Ода російському городу - Сторінка 10

Бабця вдома, дід у лазню збирається, тітки миються, дядьки коней на луги погнали, земля мовчить. Ні в кого запитати.

Сам думай, сам шукай відповідь, коли сам собі задав задачу, а тут зморило всього, спати хилить, думати ні про що не хочеться...

Та ну їх, всі оці питання й задачі! Потім, потім, коли виросте, само по собі все і відповісться, і вирішиться, а поки, обм'яклий від сну, що накочується, хлопчик іде до хвіртки, несучи в серці умиротворення, чинить опір дрімоті і невиразно повторює собі під ніс: "Сон та дрімото — ідіть на болото!"

Намацавши вогку мотузку, хлопчик знімає її з дерев'яного штиря і ще раз повертається до городу, наповненого живими істотами. Поза городом, в лугах, іде ревна, дружна косовиця. Скрекотнею коників так усе переповнено, що вже злитий отой багатомоторний звук з ніччю, з земною утихомиреністю, навіть густішою він робить нічну тишу. Той ковалик, що хропів у капусті, розігрівся, розпалив себе, надолужуючи прогаяне, дзвінкіше за всіх строчить з городу в небесну височінь, здається, випуклоокий цей скрекотун навіть зажмурився в насолоді.

Дух плодів і цвіту, який ввібрав у себе відомі хлопчику запахи, впевнено стоїть у хащах городу, відтісняючи запахи лісу, і трав, і бур'янів. Але і в цьому запаху, наче ширяючи над щільним димчастим шаром, буйно звучить лютий дурман тютюну, чадно-гіркого маку, що капловухо прикрився сірою шапочкою на ніч. Маленьку маківку з білим ще насінням у серединці бережуть од холоду пелюстки, що злиплися метеликами. Запахи моркви і кропу точать ніс, але глушать ного рясно зацвітаючі, маслянисті коноплі, які блошкою кидає вітерець, а вони натрясуть повен козубець. Одначе ж і ладаном смердючі коноплі, і кріп, що відгонить лежалою хвоєю, весь городній трудовий дух заб'є вранці, після сходу сонця, що навально котиться з гір пругкими хвилями розігрітої сірки-живиці з стовбурів сосняка, кедрів, модрин і ялин.

* * *

З пухкої, залитої зеленою гущавиною смуги наносної землі, обробленої людськими руками, над якою якщо і вітер гуляв, то пухким здавався, неможливим, що навіть канув, уявлявся той час, коли порожній, наче пережив воєнне нашестя, поштриканий, пошрамований, ямами зранений, буде по-старечому сумно нидіти город.

...Купи картопляного бадилля недбало розкидані по городу. На наскрізному вітрі колючий осот бородою трясе, соплива павутина обвисла на сухому, розкошланому на межі дурмані; нечуйвітер насмічує брудним, поганим насінням; розетки дикого ганусу, жабрій, лобода, чорнобиль осипаються, чіпляються за все, а реп'яхи, мов дідусь розізлився, у бабу вчепився, ну всюди-всюди вони: у хвостах собак і корів, у гривах коней, на сорочках, на штанях і навіть у голові, у чубі дряпається, і вчепиться — видереш із жменею волосся. Від кого радість, так це од хріну — зеленіє, бродяга, бадьориться молодо, з бур'янистої глушини він, наче з буцегарні, на світ божий вискочив, раденький волі.

Збіглися хмарки в одну купу, берези в лісі низом пожовкли, корови, коні й собаки спиною до півночі лягають, перелітні птахи у відліт дружно пішли — вірні ворожбити: бути скоро негоді, бути ранній осені.

Птахи, що залишаються на зиму, сумні, настовбурчені. Ситі ворони похмуро сидять на гребені лазні, по вітах черемух обвисли, на похилених кілках закам'яніли, могильно-скорботні, задумалися вони про життя, впали в тягучу журбу чи дрімоту. Павутина перестала плавати в осінньому піднебессі, пліснявою обплутала вона розкисле листя бур'яну. Оголилися в межах мишачі і кротові нори. За лазнею в передсмертно і тому люто наїжаченій кропиві знайшлося курча, яке шукали все літо, мертве, порожньооке, чомусь ні мишами, ні собаками не зачеплене. Татарник шишки розкрив, трусить із них волокнистий пух. Носить пух понад городом і порожньою землею, кидає в хащу, ганяє по ріці. Харіуси, які зійшлися на зиму з дрібних річок, сприймають пушинки за муху чи метелика, вистрибують наверх, хапають їх, після сердито головою трясуть, випльовуючи липку погань з рота.

Світла вода, світле й прозоре повітря, але й річка вже береться з дна дрімотою, в повітрі щодень меншає сині, тумани ранками густіші, і лампи в хатах засвічують рано. Перезрілі, та все ще темнолисті коноплі, гойдне їх, ледь зачепить вітром, посиплють свинцевим шротом. Діти загортають коноплі в постілки, бухають палицями. Провіявши сім'я на вітрі, жменями сиплють у рота, хрумтять так, що беззубі старі заздрісно сердяться, гонять дітей займатися молотінням поза очима.

Щиглики, вівсянки, чижі, синиці з лісу на городи злеті-лися, лузають реп'яхи й коноплі. Горобці, по-тутешньому чивилі, об'єдналися в зграї і такі бойовища піднімали, що по всьому селі гомін лунав, над межами пух і пір'я летіли. М'яті, розтріпані, цьогорічні чивилі скаржилися: "Що ми, що ми недоброго зробили? Учили красти? Крадемо! Учили цвірінькати? Цвірінькаємо! Чим ми, чим ми не вгодили татові з мамою?!" Старий горобець, зі спини коричневий, на грудях і животі сивий од життєвих незгод, дивився з-під лопухового листка на цю сіру дрібноту, переповнений безкінечним горем: "І оце мої діти?!"

Діловито цвірінькнувши, він спурхував у сухий бур'ян. Обережно, один по одному, слідом за ним у межову глушину пірнали й молоденькі чивилі. Із харчових зарослів починали лунати такі запальні вигуки, таке захоплення татом, що він зволив вислухати похвалу на свою адресу. Виявляється, метушня, бойовище були всього лиш маневром, за допомогою якого вироблялася не тільки хоробрість, верткість, але й кмітливість — сім'я з кущів конопель висипалося на землю — і клюйте його, набирайтеся сил, діти! "Ну тато! Оце так тато! Де ви, де ви можете мати такого тата!" — заливалися жируючі чивилі.

У печальні дні глибокої осені якесь неприкаяне, винувате з'явиться ненадовго сонце, і на затужавілій землі прокинеться, встане яка-небудь рослинність — мляво, блідо зазеленіє цілісінький день мокра отава; одна-друга квітка кульбаби засвітиться; метелик над городом затріпоче; сонний джміль загуде, сліпо натикаючись на все; із старої черемхи ящірки на теплі колоди лазні вибіжать; коники попробують литовки точити; на огірковій грядці, вже ніби на смерть убитій, серед жовтого слизу підніметься один-дру-гий батіг. Хворобливі квіточки, схожі на недопалки, родять також хворобливі, "не божецькі" плоди, з худим, пухиристим гузенцем або з рахітно здутим животиком, пуголовка нагадають, або в закарлючку плід зігнуть, чи зліпляться потворними близнятами...

Огірочки, травиця, бляклі квіти, млявий метелик над городом, уривчасте чикання коників — останній крик золотої осені. Скоро, зовсім скоро зашкарубне земля від нічної холоднечі, і якось, ще до світання, відбілиться тесовий дах лазні, засяє іскристо стовбур старої черемхи, затріщить під ногами спориш, ламкими зробляться листки хріну, ковбаню охопить зморшкуватим льодком. Впаде пронизлива тиша на округу, і ще далекий, ще не чутний ранок білим зітханням нашле печальне, ледве вловиме передчуття зими. А перед самими м'ясницями на небі хтось візьметься скубти гуси і стомлено присмирілу, впокорену землю вкриє білим пухом.

Ні, не думає хлопчик про холод і зиму, не хочеться йому про це думати, як не вміє і не може ще він думати про старість і про які-небудь життєві незгоди — видіння осені лиш мимохідь торкнулося його душі, зігрітої м'яким милостивим теплом, і щезло без сліду.

* * *

Хлопчик зачиняє хвіртку, по-хазяйськи старанно замотує мотузку. Все в ньому наситилося городніми запахами, аж ніздрі лоскоче, і він відчуває потяг до чхання. В роті шорстко, наче від недостиглої черемхи, хочеться молока з-під корови, а воно, знає хлопчик, стоїть у білому фарфоровому кухлі на кухонному столі, прикрите житнім окрайцем хліба.

Біля дощаної хвіртки залишені шкарбани. У дворі земля стовчена худобою. Хлопчик, намацуючи шкарбани ногами, помічає світло в кухонному вікні, і зовсім хороше на серці стає: побачити "несподівано" світло в рідному домі — на 'щастя! Під навісом, брязнувши ланцюгом, обтріпується Пірат, знаменитий тим, що у новопоселенки-фельдшериці, яка квартирує замість вапняра, вислідив він схожу на бабака японську собачку і з'їв її, помилково сприйнявши за лісове звірятко. Відтоді Пірат пожиттєво посаджений на ланцюг, а безутішно ридаюча по собаці постоялиця обзиває його смішним, неросійським словом "канібал" і боязко

боком проходить по двору, коли приходить по молоко, хоча пес не лише кусатися, а й гавкати перестав од конфузу й лупцювання, одержаного за згубу заморського собачки, вартість якого була більша за підсвинка, а харчувався він виключно пряниками.

Засунувши ноги в холодне нутро шкарбанів, хлопчик зайшов під навіс, погладив по запорошеному загривку му-ченика-пса, який зробив один-єдиний промах у житті, але люди йому не пробачили. Самі ж бо собі вони ого скільки пробачають! Пірат вдячно облизав лице хлопчика і, по-старечому зітхнувши, поліз назад у будку.

У пройнятих добротою й теплом грудях хлопчика ворухнулася й завмерла ніжність навпіл із жалістю, захотілося йому кого-небудь обійняти, стиснути, сказати щось хороше. І ще — от яка тут оказія! — заплакати приспічило. Охопити руками Пірата, ні, все обійняти, що ворушиться, світиться, співає, свистить, росте, цвіте, скрекоче, шумить, дзвенить, хлюпається, танцює, бушує, сміється,— притиснутися до всього цього лицем і заплакати, заплакати!..

Зотліває павутинка, відпливає, рветься, залишаючи срібний відсвіт. Я намагаюся втримати в собі хоча б відблиск дивного видіння і якийсь час оголеним серцем відчуваю ледь помітний доторк далекого світла, бачу димчасту долину, і в мені живуть звуки, запахи, кольори, принесені пам'яттю.

Спить моя рідна земля, глибоко спить, натруджено дихає, і витають над нею біди й радощі, любов і ненависть — і все горить, все не гасне моя срібна павутинка, але світло її все віддаленіше, слабіше, затихають у мені звуки минулого, линяють фарби, щоб знову заяскріти, засяяти, коли стане мені нестерпно жити і захочеться заспокоєння. Хоч якого-небудь...

Глибоко зітхнувши, хлопчик кладе теплу долоньку під теплу щоку. Хай дивиться він свої легкі, райдужні сни. Грізні сни додивлюся за нього я.