Нові пригоди Карлсона, що живе на даху - Сторінка 13

Малий узяв торбинку й засунув у кишеню піжами, щоб віддати Карлсонові. Адже зовсім не обов'язково, щоб дядько Юліус, прокинувшись, побачив торбинку й почав дивуватись, як вона тут опинилася.

Малому здалося, що на столику начебто мало ще щось лежати. Авжеж: дядьків годинник і гаманець. їх не було. Але це вже Малого не обходило. Йому ж [584] бо велено тільки збудити дядька Юліуса, і він його збудив.

Дядько Юліус схопився, як ошпарений:

— Що там знову сталося?

Він швидко виловив з склянки зуби, вставив їх у рот, а тоді сказав:

— Я таки скоро поїду додому у Вестергетланд, бо тут ночами нема спокою... А як приїду, то спатиму шістнадцять годин поспіль, далебі!

"От добре, що я приніс йому зуби!" — подумав Малий і заходився пояснювати дядькові Юліусові, навіщо він потрібен і то негайно.

І дядько Юліус поспішився з усієї сили. Малий помчав за ним, панна Цап вибігла від себе, і всі вони одночасно вскочили до кімнати Малого.

— О, любий пане Янсоне, ви собі уявляєте? В хаті злодії! — забідкалась панна Цап.

Малий найперше завважив, що Карлсона в кімнаті не було. Вікно стояло відчинене. Мабуть, полетів до себе додому. От добре, краще й бути не може. Тепер Філле й Рулле його не побачать, та й поліція теж. Так гарно все складається, що аж не схоже на правду.

— Вони в шафі,— сказала панна Цап заразом злякано і вдоволено.

Але дядько Юліуc показав на товстий вальок під укривалом і сказав:

— А чи не краще спершу збудити хлопця? — Тоді вражено глянув на Малого, що стояв поряд.— Хоч він уже встав, як я бачу. Тоді хто ж то лежить на ліжку?

Панна Цап здригнулася. Вона добре знала, що лежало на ліжку. Там лежало щось навіть жахливіше за злодіїв.

— Нічого страшного, — відповіла вона.— Нема там нічого страшного. Очевидно, щось із казкового світу.

Очі дядькові Юліусові заблищали. Він нітрохи не злякався, ні! Він поплескав по валькові під покривалом. [585]

— Щось товсте й страшне з казкового світу! Я його мушу побачити, поки візьмуся до злодіїв.

Дядько Юліус швидко стягнув укривало.

— Гі-гі-гі,— засміявся Карлсон, підводячись з постелі.— Уявіть собі, що цього разу тут не щось із казкового світу, а тільки любий я. Правда, гарно я обдурив вас?

Панна Цап люто витріщилася на Карлсона. Дядько Юліус теж був розчарований.

— Цей хлопець і вночі тут? — запитав він.

— Так, хоч я йому скручу в'язи, як матиму час,— відповіла панна Цап.

Тоді злякано схопила дядька Юліуса за руку.

— Любий пане Янсоне, треба негайно зателефонувати в поліцію!

І раптом сталося щось несподіване. З шафи почувся суворий голос:

— Відчиніть, в ім'я закону! Ми з поліції!

Панна Цап, дядько Юліус і Малий дуже здивувалися, а Карлсон розсердився:

— Он як, з поліції!.. Могли б вигадати щось інше, волоцюги пришелепуваті!

Та Філле знову гукнув з шафи, що, мовляв, їх оштрафують за те, що вони замкнули поліцію, яка прийшла зловити небезпечного шпигуна.

"Ти глянь, хитро придумали!" — міркував собі Малий.

— Отже, будьте такі ласкаві й негайно відімкніть шафу! — крикнув Філле.

І дядько Юліус слухняно відімкнув шафу. Звідти видобулися Філле й Рулле, такі сердиті та впевнені, що дядько Юліус і панна Цап справді повірили, ніби вони з поліції.

— Кажете, поліція?..— почав несміливо дядько Юліус.— Але ж без уніформи?

— Так, бо ми з таємної поліції,— пояснив Рулле.

— І прийшли — спіймати он того,— Філле показав на Карлсона.— Він дуже небезпечний шпигун! [586]

Панна Цап зареготала страшним сміхом.

— Шпигун? Оце? Ну, знаєте! Це ж один із шкільних товаришів Малого, плюгавий хлопчисько!

Карлсон зіскочив з ліжка.

— І до того ж найкращий у класі! — палко сказав він.— Атож! Бо я вмію ворушити вухами... і, звісно, додавати!

Однак Філле не повірив. Він наготував кайдани і загрозливо почав підступати до Карлсона. Карлсон боляче копнув його коротенькою ніжкою. Філле з серцем вилаявся й застрибав на одній нозі.

— Що, дістав синця? — вдоволено сказав Карлсон. А Малий подумав, що злодії, мабуть, дістають багато синців. Одне око у Філле добре підпухло й геть посиніло. Так йому й треба, зрадів Малий. Хай не приходить сюди красти його власного Карлсона, щоб продати за десять тисяч крон. Кляті злодії! Малий бажав їм стільки синців, скільки може на них вміститися.

— Вони не з поліції, вони брешуть! — сказав він.— Я знаю, що вони злодії.

Дядько Юліус задумливо почухав потилицю.

— Дозвольте нам цю справу розплутати,— сказав він.

Він запропонував усім перейти до вітальні і там з'ясувати, чи Філле й Рулле злодії, чи ні.

Уже майже розвиднілося. Зірки на небі за вікном поблякли, починався новий день, і Малому найдужче хотілося піти собі лягти спати, замість сидіти тут і слухати брехню Філле й Рулле.

— Хіба ви не читали в газеті, що по Васастаді літає шпигун? — сказав Рулле, витягуючи з кишені газету.

Дядько Юліус прибрав гордовитого виразу.

— Не треба вірити тим нісенітницям, що пишуть газети,— сказав він.— Хоч я все-таки ще раз прочитаю. Стривайте, я візьму свої окуляри. [587]

Він зник у спальні, але швидко повернувся, вже сердитий. н

— Нічого собі поліція! — обурився він.— Ви прихопили мій гаманець і годинник! Будьте ласкаві, негайно витрушуйте їх.

Проте Філле й Рулле і собі страх як розсердилися.

— Що ви собі дозволяєте? Звинуватити поліцію, ніби вона вкрала гаманця й годинника? — заявив Рулле. [588]

— Ви не знаєте, що це образа честі! — додав Філле.— А за образу честі поліції замикають до в'язниці. Цього ви теж не знаєте?

Карлсон, мабуть, згадав про щось, бо раптом кудись заквапився. І примчав назад так само швидко, як дядько Юліус, такий лютий, що аж іскри сипалися.

— А моя торбинка з цукерками? — закричав він.— Хто її взяв?

Філле загрозливо підступив до нього.

— Ти і в цьому нас звинувачуєш, га?

— Е ні, я ще не з'їхав з глузду! — правив своєї Карлсон.— Про образу честі я пам'ятаю, але ось що вам скажу. Якщо той, хто забрав торбинку, не віддасть її негайно ж, то матиме синець і під другим оком.

Малий швиденько витяг торбинку і простяг Карлсо-нові.

— Ось вона, я просто сховав її для тебе! Тоді Філле глузливо засміявся:

— От бачите! А все скидали на нас. Вирішили, що ми на таке здатні!

Панна Цап досі мовчала, але тепер і вона взяла слово:

— Я здогадуюсь, хто поцупив годинника і гаманця. Той самий, хто крав булочки, оладки і все, що попадало під руку.

Вона показала на Карлсона. Той розсердився:

— Що? Не верзіть дурниць! Це ж образа честі! Не знаєте хіба, що за це карають?

Та панна Цап не зважала на Карлсона. Вона хотіла поважно поговорити з дядьком Юліусом. Мовляв, дуже можливо, що ці добродії з таємної поліції, бо на вигляд вони пристойні, гарно вбрані і таке інше.

— Адже злодії звичайно бувають обдерті,— сказала панна Цап, хоч зроду не бачила злодіїв. [589]

Філле й Рулле дуже втішилися. Філле заявив, що він з самого початку помітив, яка вона розумна і незвичайна дама. Він, мовляв, радий, що має нагоду познайомитися з нею. Він навіть удався до дядька Юліуса по підтримку:

— Правда ж, яка вона ласкава? Ви теж такої думки? Дядько Юліус, певне, досі про це не мав ніякої думки, але тепер мусив погодитися, і панна Цап соромливо опустила очі й спаленіла.

— Аякже, така ласкава, як гримуча змія,— пробурмотів Карлсон.

Він сидів поряд з Малим і їв карамельки, аж за вухами лящало. Та ось торбинка спорожніла, Карлсон підвівся й почав підстрибувати по кімнаті. Він підстрибував, немов граючись, проте весь час наближався до стільців, де сиділи Філле й Рулле, і врешті опинився в них поза спиною.

— Хотілося б ще не раз здибати таку ласкаву жінку,— провадив своєї Філле.

Панна Цап ще дужче почервоніла і знов опустила очі.

— Це все добре, ласкаві жінки й таке інше,— нетерпляче сказав дядько Юліус,— але я хотів би знати, де дівся мій годинник і гаманець?

Філле й Рулле ніби зовсім його не почули. Філле до того ж так захопився панною Цап, що більше ні на кого не зважав.

— Правда ж, Рулле, яка вона приємна? — стиха сказав він, але так, щоб панна Цап чула.— Прегарні очі... делікатний, чарівний носик, такий, що на нього за всякої години можна здатися, еге ж, Рулле?

Раптом панна Цап підскочила на стільці й витріщила очі.

— Що? Що ви сказали? Філле мало не збився з мови.

— Та я тільки сказав...— почав він, але панна Цап не дала йому докінчити. [590]

— Ага, наскільки я розумію, ви Філіп,— мовила вона й усміхнулась.

"Майже так само моторошно, як матінка",^— подумав Малий. Філле здивувався:

— Звідки ви знаєте? Ви чули про мене від когось?

Панна Цап сердито кивнула.

— Ще б пак не чула! О господи, певне, що чула! Тоді це, мабуть, Рудольф? — вона показала на Рулле.

— Так, але звідки ви знаєте? Може, в нас є спільні знайомі? — запитав Філле.

Він зрадів, і в очах його засвітилася надія. Панна Цап так само сердито кивнула:

— Я думаю! Либонь, ви знаєте панну Фріду Цап із Фрейгатан? Вона ж бо має носа, що на нього за всякої години можна здатися, як і на мій, правда ж?

— Хоч ваш не такий, як делікатна картоплина, а скидається на гузкуватий огірок,— сказав Карлсон.

Мабуть, Філле все-таки не цікавився носами, бо вже не радів. Натомість здавалося, що він хотів би якнайшвидше втекти. І Рулле теж. Та ззаду стояв Карлсон. І раптом пролунав постріл, аж Філле й Рулле з ляку посхоплювалися з стільців.

— Не стріляйте! — закричав Філле, бо відчув, як Карлсон притулив йому до спини пальця, і подумав, що то пістолет.

— Ану витрушуйте гаманця й годинника! — звелів Карлсон.— А то я стрілятиму!

Філле й Рулле нервово пошукали в кишенях, і справді, гаманець і годинник упали дядькові Юліусові на коліна. [591]

— Нате! — сказав Філле.

Тоді обидва блискавкою метнулися до дверей. їх не було кому спинити.

Але панна Цап кинулась за ними, вибігла в передпокій, у сіни, навіть на сходи, і гукнула їм навздогінці:

— Фріда дізнається про все! О господи, як вона зрадіє! Вона сердито стрибнула ще на два східці нижче, ніби

намірялася й далі бігти за ними, а тоді знов гукнула:

— Щоб ноги вашої не було на Фрейгатан, бо дійде до крові! Чуєте?.. До кр-р-рові!

Карлсон відслоняє дядькові Юліусові казковий світ

Після ночі з Філле й Рулле Карлсон запишався ще дужче, ніж звичайно. Щоранку, залітаючи до Малого, він будив його вигуком:

— Ось найкращий у світі Карлсон!

Найперше він видобував персикову кісточку — поглянути, скільки вона виросла, а тоді взяв собі за звичку летіти до дзеркала, що висіло над шафкою Малого.