Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 10

Малий зрадів з двох причин: і що сварка скінчиться, і що дядько Юліус не заблукав у міській товкотнечі.

— Добре, що він таки втрапив додому,— сказав Малий.

— Хай дякує, що мав слід, куди йти! — озвався Карлсон.— А то б нізащо не втрапив.

— Який слід? — запитав Малий.

— Той, що я йому лишив,— відповів Карлсон.— Бо я найпослужливіший у світі.

Та дядько Юліус уже подзвонив у двері, панна Цап поспішилася відчиняти, а Малий побіг і собі зустрічати дядька Юліуса.

— Прошу, заходьте, пане Янсоне! — сказала панна Цап.

— Ми думали, що ви десь заблукали,— додав Малий. Проте дядько Юліус не відповів їм, натомість суворо запитав:

— Чого це в цілому будинку на кожній клямці висять оладки?

Він підозріло глянув на Малого, і той злякано промимрив:

— Може, то Йон Блунд...

Та враз він повернувся й побіг назад до кухні сказати Карлсонові кілька теплих слів.

Карлсона в кухні не було. Тільки стояли дві порожні тарілки з-під оладок і на цераті з того боку, де він сидів, лишилася крапля варення. [563]

Дядькові Юліусові, Малому й панні Цап довелося снідати кров'янкою.

Але вона теж смачна.

Якраз Малий і побіг униз до молочної крамниці по кров'янку. Він не відмовлявся, коли панна Цап загадала йому йти, бо дуже хотів побачити клямки, прикрашені оладками.

Та оладок ніде не було. Малий оббігав усі поверхи й оглянув усі клям ки, але хоч як придивлявся, а не знайшов жодної оладки і вже почав думати, що дядько Юліус усе вигадав.

І аж як зійшов униз, то побачив Карлсона, що сидів на сходинці і їв оладки.

— Добрі оладки,— сказав той.— Наш Юлій Лю-биказка тепер обійдеться без сліду, бо вже знає дорогу.

Карлсон захихотів.

— А хатній цап несправедливий. Каже, що я з'їв оладки, хоч я невинний, як ягнятко. А коли так, то я любісінько їх із'їм.

Малий засміявся.

— Ти, Карлсоне, найкращий у світі поїдач оладок,— сказав він.

Потім він щось згадав і відразу споважнів.

Малий згадав ту жахливу розмову, що підслухав сьогодні в парку. Аж тепер він нарешті розкаже про все Карлсонові.

— Я гадаю, що Філле й Рулле спробують тебе спіймати цієї ночі,— стурбовано докінчив Малий.— Т" розумієш, що це означає?

Карлсон облизав масні пальці і вдоволено замуркотів:

— Це означає, що ми матимемо веселий вечір. Гей-гей! [564]

Карлсон — найкращий у світі досліджувач хропіння

Поволі настав вечір. Карлсона не було цілий день: він хотів, щоб хатній цап добре спочив після "дратуру-вання" оладками.

Малий ходив з дядьком Юліусом До залізничного музею. Такі речі дядькові Юліусові подобалися, і Малому також. З музею вони вернулися додому і пообідали з панною Цап. Ніхто їм не заважав, Карлсон ніде не з'являвся. Та коли після обіду Малий пішов до своєї кімнати, то застав там Карлсона.

Щиро казати, Малий не дуже зрадів.

— Ох, який ти необережний! — дорікнув він.— Чого ти оце прийшов?

— Як можна питати такі дурниці? — сказав Карлсон.— Сам добре знаєш, що я прийшов ночувати.

Малий зітхнув. Цілий день він нишком тривожився і розмірковував, як урятувати Карлсона від Філле й Рулле. Ох, йому вже голова тріскала від думок! Може, зателефонувати в поліцію? Ні, бо довелося б пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона, а цього ж не можна робити. Чи не попросити допомоги в дядька Юліуса? Теж ні, бо він негайно зателефонує в поліцію і знову ж таки доведеться пояснювати, чому Філле й Рулле хочуть украсти Карлсона. Отже, й це не годиться.

А Карлсон ані тривожився, ані міркував, та й тепер йому було байдуже. Він спокійнісінько стояв коло вікна й перевіряв, скільки виросла персикова кісточка. Зате Малий страх як хвилювався.

— Я просто не знаю, що нам робити,— сказав він.

— З Філле й Рулле? — запитав Карлсон.— А я знаю. Я ж бо казав, що є три способи: дратурувати, жартувати й виступати. І я думаю вдатися до всіх трьох. [565]

Малому здавалося, що найкращий був би четвертий спосіб, а саме: щоб Карлсон якраз цієї ночі лишився вдома, в своїй хатці на даху, й лежав під укривалом тихенько, як миша.

Та Карлсон заявив, що чогось безглуздішого за це він зроду не чув.

А все ж Малий не хотів здаватися. Дядько Юліус купив йому торбинку карамельок, і він сподівався, що, може, Карлсон сквапиться на цукерки. Він якнайзваб-ливіше помахав торбинкою біля самого Карлсонового носа й хитро сказав:

— Я дам тобі цілу торбинку, як ти полетиш додому й ляжеш спати.

Але Карлсон відіпхнув його руку.

— Фе, який ти поганий,— сказав він.— їж сам свої паршиві карамельки. Нащо вони мені здалися!

Він сердито надув губи, взяв стільчика й сів собі в найдальшому кутку.

— Я не граюся, як ти такий поганий,— сказав він.— Я не граюсь, і годі!

Малого охопив розпач. Нема гірше, як Карлсон не грається! Малий швиденько почав перепрошувати Карл-сона, всіма способами задобрювати його, але дарма. Карлсон і далі сердився.

— Ну, я вже не знаю, що мені робити,— врешті заявив Малий.

— Зате я знаю,— відповів Карлсон.— Я ще не певний, але, може, я знов гратимуся, як дістану якусь дрібничку... Ну, врешті, я, мабуть, вдовольнився б цукерками.

Малий дав йому торбинку, і Карлсон знову почав гратися. І намірявся гратись цілу ніч.

— Гей-гей! — вигукнув він.— Ти собі не уявляєш, як я гратимуся!

А що Карлсонові конче заманулося ночувати, то Малий не мав іншої ради: мусив і сьогодні спати на канапі. [566]

І він заходився стелити. Але Карлсон сказав, що не варто морочитись. Цієї ночі їм буде не до сну.

— Хоч я сподіваюся, що хатній цап і Юлій Любиказка от-от поснуть, щоб ми швидше взялися до роботи,— сказав Карлсон.

А дядько Юліус і справді рано ліг. Він почувався втомленим після тривожної вчорашньої ночі і цілоденного клопоту. Панні Цап теж треба було поспати після напруженого "дратурування" булочками й оладками. Невдовзі вона зникла в своїй кімнаті — себто в кімнаті Бетан, куди її на цей час примістила мама.

І дядько Юліус, і панна Цап прийшли віддати Малому на добраніч, але Карлсон заховався в шафу. Він сам вважав, що так буде найкраще.

Дядько Юліус позіхнув.

— Думаю, що Йон Блунд не забариться прийти, і під його червоною парасолькою нас усіх обійме сон,— сказав він.

"Авжеж, вас обійме",— подумав Малий, проте вголос сказав інше:

— На добраніч, дядьку Юліусе, хай вам солодко спиться! На добраніч, панно Цап.

— А ти теж лягай,— звеліла панна Цап. І вони пішли.

Малий перебрався в піжаму. Так буде краще. На той випадок, якби панна Цап чи дядько Юліус прокинулися серед ночі й побачили його.

Малий і Карлсон сіли гуляти в голодну лисицю, чекаючи, поки дядько Юліус і панна Цап поснуть. Але Карлсон страх як шахрував, хотів весь час вигравати, а то, мовляв, він не буде гратися. Малий давав йому вигравати скільки завгодно, та коли нарешті все-таки випало, що Карлсон програв, він швиденько змішав карти в купу й заявив: [567]

— Нам більше нема коли гуляти, треба братися до роботи.

Тим часом дядько Юліус і панна Цап уже поснули, без допомоги Йона Блунда та його парасольки. Карлсон якусь хвилю розважався тим, що бігав від одних дверей до других і порівнював, хто як хропе.

— Відгадай, хто найкращий у світі досліджувач хропіння? — весело сказав він, тоді показав Малому, як дядько Юліус і панна Цап хропуть: "гар-р-р-пі-пі-пі!" — так хропе Юлій Любиказка, а в хатнього цапа виходить: "гар-р-р-аш, гар-р-р-аш!"

Потім Карлсон згадав про щось інше. В нього ще лишилося багато карамельок, хоч він однією пригостив Малого та сам з'їв із десяток, і треба було сховати десь торбинку. Він хотів мати вільні руки, беручись до роботи. Але ж де знайти абсолютно безпечне місце?

— Бо ж прийдуть злодії, розумієш? — пояснив він Малому.— У вас дома нема сейфа?

Малий відповів, що якби був сейф, то найперше він заховав би туди Карлсона, та, на жаль, сейфа нема. Карлсон на хвильку замислився.

— Я залишу торбинку в Юлія Любиказки,— заявив він.— Бо як злодії прийдуть та почують "гар-р-р-пі-пі-пі", то подумають, що це тигр, і не зважаться зайти.

Він тихенько відчинив двері до спальні, і "гар-р-р-пі-пі-пі" стало гучніше. Карлсон вдоволено захихотів і зник з торбинкою. А Малий лишився його чекати.

За хвилю Карлсон повернувся. Без торбинки. Але з дядьковими Юліусовими зубами в руці.

— Ну, Карлсоне! — здивувався Малий.— Навіщо ти їх узяв?

— А ти гадаєш, що я лишив би свої карамельки в того, хто має зуби? — сказав Карлсон.— От уяви, що Юлій Любиказка прокинеться вночі й побачить торбинку! І як матиме під рукою зуби, то один по одному схрумає всі [568] цукерки. Але, на щастя, тепер у нього немає під рукою зубів.

— Дядько Юліус ніколи б так не зробив,— сказав Малий.— Він не взяв би чужої карамельки.

— Дурний ти та й годі. Він же подумає, що то прилинула якась фея з казкового світу і принесла йому торбинку,— сказав Карлсон.

— Не подумає, бо він сам їх купував,— заперечив Малий.

Та Карлсон не хотів нічого й слухати.

— Мені треба зубів, — сказав він.

Потім він заявив, що йому треба також міцного шнурка. Малий прошмигнув до кухні і знайшов у шафі з господарським начинням мотузку, на якій сушать білизну.

— А нащо тобі мотузка? — запитав він.

— Я зроблю пастку,— відповів Карлсон.— Страшну, жахливу, смертельну пастку на злодіїв.

І він показав, де саме її зробить,— там, де кінчалися вузькі сіни й починався передпокій.

— Саме тут,— сказав Карлсон.

При вході до передпокою стояло обабіч по важкому стільцеві, і тепер Карлсон спорудив там просту; але хитру пастку на злодіїв: напнув упоперек майже над самою підлогою мотузку, міцно прив'язавши її кінцями за дебелі ніжки стільців. Кожен, хто в темряві йтиме з сіней до передпокою, неодмінно перечепиться за мотузку.

Малий пам'ятав, як минулого року Філле й Рулле приходили до них красти. Вони просунули довгу дротину у шпару для листів, відімкнули замок і влізли до хати. Цього разу вони, мабуть, теж сюдою лізтимуть, то хай перечепляться за мотузку, так їм і треба. [569]

Малий тихенько засміявся, тоді згадав щось і ще дужче втішився.

— Я дарма сушив собі голову,— сказав він.— Адже Бімбо як загавкає, то збудить цілий будинок, і Філле з Рулле тільки п'ятами накивають.

Карлсон витріщився на нього, ніби не вірив своїм вухам.

— А як так,— суворо сказав він,— як так, то я дарма зробив пастку на злодіїв. І ти гадаєш, що я на це пристану, га? Ні, собаку треба забрати, і то негайно!

Малий неабияк розсердився.

— Що ти вигадав? Куди ж я, по-твоєму, його діну?

І Карлсон сказав, що Бімбо міг би любісінько переспати в нього нагорі.