Ніч лагідна - Сторінка 50

Щоб людина в такому стані встала й пішла!

Він узяв телефонну трубку; дзвонив Франц.

— Нащо ж ви сказали Ніколь! — обурився Дік.

— На жаль, це Кете виявила таку нерозважливість.

— Передусім винен, звичайно, я. Жінкам ніколи не можна розповідати щось передчасно. Ну гаразд, я зустріну її на вокзалі... Послухайте, Франце, сталася неймовірна річ — старий раптом устав і пішов...

— Під що? Я не зрозумів вас.

— Не — під що, а пі-шов. Я кажу, старий Уоррен пішов.

— А що ж тут такого?

— Він був у стані тяжкого колапсу... помирав, розумієте? І раптом устав і подався геть... Напевне — назад, до Чікаго... Не знаю, до мене прибігла його доглядальниця... не знаю, Франце, я сам оце щойно почув про це... подзвоніть мені пізніше.

Майже дві години Дік витратив на те, щоб з’ясувати обставини втечі Уоррена. Скориставшись з тих кільканадцяти хвилин, коли денна доглядальниця пішла, а нічна ще не з’явилася, хворий зійшов до бару, де квапливо проковтнув чотири порції віскі, розрахувався за готель тисячодоларовим банкнотом, звелівши решту переказати поштою, і відбув — слід гадати, до Америки. В останню хвилину Дік і Данже помчали на вокзал, сподіваючись наздогнати його там, але призвело це тільки до того, що Дік розминувся з Ніколь. Він зустрів її вже у вестибюлі готелю — вона мала втомлений вигляд, і в Діка тривожно тьохнуло серце, коли він побачив її стулені в тонку лінію уста.

— Як батько? — спитала вона.

— Набагато краще. Видно, він мав ще добрячий запас життєвих сил.— Дік повагався, зважуючи можливий ефект новини.— Уявляєш собі: він устав і поїхав геть!

Йому хотілося випити — за всією цією біганиною він не встиг пообідати. Він повів приголомшену Ніколь до бару, замовив коктейль і пиво, і коли вони вмостилися в шкіряних кріслах, продовжив розповідь:

— Його лікар, напевно, помилився з прогнозом або взагалі поставив не той діагноз. Не знаю, я ще не мав навіть часу все як слід обміркувати.

— Отже, він поїхав?

— Так, вечірнім поїздом на Париж.

Вони помовчали. Від Ніколь віяло глибокою трагічною байдужістю.

— Тут спрацював інстинкт,— сказав нарешті Дік.— Він справді був майже при смерті, але зусиллям волі йому пощастило відновити ритм діяльності організму — зрештою, він не перший встав зі смертної постелі. Це як старий годинник: струснеш його, і він за звичкою знов починає йти. Отак і твій батько...

— Не треба,— сказала вона.

— Головною його рушійною силою завжди був страх,— провадив Дік далі.— Він злякався, й це додало йому сили. Напевно, він доживе до дев’яноста років.

— Будь ласка, не треба,— сказала вона.— Будь ласка, я не можу більше слухати.

— Як хочеш. До речі, цей юний негідник, заради якого я приїхав сюди, зовсім безнадійний. Завтра вранці ми можемо вертатися додому.

— Не розумію, навіщо — навіщо все це тобі потрібно,— вихопилося в неї.

— Не розумієш? Іноді я й сам не розумію.

Вона поклала долоню на його руку.

— Вибач, Діку, я сказала, не подумавши.

Хтось приніс до бару патефон, і вони посиділи й помовчали під звуки "Весілля мальованої ляльки".

III

Через кілька днів Дік уранці зайшов по листи до канцелярії, і увагу його привернула незвична метушня за вікном. Хворий Ван-Кон Морріс від’їздив із клініки. Його батьки, австралійці, сердито кидали валізи у великий лімузин, а поряд стояв доктор Ладіслау й безпорадно розводив руками у відповідь на гнівну жестикуляцію Морріса-старшого. Сам Ван-Кон спостерігав цю сцену з кривою глузливою посмішкою. Вийшовши з канцелярії, доктор Дайвер запитав:

— Чим пояснити такий поспіх, містере Морріс?

Побачивши Діка, містер Морріс аж підскочив — його бурякове обличчя й великі карти його костюма наче погасли, а потім спалахнули, немов їх вимкнули й увімкнули знову. Він рушив на Діка, неначе збираючись ударити його.

— Поспіх?! Та нам давно вже треба було б виїхати звідси, і не тільки нам,— почав він і зупинився, щоб звести дух.— Давно вже треба було б, докторе Дайвер. Давно.

— Може, зайдемо до мого кабінету? — запропонував Дік.

— Ні, дякую! Ми й тут можемо поговорити! Я й тут можу вам сказати, що не бажаю більше мати справи ні з вами, ні з вашим закладом.— Він посварився на Діка пальцем.— Я оцьому лікареві так і сказав. Ми тільки даремно витратили гроші й час.

Доктор Ладіслау лише здригнувся на знак слабкого протесту. Дік ніколи не відчував до Ладіслау особливої приязні. Спромігшись відвести розлюченого австралійця на стежку, що вела до адміністративного корпусу, він знову запропонував йому зайти до кабінету, але той похитав головою.

— Все це через вас, докторе Дайвер, саме через вас. Я звернувся до доктора Ладіслау, бо вас ніде не могли знайти, а доктор Грегоровіус повернеться тільки надвечір, а я чекати не маю наміру. Ні, сер! Я і хвилини тут більше не затримаюся після того, що почув від свого сина.

Він грізно підступив до Діка, і той вивільнив руки на випадок, якщо треба буде зустріти його кулаком.

— Мій син лікується тут від алкоголізму, ми приходимо до нього, і що ж він нам каже? Що від вас тхне горілкою! Горілкою! — Він гучно потяг носом, принюхуючись, але нічого, видно, не вчув.— І Ван-Кон чув цей запах не один раз, а двічі, двічі! Ми з жінкою зроду чарки в руках не тримали. Ми привозимо до вас сина, доручаємо вам вилікувати його, а ви на нього двічі за один місяць дихаєте горілкою! І це, по-вашому, зветься лікуванням?

Дік завагався: від містера Морріса можна було чекати, видно, чого завгодно — аж до скандалу на центральній алеї клініки.

— Зрештою, містере Морріс, не можна ж вимагати, щоб люди відмовлялися від своїх звичок тільки через те, що ваш син...

— Але ж ви лікар, хай вам чорт! — вибухнув Морріс.— Коли роботяга жлуктить пиво — це його собаче діло, але щоб той, хто має лікувати інших...

— Ну, це вже занадто. Ми прийняли вашого сина як хворого на клептоманію.

— А чому він захворів на ту клептоманію? — голос його вже зірвався на крик.— Бо пив, упивався до нестями — вам це щось говорить чи ні? Мій рідний дядько через це до шибениці докотився, ясно? А тепер що виходить? Я віддаю сина в лікарню, а там від лікаря тхне горілкою!

— Я змушений просити вас залишити територію клініки.

— "Просити"! Та вважайте, що мене вже тут немає!

— Якби ви були трохи стриманіші, ми могли б ознайомити вас із тими результатами, яких нам вдалося на цей час досягти. Певна річ, за даних обставин ми змушені відмовитися від подальшого лікування вашого сина...

— І ви ще смієте говорити мені про стриманість?!

Дік підкликав доктора Ладіслау і, коли той підійшов, сказав йому:

— Я просив би вас від імені адміністрації побажати пацієнтові та його родичам щасливої дороги.

Злегка вклонившись Моррісові, він увійшов до будинку і, обернувшись, постояв за прочиненими дверима, чекаючи, доки вони від’їдуть — хами-батьки та їхній хирлявий дегенеративний виплодок. Неважко було уявити собі, як ця родина вояжуватиме по Європі, тероризуючи порядних людей грубим невіглаством і грубими грошима. Та коли машина зникла за ворітьми, Дік замислився над тим, до якої міри він сам винен у тому, що сталося. Він пив червоне вино за обідом та вечерею, на сон грядущий випивав гарячого рому і в другій половині дня іноді перепускав чарку-другу джину — джин майже не дає запаху. Загалом виходило півпінти алкоголю на день — величенька порція, якої огранізм уже не міг спалити.

Відмовившись від спроб знайти собі виправдання, він сів за стіл і виписав собі щось на зразок лікувального припису, за яким споживання алкоголю скорочувалося рівно наполовину. Не можна, щоб від лікарів, шоферів та протестантських священиків пахло спиртним, як пахне від художників, маклерів та кавалерійських офіцерів; Дік визнавав свою провину, сформулювавши її як необачність. Але інцидент на тому не вичерпався — як виявилося через півгодини, коли приїхав Франц, відсвіжений двома тижнями в Альпах; повний завзяття до роботи, він встиг поринути в неї, перше ніж дійшов до свого кабінету. Дік чекав його там.

— То як там Еверест?

— Знаєте, за темпів, яких ми дотримувались, можна було б і на Еверест видобутися. У нас навіть розмова про це була. А тут що чути? Як моя Кете, як ваша Ніколь?

— Дома все гаразд, і у вас, і в мене. Але в клініці сьогодні сталася препаскудна подія.

— Як? Яка подія?

Франц уже набрав номер телефону своєї вілли. Поки тривала сімейна розмова, Дік походжав по кабінету, а коли вона скінчилася, сказав:

— Батьки забрали з клініки Морріса — із скандалом.

У Франца аж витяглося обличчя.

— Я вже знаю, що він поїхав,— дорогою сюди мене перестрів доктор Ладіслау.

— Що Ладіслау вам сказав?

— Тільки те, що Морріс поїхав. І що ви мені розкажете. То як же це вийшло?

— Як завжди в таких випадках — якась муха вкусила.

— Хлопець був таки неприємний.

— Такого не гріх було б покласти і під довічний наркоз,— погодився Дік.— А таточко його нагнав на Ладіслау страху, як колонізатор на тубільця. До речі, як бути з цим Ладіслау? Чи варто нам за нього держатися? По-моєму, ні — він страшенний тюхтій, сам нічому не може дати ради.

Дік вагався на межі правди, подумки напружуючись, готуючись до стрибка. Франц, усе ще в пильовику й шоферських рукавичках, присів на край письмового столу. Дік наважився.

— Цей Морріс, між іншим, зобразив батькові вашого поважного колегу п’яницею. Тато в цьому питанні — фанатик, а його нащадок нібито виявив на мені сліди vin-du-pays. [70]

Франц сів, відкопилив нижню губу, опустив очі.

— Ви мені потім усе розкажете,— промовив він нарешті.

— Навіщо ж відкладати, можна й зараз,— відказав Дік.— Ви самі знаєте: хто-хто, а я спиртним не зловживаю.— Їхні погляди зустрілися, схрестились.— Скориставшись із безхребетності Ладіслау, цей тип розходився так, що мені лишалося тільки захищатись. Добре хоч, що поряд не було пацієнтів,— уявляєте собі, який вигляд я мав би тоді!

Франц зняв рукавички, скинув плащ. Підійшовши до дверей, сказав секретарці:

— Прошу нам не заважати.

Потім повернувся до столу й заходився перебирати листи й папери — бездумно, як усі люди, які тільки вдають зайнятість, а насправді обмірковують те, що мають сказати.

— Діку, я знаю вас як людину помірковану і врівноважену, хоч ми й по-різному ставимося до питва. Але настав час сказати, й сказати прямо,— я вже кілька разів помічаю, що ви дозволяєте собі випивати за обставин, найменше для цього відповідних.