Ода російському городу - Сторінка 7

Витріщивши очі од надсади і моторошної глибини під животом, хлопчаки вистукували зубами: "3-зу-зу-зу!.."

Вибравши із строкатої піраміди те, що загнилося, те, що викидається, плотогони жбурляли кругляка в річку, і, очманілі від форсу і холоду, відштовхуючи одне одного, хлопці гнали по воді носами, лобами, пиками кавун до берега, а він крутився м'ячем на бистрині, випорскував од них, і скільки переживань було, скільки захоплення, коли нарешті знеможені плавці досягали берега і заходилися з аптечною точністю ділити народжений в теплих краях чудесний плід. Тільки рідко, дуже рідко кидали з плотів кавуни. Частіше вигризені лушпини. Але й лушпинам були раді хлопці, з'їдали їх разом із гарними смугами, вважаючи, що такий дорогоцінний плід вживається в їжу весь без лишку.

Фрукти, кавуни і всякі інші цукрові плоди і сам цукор на батьківщині хлопчика надійно заміняли парені в печі бруква, буряки, морква. Та ще ягоди, яких тут стільки назрівало, що іншим літом не кошиками, козубами з тайги ягоди возили, відправляючись по них сім'ями. Бабця розказувала, коли він осиротів і ні на кого було його залишити, разом з колискою прихоплювали і малого в тайгу, прив'язували колиску до гілки кедра — і на привіллі, тайговим повітрям заколиханий, сопів він. Визбирають ягідники одну галявину, колиску перенесуть далі, на інше дерево перевісять, а він, дурненький, навіть не почує "вакуації". Коли й прокинеться, заплаче — ягідок в ганчірочку намнуть, засунуть у рот — він і задоволений, чмакає корисливу лакомину. "Ума-зюкається, бувало, в чорницю до того, що пуп зірвеш, рего-чучи".

* * *

Побував з військом і за кордоном мій хлопчик, бачив доглянуті городики, де кожен вершок землі до діла, до місця, і інколи огорожу заміняють корисні кущі:— гіркі дикі ман-

дарини, гранати, зерном подібні до російської костяниці, міцний самшит, сивувато-чорний виноград. В піднебессі, на виступах скель, зустрічалося щось схоже на город, землю туди носили мішками й кошиками. Траплялося, темні люди в темну ніч викрадали такий город цілком і повністю, разом з жалюгідним урожаєм і землею, прирікаючи на голодну смерть сім'ї горців.

Дивувався в далеких краях і землях маківкам величиною з м'ячик, бруквам у пуд вагою, картоплі викопував по відру з гнізда, помідорами "дамські пальчики" бойові сто грам закушував, рожевою цибулею, од якої окривіти можна, картопляні деруни приправляв, бешкетуючи, у велетенські кавуни з автомата стріляв, милувався квітучими садами, навіть чорну троянду бачив і величну магцолію, і було, було, чого тепер гріха таїти, в бессарабські виноградники по-пластунськи лазив і якось усю ніч давив там з однією смуглянкою-молдаванкою д-дуже дурманне і солодке вино.

Одначе недаремно мовиться: "Добре на Дону, та не як на дому",— і перед очима хлопчика завжди був той, жердинами та бур'яном оточений город, де трудно ріс овоч, вічно боячись не визріти через ранні холоди, що вкрадливо лізли по виярку. На тому городі хлопчик бачив веселку. Одним кінцем вона починалася в зелених грядках, а другий її кінець затисло в скелястому виярку. Веселка вся була з квіткового пилку: маково-червоною, соняшниково-жовтою, морквяно-зеленою, і ще там був колір зовсім невловимий і недосяжний для ока, такий колір хлопчик бачив, коли пірнав у воду з розплющеними очима, колір німого царства, колір голубувато-ніжний, прозорий. Ось у такому зачарованому царстві проживали безплотні тихі русалки і янголятка з крильцями, які намальовані на бабусиних іконах.

Хлопчик, не усвідомлюючи свого поривання, рушив на йому лише чутний клич веселки, але веселка, зачарувавши його, відсторонилася до межі, опустилася в бур'ян, і коли хлопчик, обжалившись кропивою і не помічаючи того, зійшов на межу — веселка вже за горожею, в яру опинилась. І, засмучений, він зупинився — веселку йому не догнати, не торкнутися до неї. Веселка — це гарний нездійсненний сон.

На сільському городі трапилося ще диво: з насінинки-сердечка, привезеного бабцею, вилупилася рослина з величезними оранжево-гукаючими квітами і зеленою змією вигнулася в кропиві, з кропиви злізла на горожу, з горожі по розі лазні забралася на дах, уже до димаря підлазила і куди б полізла — одному богу відомо, та тут літо закінчилося, вдаряв перший дзвінкий заморозок. Угамувалася, прив'яла пронирлива диковина, квіти її могильно зім'ялись, мотузка волохатого стебла зробилася драглистою, шорстке листя перетворилося в нікудишнє ганчір'я. Але яке здивування, яке захоплення охопило малий та дорослий люд, коли під листям, в глибокій борозні з'явився жовтопузий, величиною з казан, що в лазні, ребристий кругляк. Несподівано хлопчик знайшов притаєні в кропиві ще два плоди, довгастих і теж ребристих, як дошка для прання. Згріб хлопчик під руки блідопузих цих поросят, додому приніс, наче щасливий золотошукач самородки. Вже пізно восени, коли прорідився і впав на межі страхополох, за городом, майже в самій балці знайшовся ще один гарбуз, але все нутро його виклювали пронирливі кури.

З того літа і по сю пору бешкетують на городах далекого села гарбузи, які бабця через пузатість теж називала Шоло-менчихами і натішитись не могла веселим, сонцебоким круглякам, молитись, говорила, треба на невідомого базарного чоловіка, який таке їй рідкісне насіння продав. "Хай ростеї Хай фулюганить!"—викрикувала бабця, обдаровуючи односельчан насінням буйного плоду.

У війну гарбузова каша дуже виручала селян. Дітям, і своїм, і евакуйованим, її як ласощі давали; хворих гарбузова каша піднімала на ноги. Та ще й досі в трудовій сім'ї хлопчика ні-ні та й куплять гарбуз на базарі і зварять — для різноманітності столу — кашу з молоком і пшоном, їдять та бабцю за трапезою згадують: "Легка рука в людини на овоч була!" Недарма її сіяльницею в селі нарекли, навперебій просили садити і сіяти особливо вередливий овоч — ніхто на селі краще бабці не відав, кого з ким мирити на городі.

Якби город був пам'ятний лише тим, що вигодував і випоїв хлопчика, дав йому силу і радість життя, перші навики в праці, він би й тоді пам'ятав його свято і так само трепетно билося б його серце, як б'ється, нині, коли по всій Великій Русі оголюються з-під снігу, розтають розпороті квадрати землі за дворами, поза селом, на запільних ділянках, на за-городніх пустирищах, на схилах гір і біля залізничних доріг, у болотах і пісках, біля озер і рік — повсюди, де проживають люди.

Не служать нині молебнів на початку жнив, не скроплюють землю водою, освяченою з ікони богородиці плодючості— Деметри, не причаровують хрумкий огірок за допомогою заритого в грядки товкачика, та й сам город став стомлюючим придатком життя, особливо для городян. З

заступами, з граблями, з мішками, на переповнених електричках, в автобусах і пішки доводиться їм тягтися за місто на відведену "ділянку".

Та не можуть люди кинути землю, велика звичка і тяга до неї, віра в неї: а раптом горе якесь? Неврожай? Посуха? Війна, не дай боже, знову?! На кого і на що надіятись тоді? На землю. Вона ніколи не зраджувала і не підводила, вона — годувальниця наша, всепрощаюча, незлопам'ятна.

Копає хлопчик ділянку за городом, ловить носом дух прілого бадилля, печеної картоплі, народжуваної трави, і ввижається йому хата, що наддалася під берег, город за нею з бур'яном, переламаним, потріпаним зимовим холодом та вітрами. Сніг за лазнею і під яром ще сіріє, а в бур'яні вже фігами стирчить трава, яку і сліпий знає,— кропива. По городу в білих кофтах і хустках баби, діти, дівчата розсипались, згрібають торішнє бадилля, зимовий прах і мотлох змітають у залиту до країв ковбаню, пісню заводять і одразу кидають її, голосно сміються, говорять про щось, а гола весняна земля чадить синюватим димком, гарячково марить теплом і зеленню.

В хаті ще з лютого по всіх вікнах садовки в ящиках стоять, насіння в старих посудинах мокне, картопля на підлозі розсипана проростає; бабця головки часнику членить на посадку, цибулю сортує — осліпла бабця, і ноги в неї відібрало— навпомацки робить, не може жити без усякого діла.

На осикових жердинах, що сочаться мокрим на зрубах, привезених із лісу затикати проламану горожу, міняти зістарілі прясла, сидить дід, закрутив посічені, але все ще франтуваті вуса, тютюн курить — д-дуже він любить оце заняття, курить і на коня дивиться. Може, і не на коня, може, дивиться він у далеку задонську землю, звідки ще молодим відважним козаком прискакав він у Сибір із загоном когось підкоряти, але сам був підкорений і взятий у полон меткою веселою сибірячкою, та й застряв на віки вічні в північній стороні.

З гір врозбрід котяться каламутні потоки, пролизують лід, і він, просмоктаний донним болотом, стає дірчастим, кисне, наче перестояне тісто. Вздовж балки і по схилах од вертихвісток біло, чубарки лахматяться, баранці жовтими ніздрями до весни принюхуються, кандиль і саранку копай скільки хочеш, ласуй жирними цибулинками. Біля діда свої і чужі діти товчуться. Вибирають лозинки шелюги, на в'язання різані, свищики з них майструють, дмуть, свистять. Птахи од дітей не відстають, заливаються кожна на свій лад.

Лагодять горожу чоловіки, гребуть мотлох у купу дітлахи та жінки. По всій російській землі, з краю в край горять весняні багаття, як і у всі часи, іде прибирання землі, наче світлиці перед великим святом. Ухають, дуріють знуджені за лугом корови, кружляє шуліка над проталинами, трясе дзвіночком жайворонок, качки плюхнулися в балку.

Немає вже діда й бабці, і городу того, напевне, немає, та й хати теж. Змило її весняними водами під яр, ударилась вона зморщеним лицем об обмиті водою камені, і розсипались її старі кістки. Не дуріють корови, не розкошують у калюжах свині, не кульгає кінь по старій межі — немає коней на селі, замінили їх машини.

Але чому, чому все бачиться і чується так виразно? І серце летить-летить у ті незабутні далі... Все життя летить, особливо веснами, і ніяк не приземлиться, вічно маряться якісь там переміни в житті, хоча знає — все на світі йде по колу, все в цьому колі влаштовано розумною чергою: слідом за весняними вогнями і прибиранням землі труд починається: оратимуть люди, боронуватимуть, сіятимуть, на городах овоч садитимуть. Потім сходи будуть.