Ода російському городу - Сторінка 8

І знову, і знову, дивуючи світ дивом сотворіння, земля, котра ще недавно була в затиску, задише глибоко, заспокоєно, народжуючи плоди і хліб.

Курчата зацвірінчать у дворі і таємними ходами, змалечку відомими їх мамі, проникнуть на город. Люто лаючись, жінки звично почнуть вигонити їх, піднімаючи на крило; кого-небудь із дівчат під час сівби чи прополки чикне оса, що забралася під поділ, і забігає дівка по городу, без розбору топчучи овоч. Парубки-зубоскали почнуть домагатися витягти з укушеного місця жальце. Дівка — створіння притчове, за насмішку над нею бог карає особливо: на сінокосі нашле з гнізда лютого шершня, що попав під косу, і залишений з вини косаря бурлакою шершень зверне насмішнику морду набік. Дівки по черзі візьмуться укушеного цілувати, зціляючи страждальця таким випробуваним методом, а всі інші парубки почнуть заздрити і мріяти, щоб їх теж укусила яка-небуть комашка.

Так, коли б доля наділила хлопчика лише цими радощами— і на тому їй уклін земний! Але вона щедрою в нього виявилася і відвалила йому в дитинстві ще таке, що не кожному і в дорослому житті випадає...

Ставши навпочіпки, хлопчик видивляється крізь межові зарості свою головну таємницю. В рясному, прямовисному трав'яному дощі находить він просвіт — то стежечка, що веде до сусідів. В просіці бур'яну, що зімкнувся зверху, слабо блимає, множиться відблиск світла.

Там, за вікном, у сусідській хаті, при світлі лампи розчісує коси дівчинка, білі, м'які, наче пух кульбабки. Дівчинки не видно, і вікна не видно, одначе хлопчик знає: дівчинку помили в лазні, і вона розчісує коси, дивлячись у старе велике дзеркало, що займає майже весь простінок між вікнами. В непорушній глибині дзеркала плавають зорі, клешнясті жуки, павутина по кутках клубочиться, схожа на траву, прихоплену інеєм.

Звідти, з бездонних глибин дзеркала, з рослин, білих і нерухомих, напливає і дивиться на дівчинку інша дівчинка, лобата, худюща, з широким яскравим ротом, розширеними, витрішкуватими очима. Такі очі бувають у дітей, коли їм віспу на руці залізцем продряпують. Дівчинка водить гребенем по косах, що розсипалися на кістляві плечі, на ключиці, що виступили дугами, і в косах проблискують іскри — аж дух захоплює від такого чортовиння.

Дівчинка з'явилася в житті хлопчика приголомшуючою маною, як і повинні з'являтися фатальні жінки-чарівниці. Він чимось займався в кінці городу, біля ковбані, може, лілії копав, може, свищик майстрував, може, медунку рвав, може, йоржів збирався рибалити і сукав волосінь з куделі, прив'язавши її до жердини, і раптом щось почув, відчув.

Він одірвався од справи, підвів голову і побачив її.

На старій, відмерлій траві, під якою пробудилась жвава зелень, на другому боці балки, наповненої до країв каламутною водою, стояла і плакала дівчинка в синенькому платтячку. Серце хлопчика стислося від жалю, що наскрізь пронизав його, — дуже вже великі сльози котилися по обличчю дівчинки і збиралися в негарно зморщених червоних губах. Та й худа, надто худа була дівчинка, хвора, певно. А хворих хлопчик жалів, через те, що сам усю зиму "на ладан дихав". У руці дівчинка тримала такі самі, як і її плаття, сині квіти в білих крапочках. Придивившись, він розрізнив: плаття дівчинки теж у крапочках і з білою шляр-кою, але полиняло од прання, і біле на ньому посиніло.

Дівчищка стояла між товстими льодинами, і перед нею з води гостро стирчали вершечки шелюги, верба смітила пух, по березняку, обідраному крилами саней — зимою через балку пролягала дорога, — порснули зелені бризки, волохато цвів глід по схилах. Над головою дівчинки сяяло сонце.

Ховрашок стояв стовпчиком і пискав на дівчинку, чи то сварився на неї, чи то намагався налякати. На купах сміття, вивезеного в балку і підмитого водою, билися горобці, звившись у клубок, так клубком і скотилися вони у холодну ВОДУ, тут ураз розсипалися по кущах і як нічого й не сталося взялися сушити себе дзьобами. Балкою брели хлопець і чоловік, тягнучи за собою сіть-одноперстку. Чоловік був п'яний, спотикався, валився боком у воду і, як опечений, завивав. Бордова сорочка кров'яним пухирем спливала за спиною чоловіка. Хлопець уривчасто видавлював: "Тисни! Дави водило! До дна, до дна! Не плутай сіть! П'яна зараза! О-опу-у-усти-мо!"

В самому кінці балки, тонко залитому водою, де піну й сміття крутило шаленим гірським потоком, свіже дрібно-трав'я кипіло від ікряної плотви, і чоловік з хлопцем заходились черпати рибу сіткою, а дівчинка не розуміла їх намірів, плакала і заклинала: "Таточку, не втопися! Миленький таточку! Не втопися! Ой таточку! Ой таточку!.."

Чи зарибалили плотву чоловік з хлопцем, чи ні? Дійшли до вершини балки чи заплутали і порвали сіть об корчі — хлопчик не запам'ятав. Але дівчинка в синьому платті, з букетом білих півників, що росли за балкою, біля мурашника, залита слізьми, яка повторювала невідоме в селі, таке смішне, незвичне, але чимось до добра і ласки спонукаюче слово "таточку", — зайняла в серці хлопчика своє вічне місце і все життя з'являлася йому разом з тими подробицями, які зачепили його око, слух і відкотилися в глибину пам'яті: брудна зверху льодина, яка стікала капіжем і ронила дзвінкі олівчики на землю, вода, яка ревла в гирлі балки і змивала пухкий яр; корова, яка перестала жувати і втупилася в рибалок; пастух, який дашком приклав руку до лоба і також спостерігав за рибалками; глід, що волохато цвів над головою дівчинки; джміль, що, переплутавши голову дівчинки з білою квіткою, нишпорив хоботом у пухнастих її косах, і крик: "Укусить!"—що застряг у горлі хлопчика.

Дівчинка приїхала в село з родичами, батько її брав підряди і випалював вапняки. Поселилася сім'я в сусідстві з подвір'ям хлопчика. Звісно, дівчинка почала набиватися в хлопчачу компанію, але не було в неї ні ляльок, ні іграшок, лише синє запране плаття було та рожева линяла стрічечка в пухнастій розкуйовдженій голові. Дівчинка збирала камінці на березі, дихала на них, облизувала і показувала всім, які вони гарні! Сільські діти не вміли розуміти красу, що їх оточувала, тим більше красу каміння, яке вони топтали, проганяли дівчинку, називаючи її "скелетиною". Опустивши голову з бантом, дівчинка йшла за балку, збирала різні квіти і, сплітаючи вінки, прилаштовувала на голову. А всім відомо: дитина, яка приміряє на голову вінець, — не довго житиме. І весь час дівчинка співала нетутешні, дуже гарні й жалісливі пісні. Піснями своїми жалісливими, непротивленням злу і фатальними, ангельськи-небесними цими вінками пройняла дівчинка сільські зашкарублі серця. "Бідолашна, напевне", — зітхнули співчутливо, по-жіночому, сільські дівчатка і прийняли прийшлу гратися в "тата-мами".

Хлопчик відразу, звичайно, зметикував: бути йому "татом" приїжджої дівчинки — такий же він худий, хворий, "бідолашний" такий же — і проявив опір, відкинув "скелетину" навідріз. Залишившись одинокою, дівчинка не знала, як їй далі жити, через те що без "тата" ніякій жінці існувати на землі неможливо. Хлопчик був хоч перекірливий, але жалісливий, тиранити людину довго не міг. Крякнувши для солідності, він наказав хазяйці, щоб вона все дома впорала і шанувалася, бо... а сам узяв литовку — уламок пляшкового скла,— і відправився "на сінокіс", і наклав копицю "сіна".

Дівчатка господарювали в покинутому зрубі, який у кожному російському селі кимось був залишений, ніби навмисне для хованок і різних дитячих ігор і забавок. Чекаючи з роботи "самого", господині готували оладки і перепічки з глини, збивали постіль із трави. Хлопчикова "мама", очманіла від щастя, проявила таку моторність у ділах, що всі дівчатка охали й посміювалися, мовляв, господар не підходить господині, кволий, непримітний і "ні шерсті з нього, ні молока". "Ну то й що? Ну то й що?—заступалася за свого "тата" господиня,— зате смирний, води не скаламутить!.. І не п'ющий по болесті".

Тріснути б "саму" за такі слова, але, знайшовши владу, дівчинка проявила нечуваний натиск і в такі шори взяла хлопчика, що ні дихнути, ні охнути, і міцніший "мужик" спасував би. Вона не давала "чоловікові" виконувати тяжку роботу, змушувала відпочивати і набиратися сил, а сама, кістлява, легка, стрімко носилася по землі, вправляла-ся з худобою, доглядала дітей, кишкала коршаків — і все з піснями, з піснями, зі сміхом, з жартами. Зате як торжествувала подруга життя хлопчика, коли поверталися додому "тати" інших "мам". Не маючи сил переступити поріг, хитаючись і падаючи, вони ревіли що прийдеться, вимагали ще випити, домагалися, щоб обнімали і втішали їх у цьому розпроклятому житті.

Сплескуючи руками: "З'я-а-ави-и-ився-а-а, красень ненаглядний!— дівчатка накидалися на своїх "красенів".— Коли вже ти, кровопивець, вижереш усю оцю заразу?! Коли здохнеш? Коли звільниш мене, нещасну-у-у! Та щоб тобі отрута попалася замість вина! Цвяхи іржаві замість закуски!" При цьому "мами" цілилися накласти по загривку "чоловікам", а ті лютували: "Де моє ружжо? Де моя берданка семизарядна? Пер-ристр-ріляю всіх, в господа бога!.."

"А мій не п'є і не курить! Я за ним, як за кам'яною стіною!"— підперши рукою щоку, співчуваючи подругам, хвалилася хлопчикова "мама". Пригнічений її добротою, принижений інвалідним становищем, опікунством, яке всього його обплутало, скувало, не бажаючи миритися зі своєю долею, хлопчик крикнув якось: "Нав'язалась на мою голову!"— і дременув з відчаю в балку.

Корінна вода ще не витекла з балки, земля теж не "одійшла" від донної мерзлоти — хлопчик застудився і знову захворів.

# # *

Йому ввижався мозоль з пухирцем. Пухирець був колись ікринкою, навіть оболонкою ікринки, і поміг мозолю, який виткнувся з ікринки, піднятися з глибини, що давила, до повітря, до світла, до теплої, прибережної води. Але пухирець чомусь не відділявся від мозоля, схожого на личинку комарика, а не на рибу, і вона мучилася, стираючи його об воду, уривчасто дихаючи маленькими щілинками зябер.

Об'єднані в зграю мозолі вже не сліпо, а з осмисленим страхом металися від небезпеки, вчилися харчуватись. Рухомі братством чи тягою до мордування, мозолі стрілочками підлітали вгору й сіпали рибку за пухирець. Знесилений мозоль ліг боком на дно, і його покотило течією, наче срібник,— і зрозумів тоді хлопчик: життя починається з муки і закінчується мукою.