Одіссея - Сторінка 57
- Гомер -
Одіссей помаленьку іззаду
155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду.
Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, —
В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття.
Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало,
160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому.
Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли.
Та до часу він наші лайливі слова і побої
В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом.
Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса,
165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову,
Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там.
Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він
Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо —
Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства.
170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній
Лук натягнути, — для того ми надто були недолугі.
Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея,
Всякими голосно всі почали ми кричати словами,
Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він.
175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив.
Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий,
Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо.
Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли;
Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив.
"о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати,
Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо.
Знати було, що когось із богів своїм спільником має.
В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва
Били круг себе нещадно і голови їм розбивали,
185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку.
Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи,
Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі.
Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, —
Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити
190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих".
Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього:
"Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею!
Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину.
Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа,
195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею
З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи
Слава чеснот її між земнородних, — дадуть їм безсмертні
Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі.
Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила,
200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях
Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила
Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні".
Так між собою вони розмову провадили щиру,
Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних.
205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром
В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,
Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно.
Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова,
Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують
210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу,
Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким
Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста.
З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся:
"Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей
215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу.
Випробу я учиню у нашого батька тим часом —
Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі,
Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?"
Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю.
220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же
Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти.
Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий,
Ні служників, ні синів його, — всі повиходили з саду
Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник
225] Обгородить, — де шукать, їм показував Долій старенький.
Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре,
Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому,
Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури
Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись,
230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний
На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний.
Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний,
Став під високою грушею й слізьми гіркими умився.
235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати —
Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу
Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну,
Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити.
Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще:
240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.
З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий,
Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши.
Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив:
"Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує
245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина —
Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні,
Ані смоковниця — тут без твого не росте піклування.
Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися:
Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість
250] Випала тут, — увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті.
Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає,
Й рабського в тебе нічого нема, — лиш побачити варто
Вигляд і постать твою, — скоріш на державця ти схожий.
Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся
255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає.
Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш?
Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно:
Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні
2бо Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі?
Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно
Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати
Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще,
Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда?
265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай.
Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну
Милу прибув, — із людей, з далекого краю захожих,
Гість миліший ніколи до дому мого не приходив.
Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще,
270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий.
Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно,
Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі,
Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я —
Золота гарного виробу сім йому дав я талантів,
275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих,
Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок,
Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів;
Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі
Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав".
280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько:
"Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш,
Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують.
Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши.
От якби дома застав живим ти його на Ітаці,
285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши,
Як і належить віддячить тому, хто перший почав це.
Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто:
Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти
Гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді
290] Він, бідолашний? Мабуть, від отчизни й від друзів далеко
Риби у морі десь з'їли його, чи, може, на суші
Став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати,
Не спорядила із батьком, — ми ж разом його породили;
І Пенелопа розважна, із віном багатим дружина,
295] Не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка,
Вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих.
Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно:
Хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині?
Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою
300] Товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник
Плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від'їхав?"
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.
Родом я з Алібанта, де дім я уславлений маю;
305] Син владаря Афіданта, а дід Поліпемоном звався,
Сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі
До берегів цих мене із Сіканії вітром загнало.
Свій корабель я близ поля далеко від міста поставив.
Що ж до твого Одіссея, то рік уже п'ятий минає,
310] Як відтіля він одбув і з вітчизни моєї від'їхав,
Муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували,
Справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши,
З радістю й він відпливав. Сподівались обоє не раз ми
Ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись".
315] Мовив це, й чорна хмара печалі Лаерта окрила,
Попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши,
Голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко.
Захвилювалось і синове серце: на любого батька
Глянув лише — і гостро у ніздрях йому защипало.
320] Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив:
"Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш!
Аж на двадцятому році вернувсь я до рідного краю.
Годі, утримайсь од сліз, і плачу, і гіркого стогнання.
От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати.
325] Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі,
Злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну".
В відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив:
"Якщо насправді це ти, мій син Одіссей, повернувся,
Певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я".
330] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
"Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися —
То на Парнасі кабан мене білими іклами ранив
На полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали,
Щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, — одержать
335] Мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він.
Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре,
Всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп'ям ще їх назви
В тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева
Так ми проходили, й ти пояснив мені кожного назву,
340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток,
Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти
Дати рядів п'ятдесят, таких, що весь рік безнастанно
Тут плодоносять, — і зараз ті грона ростуть розмаїті,
Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає".
345] Так він сказав, а в старого і серце, й коліна зомліли,
Як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно.
Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів.
Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний.
А як прийшов він до пам'яті й дух в його серце вернувся,
350] Відповідаючи, так він одразу ж почав говорити:
"Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім,
Раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились.
Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглись
Всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски
355] Не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських".
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
"О, не турбуйся! Тепер нема чого цим клопотатись!
Краще ходім до оселі, від саду ж вона недалеко.
Я Телемаха туди, і чередника, й свинопаса
360] Вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували".
Мовив він це, і пішли до прекрасного дому обидва.
А як дійшли до покоїв, збудованих зручно й вигідно,
Там Телемаха застали, і чередника, й свинопаса, —
Краяли м'ясо вони і вино іскристе мішали.
365] В домі тим часом одна сікелійка служебна Лаерта,
Мужнього серцем, помила й оливою вже намастила,
Потім і плащ подала одягнути прегарний.
155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду.
Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, —
В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття.
Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало,
160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому.
Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли.
Та до часу він наші лайливі слова і побої
В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом.
Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса,
165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову,
Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там.
Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він
Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо —
Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства.
170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній
Лук натягнути, — для того ми надто були недолугі.
Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея,
Всякими голосно всі почали ми кричати словами,
Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він.
175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив.
Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий,
Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо.
Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли;
Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив.
"о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати,
Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо.
Знати було, що когось із богів своїм спільником має.
В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва
Били круг себе нещадно і голови їм розбивали,
185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку.
Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи,
Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі.
Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, —
Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити
190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих".
Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього:
"Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею!
Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину.
Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа,
195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею
З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи
Слава чеснот її між земнородних, — дадуть їм безсмертні
Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі.
Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила,
200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях
Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила
Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні".
Так між собою вони розмову провадили щиру,
Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних.
205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром
В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши,
Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно.
Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова,
Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують
210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу,
Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким
Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста.
З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся:
"Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей
215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу.
Випробу я учиню у нашого батька тим часом —
Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі,
Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?"
Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю.
220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же
Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти.
Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий,
Ні служників, ні синів його, — всі повиходили з саду
Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник
225] Обгородить, — де шукать, їм показував Долій старенький.
Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре,
Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому,
Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури
Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись,
230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний
На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний.
Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний,
Став під високою грушею й слізьми гіркими умився.
235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати —
Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу
Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну,
Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити.
Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще:
240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові.
З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий,
Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши.
Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив:
"Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує
245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина —
Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні,
Ані смоковниця — тут без твого не росте піклування.
Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися:
Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість
250] Випала тут, — увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті.
Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає,
Й рабського в тебе нічого нема, — лиш побачити варто
Вигляд і постать твою, — скоріш на державця ти схожий.
Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся
255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає.
Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш?
Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно:
Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні
2бо Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі?
Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно
Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати
Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще,
Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда?
265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай.
Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну
Милу прибув, — із людей, з далекого краю захожих,
Гість миліший ніколи до дому мого не приходив.
Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще,
270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий.
Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно,
Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі,
Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я —
Золота гарного виробу сім йому дав я талантів,
275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих,
Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок,
Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів;
Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі
Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав".
280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько:
"Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш,
Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують.
Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши.
От якби дома застав живим ти його на Ітаці,
285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши,
Як і належить віддячить тому, хто перший почав це.
Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто:
Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти
Гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді
290] Він, бідолашний? Мабуть, від отчизни й від друзів далеко
Риби у морі десь з'їли його, чи, може, на суші
Став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати,
Не спорядила із батьком, — ми ж разом його породили;
І Пенелопа розважна, із віном багатим дружина,
295] Не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка,
Вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих.
Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно:
Хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині?
Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою
300] Товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник
Плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від'їхав?"
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
"Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я.
Родом я з Алібанта, де дім я уславлений маю;
305] Син владаря Афіданта, а дід Поліпемоном звався,
Сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі
До берегів цих мене із Сіканії вітром загнало.
Свій корабель я близ поля далеко від міста поставив.
Що ж до твого Одіссея, то рік уже п'ятий минає,
310] Як відтіля він одбув і з вітчизни моєї від'їхав,
Муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували,
Справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши,
З радістю й він відпливав. Сподівались обоє не раз ми
Ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись".
315] Мовив це, й чорна хмара печалі Лаерта окрила,
Попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши,
Голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко.
Захвилювалось і синове серце: на любого батька
Глянув лише — і гостро у ніздрях йому защипало.
320] Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив:
"Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш!
Аж на двадцятому році вернувсь я до рідного краю.
Годі, утримайсь од сліз, і плачу, і гіркого стогнання.
От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати.
325] Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі,
Злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну".
В відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив:
"Якщо насправді це ти, мій син Одіссей, повернувся,
Певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я".
330] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
"Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися —
То на Парнасі кабан мене білими іклами ранив
На полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали,
Щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, — одержать
335] Мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він.
Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре,
Всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп'ям ще їх назви
В тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева
Так ми проходили, й ти пояснив мені кожного назву,
340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток,
Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти
Дати рядів п'ятдесят, таких, що весь рік безнастанно
Тут плодоносять, — і зараз ті грона ростуть розмаїті,
Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає".
345] Так він сказав, а в старого і серце, й коліна зомліли,
Як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно.
Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів.
Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний.
А як прийшов він до пам'яті й дух в його серце вернувся,
350] Відповідаючи, так він одразу ж почав говорити:
"Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім,
Раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились.
Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглись
Всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски
355] Не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських".
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
"О, не турбуйся! Тепер нема чого цим клопотатись!
Краще ходім до оселі, від саду ж вона недалеко.
Я Телемаха туди, і чередника, й свинопаса
360] Вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували".
Мовив він це, і пішли до прекрасного дому обидва.
А як дійшли до покоїв, збудованих зручно й вигідно,
Там Телемаха застали, і чередника, й свинопаса, —
Краяли м'ясо вони і вино іскристе мішали.
365] В домі тим часом одна сікелійка служебна Лаерта,
Мужнього серцем, помила й оливою вже намастила,
Потім і плащ подала одягнути прегарний.