Ніч лагідна - Сторінка 49

Дік мав звичку розтинати життя на частини; досить дрібні для того, щоб, розсортувавши, зберігати їх на запас; він розумів, що ціле життя може й не дорівнювати сумі своїх складників, та коли людині за сорок, їй здається, що тільки окремі складники й уміщуються в полі зору. Його кохання до Ніколь і Розмері, його дружба з Ейбом Нортом і Томмі Барбаном у розколотому світі повоєнної доби — при кожному такому тісному контакті з іншою особистістю ця інша особистість зливалася з його власною; брати все, чи не брати нічого — перед таким вибором ставило його життя, і немов за велінням долі він мав тепер довіку нести в собі "я" тих, кого він колись знав і любив, і тільки з ними чи через них пізнавати всю повноту існування. А десь під цим усім розкорінювався паросток самотності — бо так легко бути коханим, і так важко кохати.

Під час розмови з Франсіско перед Діком раптом виник привид із минулого. Висока чоловіча постать відокремилася від кущів перед верандою і якоюсь дивною розколиханою ходою нерішуче наблизилася до них. Дік не зразу помітив це видиво, яке майже не вирізнялося на тлі тріпотливого листя, а помітивши, підвівся й розгублено потис простягнуту руку, силкуючись пригадати ім’я цієї людини й думаючи водночас: "Господи, я, здається, розворушив тут цілий комашник!"

— Якщо не помиляюся, ви доктор Дайвер?

— Хвилинку, хвилинку, а ви — містер Дамфрі, чи не так?

— Атож, Ройял Дамфрі. Я мав колись приємність відвідати вашу прекрасну віллу.

— Аякже, аякже, пам’ятаю.— Щоб якось остудити запал містера Дамфрі, Дік удався до сухої хронології.— Це було в тисяча дев’ятсот двадцять четвертому? Чи двадцять п’ятому?

Він умисно не сідав, але виявилося, що Ройяла Дамфрі, хоч яким несміливим він видався в першу хвилину, не так-то легко було спекатися; по-змовницькому притишивши голос, він грайливо прошепотів щось хлопцеві, але той, явно соромлячись його, теж не схильний був підтримувати розмову.

— Докторе Дайвер, одне тільки слово, і я більше не затримуватиму вас. Я хочу сказати вам, що ніколи не забуду того вечора в вашому саду й вашої гостинності. Цей спогад буде одним із найпрекрасніших у моєму житті. Я щасливий, що мав честь обідати в такому вишуканому товаристві.

Дік потроху боком відступав до найближчих дверей.

— Я дуже радий, що вам так сподобалося у нас. На жаль, я мушу...

— Авжеж, я розумію,— співчутливо підхопив Ройял Дамфрі.— Кажуть, він при смерті.

— При смерті? Хто?

— Може, мені не слід було згадувати про це — річ у тім, що нас лікує один і той самий лікар.

Нічого не розуміючи, Дік здивовано кліпав очима.

— Про кого ви говорите?

— Як — про кого? Про вашого тестя, звичайно. Може, мені...

— Про мого тестя?

— Я гадав... Невже ви тільки від мене...

— Цебто ви хочете сказати, що батько моєї дружини тут, у Лозанні?

— Але ж я думав, що ви знаєте, що через це ви й приїхали.

— Як звуть вашого лікаря?

Дік записав прізвище, попрощався й побіг до телефонної будки.

Доктор Данже відповів докторові Дайверу, що готовий прийняти його негайно у себе вдома.

Данже, молодий лікар із Женеви, злякався був, що втратить вигідного пацієнта, але, переконавшись, що це йому не загрожує, підтвердив, що стан містера Уоррена безнадійний.

— Йому лише п’ятдесят років, але в нього тяжка дистрофія печінки внаслідок алкоголізму.

— Ви перепробували всі методи?

— Шлунок уже не приймає нічого, крім рідини. Я гадаю, йому лишилося три дні, щонайбільше — тиждень.

— А міс Уоррен, його старшу дочку, ви сповістили?

— Згідно з його бажанням, про це не знає ніхто, крім його камердинера. Я, власне, тільки сьогодні вранці вирішив розкрити йому правду. Він дуже розхвилювався — хоча з самого початку хвороби покладався на волю божу і виявляв велике терпіння й покору.

Обміркувавши все це, Дік сказав:

— Що ж, певно, мені доведеться діяти від імені родини. А родина, гадаю, зажадала б консиліуму.

— Воля ваша.

— Від їхнього імені я попрошу вас викликати найбільшого з відомих мені тутешніх спеціалістів — доктора Гербрюгга із Женеви.

— Я й сам думав про Гербрюгга.

— Я пробуду тут день-два і дзвонитиму вам.

Надвечір Дік прийшов до сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля. Вислухавши Діка, старий сказав:

— Ми маємо в Чілі величезні маєтки. Я міг би зробити сина управителем. Або поставити його на чолі одного з наших паризьких підприємств...— Він похитав головою й почав походжати од вікна до вікна на тлі весняного дощика, такого веселого, що навіть лебеді не ховалися від нього.— Мій єдиний син! Чому ви не хочете взяти його до своєї клініки?

Іспанець раптом упав навколішки перед Діком.

— Врятуйте мого сина! Я вірю у вас, візьміть його до себе, вилікуйте його!

— Те, що ви кажете, не може бути підставою для примусового лікування. З таких мотивів я не взявся б лікувати, навіть якби міг.

Іспанець підвівся.

— Даруйте, я не подумав... Справді, я вже наче схибнувся...

Вийшовши з ліфта, Дік натрапив у вестибюлі на доктора Данже.

— А я саме збирався дзвонити вам,— сказав той.— Нам треба поговорити. Може, вийдемо на терасу?

— Містер Уоррен помер? — швидко запитав Дік.

— Ні, поки що все без змін. Консиліум відбудеться завтра вранці. Але він наполягає на зустрічі з дочкою, з вашою дружиною. Наскільки я розумію, вони колись посварилися...

— Я знаю всю цю історію.

Обидва лікарі замислилися, дивлячись один одному в очі.

— А може, вам слід було б самому поговорити з ним, перше ніж на щось зважуватись? — підказав доктор Данже.— Його смерть буде легкою, він просто тихо згасне.

Дік неохоче кивнув головою.

— Гаразд.

Номер "люкс", у якому тихо згасав Девре Уоррен, був не менший, ніж у сеньйора Пардо-і-Сіудад-Реаля,— у цьому готелі багато було покоїв, де грошовиті руїни людські, втікачі від правосуддя, претенденти на трони втрачених князівств доживали свого віку за допомогою опійних та барбітуратових препаратів, переслідувані, мов настирливими звуками радіо, неугавною луною давніх гріхів. Цей закуток Європи приваблює людей не стільки своєю красою, скільки тим, що тут їм не дошкуляють зайвими розпитами. Тут схрещуються шляхи тих, хто шукає зцілення в гірських санаторіях та на туберкульозних курортах, і тих, хто став persona non grata у Франції чи в Італії.

Жалюзі на вікнах у номері були напівопущені. Черниця з обличчям святої ходила коло хворого, який висхлими пальцями перебирав чотки на білому простирадлі. Він усе ще був вродливий; коли Данже вийшов і він звернувся до Діка, в голосі його забринів відгомін давнього самовдоволення:

— Наприкінці життя ми багато чого починаємо розуміти, докторе Дайвер. Тільки тепер я побачив усе в справжньому світлі.

Дік мовчки чекав, що він скаже далі.

— Я був поганою людиною. Ви знаєте, як мало в мене прав на те, щоб ще раз побачити Ніколь, але той, під ким усі ми ходимо, вчить нас жаліти і прощати.— Чотки вислизнули з його слабких пальців і зісковзнули з постелі на підлогу. Дік підняв їх і подав йому.— Якби я хоч на десять хвилин міг побачитися з Ніколь, то пішов би з життя щасливий.

— Цього питання я не можу розв’язати сам,— сказав Дік.— Ми ризикуємо здоров’ям Ніколь.— Він усе вже вирішив для себе, але вдавав, ніби вагається.— Мені треба порадитися зі своїми колегами по клініці.

— Що ж, хай буде так, як скаже ваш колега... Я перед вами в такому боргу...

Дік квапливо підвівся.

— Відповідь ви одержите через доктора Данже.

Зі свого номера він викликав по телефону клініку на Цугському озері. По кількох довгих хвилинах йому відповіла Кете — зі свого дому.

— Мені треба поговорити з Францом.

— Франц на гірській базі. Ми домовилися зустрітися там, я зараз виходжу — переказати йому що-небудь, Дік?

— Йдеться про Ніколь. Тут, у Лозанні, вмирає її батько. Скажіть це Францові, додайте, що справа термінова, і попросіть, щоб подзвонив до мене звідти.

— Гаразд.

— Скажіть, що з третьої до п’ятої, і з сьомої до восьмої я буду в своєму номері, а пізніше мене можна буде знайти в ресторані.

Зосередивши увагу на цих деталях, він забув попередити Кете, щоб вона нічого не казала Ніколь. А коли згадав про це, їх уже роз’єднали. Лишалося сподіватись, що Кете здогадається сама.

... Кете і не думала розповідати Ніколь про цю розмову, поки поїзд віз її безлюдним схилом, порослим дикими квітами, що колихалися під несподіваними поривами вітру. Тут, у горах, клініка мала базу, куди хворих вивозили на лижні прогулянки взимку й недалекі альпіністські походи навесні. Зійшовши з поїзда, Кете відразу побачила Ніколь — та керувала якоюсь веселою грою своїх дітей. Підійшовши до неї, Кете лагідно поклала їй руку на плече і сказала:

— Як ви гарно вправляєтеся з дітьми, вам треба було б улітку навчити їх плавати.

Розпалена грою, Ніколь несамохіть, майже грубо смикнула плечем. Рука Кете зависла в повітрі, і ту ж мить вона дала волю словам:

— Ви що, злякалися, що я хочу вас обняти? — гостро спитала вона.— Помиляєтеся — якби не дзвінок від Діка, якби не ця сумна звістка...

— З Діком щось сталося?

Кете зрозуміла свою помилку, але було, вже пізно; на панічні запитання Ніколь: "Ви сказали — сумна звістка. Що з ним сталося? Що з ним сталося?" — вона відповідала тільки:

— Нічого. Нічого не сталося. Мені треба поговорити з Францом.

— Скажіть мені правду, що з ним?

Обличчя Ніколь пополотніло від жаху, малі Дайвери, які все чули, теж злякано завмерли. І Кете здалася:

— Ваш батько захворів у Лозанні. Дік хоче порадитися з Францом.

— Тяжко захворів?

Саме в цю мить підійшов Франц, по-лікарському лагідний і уважливий. Зраділа Кете переклала решту тягаря на нього, але шкоду вже було заподіяно.

— Я їду до Лозанни,— оголосила Ніколь.

— Навіщо ж отак зразу, не подумавши,— сказав Франц.— Заждіть, поки я поговорю по телефону з Діком.

— Але ж я не встигну тоді на місцевий поїзд,— запротестувала Ніколь.— І спізнюся на цюріхський, що відходить о третій! Якщо мій батько при смерті, я мушу...— Вона урвала фразу, не наважуючись висловити те, що думала.— Я повинна їхати. І мені треба бігти, інакше я спізнюся.— Вона й справді вже бігла туди, де стояли пласкі вагончики і паровоз, пахкаючи, увінчував клубами пари голий схил. Біжучи, вона озирнулася й крикнула через члече: — Якщо будете говорити з Діком, скажіть — я виїхала!

... Дік сидів у себе й читав "Нью-Йорк геральд", коли до номера вбігла схожа на ластівку черниця — і водночас задзвонив телефон.

— Умер? — з надією в голосі спитав Дік.

— Monsieur, il est parti — він зник!

— Comment? [69]

— Il est parti — і камердинер його зник, і всі речі.

Це було неймовірно.