Ніч лагідна - Сторінка 47

Близько дев’ятої приїхав консул, і Бебі, доведена вже майже до істерики втомою й почуттям власного безсилля, розповіла тому все з самого початку. Консул занепокоївся. Він сказав їй, що нескромна поведінка в чужій країні не доводить до добра, але найбільше його обходило те, щоб вона не ввійшла до його кабінету, а почекала в приймальні. З розпачем Бебі прочитала в його старечих очах небажання втручатися в цю халепу. Щоб не гаяти часу, вона подзвонила лікареві. В приймальні тим часом утворилася черга, секретарка викликала відвідувачів на прийом і випускала їх. Через півгодини Бебі вибрала мить, коли хтось виходив, і, відштовхнувши секретарку, прорвалася до кабінету.

— Це обурливо! Американського громадянина скалічили мало не до смерті й кинули за грати, а ви й досі навіть пальцем не кивнули, щоб допомогти йому!

— Хвилиночку, місіс...

— Я не хочу більше чекати! Прошу вас негайно поїхати зі мною до в’язниці й домогтися, щоб його відпустили!

— Місіс...

— Ми в Америці належимо до вельми впливових кіл,— процідила вона крізь зуби.— Мене стримує бажання уникнути розголосу, а то б... В усякому разі, я подбаю, щоб про вашу бездіяльність довідалися де слід. Якби мій швагер був британським підданим, його б давним-давно визволили, але вас більше непокоїть, що подумає поліція, ніж те, заради чого ви тут сидите.

— Місіс...

— Негайно надягайте капелюха і їдьмо.

Згадка про капелюх зовсім вибила консулові грунт з-під ніг, він почав нервово перебирати папери, протирати окуляри. Але якоїсь відмовки так і не придумав: розгнівана Американська Жінка височіла над ним, і де вже йому було встояти проти невгамовного, шаленого норову, що зламав моральний хребет цілої нації і цілу країну перетворив на дитячі ясла! Консул подзвонив і викликав до себе віце-консула. Бебі перемогла.

Дік сидів, розслабившись, у сонячному промінні, яке щедро лилося крізь вікно вартівні. Колліс і карабінери сиділи поряд, і всі четверо чекали, що ж буде далі. Своїм зрячим оком Дік бачив карабінерів, їхні типові обличчя тосканських селян з короткою верхньою губою, що зовсім не в’язалися з жорстокістю, жертвою якої він став. Він послав одного з них по пляшку пива.

Від пива йому полегшало, в голові прояснилося, і нічна пригода прибрала на мить похмуро-гумористичного забарвлення. Колліс вважав, що все заварилося через оту англійку з кабаре, але Дік був певен, що вона зникла ще до бійки. Колліса й досі непокоїла думка про те, що міс Уоррен застала його голим.

Дік уже притлумив у собі гнів, і тепер душу йому краяло усвідомлення власної безмежної і непростимої, як найтяжчий злочин, безвідповідальності. Те, що з ним сталося, було таке жахливе, що подолати його він міг би, тільки витравивши все із своєї свідомості; але це було нездійсненно, і, отже, йому не лишалося навіть надії. Надалі він буде зовсім іншою людиною, і тепер, поки думки його плуталися, майбутнє нове "я" малювалося йому в найпохмуріших барвах. В усьому цьому була неминучість стихійного лиха. Жоден дорослий арієць не здатний винести корисний урок з такого приниження; якщо він простив, то це означає, що воно вросло в його життя, що він ототожнює себе з причиною своєї ганьби — а це в даному випадку було неможливе.

Колліс заговорив був про те, що за такі речі спуску не дають, але Дік лише похитав головою. Раптом до вартівні, з енергією, якої вистачило б на трьох, вбіг лейтенант, випрасуваний, виглянсуваний, жвавий, і карабінери схопилися на ноги й виструнчилися. Побачивши порожню пляшку від пива, він дав доброго прочухана своїм підлеглим і, досхочу виговорившись, звелів їм негайно викинути пляшку з вартівні. Дік глянув на Колліса й засміявся.

З’явився віце-консул, заклопотаний своїми численними обов’язками молодий чоловік на прізвище Свонсон, і всі рушили до суду — Дік між Коллісом і Свонсоном попереду, а карабінери позаду. Ранок був сонячний, місто оповивав легкий серпанок; на площі й під арками вирував натовп, і Дік, низько насунувши капелюх на очі, наддав ходи; коротконогі карабінери почали відставати, і нарешті один з них бігцем наздогнав Діка й зажадав, щоб він ішов повільніше. Свонсон, у ролі тлумача, залагодив справу.

— Що, червонієте через мене? — весело запитав Дік.

— Дякуйте богові, що ці італійці вас не зарізали,— вони можуть,— трохи зніяковівши, відповів Свонсон.— Цього разу, гадаю, вас відпустять, але італієць за таке відсидів би кілька місяців за гратами,— будьте певні.

— А ви сиділи за гратами?

Свонсон усміхнувся.

— Він мені подобається,— мовив Дік Клеєві.— Приємний хлопець, дає гарні поради на всі випадки життя, але закладаюся, що він побував за гратами. І просидів, мабуть, не тиждень і не два.

Свонсон усміхнувся.

— Я просто хочу попередити, будьте з ними обережні. Ви й не уявляєте собі, що це за люди.

— О, хто-хто, а я вже знаю,— вибухнув Дік.— Найпослідущі мерзотники.— Він обернувся до карабінерів.— Зрозуміли?

— Тут я вас залишу,— квапливо сказав Свонсон.— Ми так домовилися з вашою родичкою. Але у суді вас чекатиме наш юрист. Отож — обережність і ще раз обережність!

— До побачення.— Дік гречно потиснув йому руку.— І щиро дякую. Я певен, що ви зробите блискучу кар’єру.

Свонсон ще раз усміхнувся й пішов, зразу ж надавши своєму обличчю офіційно-несхвального виразу.

Вони ввійшли на подвір’я, з чотирьох боків якого сходи вели до судових залів. На подвір’ї купчилися люди, і, коли вони переходили його, натовп раптом загомонів, услід їм гнівно закричали, засвистіли, затюкали. Дік здивовано озирнувся й побачив обличчя, повні ненависті й презирства.

— Чого це вони? — приголомшено спитав він.

Один з карабінерів щось сказав групі чоловіків, і гомін ущух.

Вони ввійшли до зали. Юрист консульства, підтоптаний італієць, довго втовкмачував щось судді, а Дік і Колліс мовчки стояли осторонь. Якийсь чоловік, що дивився крізь шибку на подвір’я, пояснив їм по-англійському причину дивної поведінки натовпу. Того ранку мали судити одного чоловіка з Фраскаті, який згвалтував і вбив п’ятирічну дівчинку, і коли з’явився Дік, натовп вирішив, що це і є злочинець.

Через кілька хвилин юрист сказав Дікові, що він вільний,— суддя вважає, що його вже достатньо покарано.

— Достатньо покарано! — вигукнув Дік.— За що?

— Ходім,— сказав Колліс.— Тут ви однаково нічого не доможетесь.

— Ні, а в чому ж таки моя провина? Що я побився з кількома таксистами?

— В акті сказано, що ви підійшли до поліцейського агента нібито щоб попрощатися, а натомість ударили його.

— Це брехня! Я його попередив, що битиму. І звідки мені було знати, що це поліцейський агент?

— Ідіть уже з богом,— порадив юрист.

— Ходім.— Колліс узяв його під руку, і вони зійшли зі сходів.

— Я хочу виголосити промову! — вигукнув Дік.— Я хочу розповісти цим людям, як я згвалтував п’ятирічну дівчинку. Може, я й справді...

— Ходім, ходім.

На вулиці чекало таксі, в якому сиділи Бебі з лікарем. Дік уникав дивитися Бебі в очі, а лікар йому не сподобався — його осудливий погляд і суворий тон свідчили, що він належить до найнеприємнішого типу в Європі — типу латинянина-мораліста. Дік виклав їм свою версію того, що сталося, але співчуття ні в кого не знайшов. У його номері в "Квіріналі" лікар змив йому з обличчя брудний піт і розмазану кров, зробив те що слід з його перебитим носом, ребрами й пальцями, припік йодом садна та подряпини й забинтував око. Дік попросив дрібку морфію, бо знав, що не засне від збудження, яке й досі не залишало його. Морфій подіяв, і, коли він заснув, Колліс і лікар пішли, а Бебі лишилася чекати доглядальницю, викликану з англійської лікарні. Для Бебі це була тяжка ніч, але її тішила думка про те, що, хоч би яким бездоганним Дік був досі, тепер вони здобули над ним моральну перевагу на весь той час, поки він ще буде їм потрібен.

КНИГА ТРЕТЯ

І

Фрау Кете Грегоровіус наздогнала чоловіка на стежці, що вела до їхньої вілли.

— То як Ніколь? — запитала вона так, ніби оце щойно подумала про неї, але її зривистий голос зрадив її: саме це вона хотіла запитати, коли доганяла чоловіка.

Франц здивовано глянув на неї.

— Ніколь здорова. А чому ти питаєш, люба?

— Ти так часто навідуєшся до неї, що я подумала, чи не захворіла вона.

— Поговоримо про це вдома.

Кете покірно вмовкла. Кабінет Франца містився в адміністративному корпусі, у вітальні вчителька читала щось дітям; отже, для розмови довелось піднятися в спальню.

— Вибач, Франце,— мовила Кете, перш ніж він встиг щось сказати.— Вибач, любий, я не мала права так говорити. Я знаю свої обов’язки й пишаюся ними. Але між мною й Ніколь немає особливої приязні.

— Пташки в кубельцях живуть у злагоді,— різко мовив Франц, але, відчувши, що такий тон не відповідає змістові слів, повторив їх у тому розміреному, чіткому ритмі, яким його старий учитель, доктор Домлер, умів надати значущості найбанальнішій фразі: — Пташки — в кубельцях — живуть у злагодії

— Авжеж, авжеж. Ти не можеш закинути мені, що я, не досить уважна до Ніколь.

— Я можу закинути тобі брак здорового глузду. Ніколь має весь час перебувати під наглядом — у певному розумінні вона все ж хвора і буде хворою довіку. Поки Дік відсутній, за неї відповідаю я.— Він повагався, бо любив іноді, задля більшого ефекту, приховати від Кете якусь новину.— Сьогодні вранці надійшла телеграма з Рима. Дік хворів на грип, але вже видужав і завтра виїздить додому.

Кете зраділа і повела далі вже спокійніше:

— По-моєму, Ніколь не така хвора, як здається. Вона грає на своїй хворобі, щоб мати владу над іншими, їй би стати кіноактрисою, такою, як твоя улюблена Норма Толмедж,— всі американки тільки й мріють про це.

— Чи не ревнуєш ти мене, часом, до Норми Толмедж?

— Я не люблю американців. Усі вони егоїсти. Е-го-їсти!

— І Діка не любиш?

— Діка люблю,— призналася вона.— Але Дік не такий, як вони всі, він дбає не тільки про себе.

... І Норма Толмедж теж, подумав Франц. Така вродлива жінка не може не бути водночас і розумною, і благородною. Певно, її просто змушують грати дурні ролі. Яка б то була честь — познайомитися з Нормою Толмедж!

Але Кете вже забула про Норму Толмедж, через яку вона мало не плакала одного вечора, повертаючись з Францом до клініки із цюріхського кінотеатру.

— Дік одружився з Ніколь заради грошей,— провадила вона далі.— Тут він не встояв перед спокусою — ти ж сам колись натякнув на це.

— Ну, це вже ти говориш від злості.

— Гаразд, беру свої слова назад.