кристал.

Жирко не хотів грати роль поліцейського. Він волів бути над законом. Але рішення прийшло саме собою, коли він згадав, що цей годинник — мамин дарунок від Каббі, Жирко віддав його Кристал і став роздягатися далі. Розпашіла Кристал зняла ліфчик, трусики і гола ковзнула під ковдру.

Жирко підійшов до неї в трусах-сімейках, тримаючи в руці запакований презерватив.

— Не треба цього, — буркнула Кристал. — Я ковтнула таблетки.

— Справді?

Вона посунулася, звільняючи йому місце на матраці. Жирко пірнув під ковдру. Знімаючи сімейки, він подумав, чи не бреше вона й про таблетки, як про годинник. Але він і сам хотів спробувати без презерватива.

— Давай, — прошепотіла вона і, висмикнувши з його руки фольговий пакетик, шпурнула його зверху на Жирків шкільний піджак, що валявся на підлозі.

Він уявив, що Кристал від нього завагітніла; які обличчя будуть у Тесси і Каббі, коли вони про це почують. Його власна дитина на Полях, його плоть і кров. Каббі таке й не снилося.

Жирко виліз на Кристал.

"Оце, — подумав він, — і є справжнє життя".

VIII

О пів на сьому вечора Говард і Шерлі Моллісон увійшли до пеґфордської парафіяльної зали. Шерлі тримала в руках стосик паперів, а в Говарда на шиї висів клейнод, прикрашений синьо-білим гербом Пеґфорда.

Мостини підлоги зарипіли під важкою ходою Говарда, коли він рушив до зсунутих докупи подертих столів. Говард любив цю залу не менше за свою крамничку. По вівторках тут збиралися дівчатка-скаути, а по середах — "Жіноча спілка". Тут відбувалися благодійні розпродажі, ювілейні святкування, весільні церемонії і церковні свята. Уся зала просякла запахами старого одягу, пилюки, людських тіл упереміш з ароматом кави, домашніх пирогів і м'ясних салатів, але передовсім — запахом старої деревини і каменю. Латунні люстри звисали з дерев'яних балок на товстих чорних шнурах, а до кухні вели пишно оздоблені двері з червоного дерева.

Шерлі метушилася, розкладаючи на столах папери. Вона обожнювала засідання ради. Окрім того, що Шерлі пишалася й тішилася, як Говард вів ці засідання, там ще й не було Морін; не обіймаючи жодної офіційної посади, вона мусила вдовольнятися тими крихтами, якими зволювала поділитися з нею Шерлі.

Колеги Говарда по раді прибували по одному і парами. Він гучно з усіма вітався, і його низький голос луною відбивався від перекриття. Усі шістнадцять членів ради збиралися дуже зрідка; сьогодні очікувалося дванадцять.

Коли половину місць було вже заповнено, прибув Обрі Фаулі. Увійшов він, як завжди, неспішно, мовби опирався поривам сильного вітру, з похиленими плечима й опущеною головою.

— Обрі! — радісно вигукнув Говард, і вперше за сьогодні сам рушив назустріч новоприбулому, щоб привітатися. — Як ти? Як Джулія? Отримав моє запрошення?

— Вибач, я не…

— На моє шістдесятип'ятиріччя? Тут… у суботу… на другий день після виборів.

— А, так-так. Говарде, там за дверима чекає молода жінка — каже, що з газети "Ярвіл і околиця". Елісон… забув, як її там далі?

— Гм, — сказав Говард. — Дивно. Я щойно надіслав їй свою статтю, знаєш, моя відповідь Фербразеру… Може, вона щось хоче… Піду подивлюся.

Він почвалав перевальцем до виходу, відчуваючи незрозумілий острах. Коли вже підходив до дверей, назустріч йому зайшла Парміндер Джаванда. Насуплена, як завжди, вона пройшла повз нього не привітавшись, і Говард уперше звично не спитав у неї: "Ну, і як там наша Парміндер?"

На тротуарі він побачив молоду блондинку, міцну й пишну, сповнену такої нездоланної життєрадісності, за якою Говард миттєво розпізнав рішучість, подібну до його власної. Тримаючи в руці записник, вона розглядала ініціали роду Світлавів, викарбувані на двостулкових вхідних дверях.

— Вітаю, вітаю, — трохи задихано мовив Говард. — Елісон, так? Говард Моллісон. То ви оце стільки їхали, щоб сказати, який з мене нікчемний писака?

Вона сяйнула усмішкою й потисла його простягнену руку.

— Ой, ні, стаття нам сподобалась, — запевнила вона. — Просто ситуація стає такою цікавою, що я хотіла б посидіти на вашому засіданні. Ви ж не проти? Пресу, здається, пускають. Я переглянула регламент.

Говорячи так, вона невпинно просувалася до дверей.

— Так-так, пресу пускають, — відповів Говард, що йшов за нею слідом і ввічливо зупинився, пропускаючи її першою. — Якщо тільки нам не доведеться обговорювати деякі конфіденційні питання.

Вона озирнулася і зблиснула своїми білими зубами, які було видно навіть у сутінках.

— Наприклад, ті анонімні звинувачення на вашому веб-форумі? Від "Привида Баррі Фербразера"?

— О Святий Боже! — прохрипів Говард, усміхаючись їй у відповідь. — Хіба ж це якісь новини? Пара дурнуватих коментарів у інтернеті?

— Пара? А мені казали, що з сайту вже видалили цілу купу таких повідомлень.

— Ні-ні, хтось вас дезінформував, — заперечив Говард. — Наскільки я знаю, їх було два чи три. Суцільна маячня. Особисто мені здається, — почав імпровізувати він на ходу, — що це просто якась дітлашня.

— Дітлашня?

— Ну, знаєте, розваги якогось підлітка.

— А навіщо підліткам атакувати членів ради? — спитала вона, й далі усміхаючись. — До речі, я чула, що один потерпілий уже втратив роботу. Цілком можливо, через звинувачення, висунуті проти нього на вашому сайті.

— Це новина для мене, — збрехав Говард, хоч насправді Шерлі бачилася з Рут у лікарні й розповіла йому про це.

— Я бачу, що на порядку денному, — сказала Елісон, коли вони обоє увійшли до яскраво освітленої зали, — у вас питання про долю "Белчепела". І ви, і містер Фербразер у своїх статтях наводите вагомі аргументи, підтримуючи власну позицію… нам у редакцію надійшло чимало листів після того, як ми опублікували статтю містера Фербразера.