Оліверова історія - Сторінка 23

Мама натякнула, що настала година віддати одне одному на добраніч. Всі підвелися і побажали одне одному приємних снів та гарних подарунків.

— На добраніч, Марсі,— сказала мама.

— На добраніч і дякую вам,— прозвучало у відповідь.

— На добраніч, любий,— знову сказала мама і поцілувала мене в щоку. її швидкий погляд сказав мені, що Марсі іспит склала.

О. Б. Третій та його дружина пішли. Марсі повернулася.

— Я прокрадуся до твоєї кімнати,— запропонував я.

— Ти зовсім збожеволів?

— Ні, я дуже збуджений,— відповів я. — Послухай, Марсі, сьогодні ж Святвечір.

— Твої батьки б ужахнулися,— сказала вона, і, мабуть, щиро.

— Марсі, б'юся об заклад, що цієї ночі кохатимуться навіть вони.

— Вони одружені,— відказала Марсі і, швидко поцілувавши мене в губи, вивільнилася з моїх обіймів і зникла.

Якого біса!

Я почовгав до своєї старої кімнати, де все залишалося, мов у музеї, так, як було за моїх юнацьких літ (вимпели, світлини команд і все інше). Мені хотілося зателефонувати на пароплав і сказати: "Філе, маю надію, що принаймні у тебе все гаразд".

Я не зателефонував.

Я ліг у ліжко, збентежено думаючи про те, що я сподівався мати від Різдва.

***

— Доброго ранку! Щасливого Різдва! Цей пакет для вас!

Мама подарувала моєму батькові ще один набір краваток та бавовняних носовиків. Вони були дуже схожі на подаровані йому торік, як і халат, який батько подарував мамі.

Я одержав півдесятка всіляких краваток, про які було сказано, що вони акурат для молоді.

Марсі одержала останню книжку Дафне дю Мор'є від мами.

Я витратив на придбання різдвяних подарунків, як і щороку, п'ять хвилин, що на них і позначилося. Мама одержала кілька хусток, батько — ще кілька краваток, а Марсі — книжку "Насолода куховарити" (подивимося на її реакцію).

Усіх, звісно, цікавило, що привезла наша гостя.

Почати з того, що дарунки Марсі були, на противагу нашим, не загорнені вдома, а упаковані професійно (вам відомо де) у Каліфорнії.

Мама дістала ясно-блакитний кашеміровий шарф ("Не треба було",— дякуючи, сказала вона). Батько — оту довгасту коробку: в ній було французьке вино "Шато-Бріон" розливу 1959 року.

— Яке чудове вино! — похвалив він, хоча й не був знавець. У нашому "винному льоху" зберігалося віскі для батькових гостей, херес — для маминих гостей і зо два ящики доброго шампанського — для важливих оказій.

Я дістав пару рукавичок. Хоча вони й були елегантні, мені не хотілося носити подарунок Марсі на своїх кінцівках. Він був надто безликий. ("Ти віддав би перевагу оздобленому норкою спортивному костюму?" — запитала вона пізніше. — "Так, тоді я був би спокійніший!" — погодився.)

Вершиною всього, а радше — дном, був подарунок від батька. Я дістав те, що й завжди,— чек.

***

Радій, Усесвіте...

Ми вступили до церкви і пройшли до нашої лави, коли органіст пан Вік енергійно виконував цей гімн. У церкві було багато "рівних нам за станом", які крадькома приглядалися до нашої гості. "Вона не нашого кола",— певно, казали вони. Ніхто з них не дивився на неї, не криючись, за винятком пані Роудз, якій її дивні, винятково дивні дев'яносто довгих років могли дозволити таку поведінку.

Але зібрання спостерігало за місіс Роудз і не могло не помітити, що, після уважного погляду на Марсі, вона всміхнулася. Ага, отже, стара карга схвалює.

Ми співали не так голосно, як минулого вечора, й слухали превелебного пана Ліндлі, що правив службу. Батько читав уривок із Біблії і, треба віддати йому належне, робив це гарно. Він переводив дух на комах, а не після кожного слова, як це робив Ліндлі.Казання "Господь милосердний" показало, що превелебний знайомий з мирськими справами у світі. Він згадав конфлікт у Південній Азії і просив нас подумати на різдвяні свята, як дуже потрібен Христос тому світові, що воює.

Дяка небові, Ліндлі був ядушник, отже казання вийшло милосердно коротким.

Одержавши благословення, всі вийшли на паперть. Говорили про те, чим скінчилася зустріч Гарвард — Йєль. І, звичайно, цього ранку всі були тверезі. Джексон! Мейсон! Гарріс! Баррет! Кейбот! Лоуелл! О Господи!

З цими іменами на вустах зверталися один до одного щирі друзі, неголосно розмовляючи про незначні речі. Мама теж привітала кількох своїх друзів. І, звісно, теж неголосно.

Раптом пролунало голосне:

— Мааг-сі-і, догога!

Я озирнувся і побачив, що моя подруга когось обнімає. Був то хтось старий чи, незважаючи на церкву, він проковтнув зуби? Мої батьки так і вродилися коло них, щоб побачити, хто так палко привітав Марсі.

Добрий старий Стендіш Фарнем досі не випускав Марсі з обіймів.

— О дядечку Стендіше, яка приємна несподіванка!

Мама, здавалося, нетямилася з захвату. Отже, Марсі — племінниця цього поважного "одного з нас"?

— Мааг-с-і, що привело тебе, міську дівчину, в такі вагвагські місця? — запитував Стендіш, вимовляючи "а" на всю ширину Біскайської затоки.

— Вона гостює в нас,— втрутилася мама.

— О Елісон, як добге,— сказав Стендіш і, підморгнувши мені, додав: — Бережіть її від цього вашого розпусного хлопця.

— Ми тримаємо її під склом,— сказав я на це, і старий Стендіш усміхнувся.

— Ви родичі? — запитав я, бажаючи, що Стендіш забрав свою руку зі стану Марсі.

— Лише за духом. Пан Фарнем та мій батько були партнерами,— сказала Марсі.

— Не пагтнегами,— наполягав він,— бгатами.

— О! — вигукнула мама, явно сподіваючись почути нові подробиці.

— Ми мали коней,— сказав Стендіш. — Коли її батько помег, я їх пго-дав. Стало не до гозваг.

— Слушно,— сказала моя мама. Під її різдвяним капелюшком кипів Ве-зувій цікавості. (Стендіш явно вважав, що ми знаємо, хто був батько Марсі.)

— Якщо знайдеш час, пгиходь після обіду до нас,— сказав старий Фарнем на прощання.

— Мені треба бути у Нью-Йорку, дядечку Стендіше.

— А, ділова дівчинка,— вигукнув він. — Согом тобі пгокгадатися до Бостона, мов злочинець. — Він послав їй рукою поцілунок і повернувся до нас. — Дивіться годуйте її. Я пгигадую, що маленькою Мааг-сі-і завжди була на дієті. Щасливого Гіздва!

Потім у голову йому стрельнула нова думка, і він вигукнув:

— Пгацюй і далі добге, Мааг-с-і. Ми пишаємося тобою!

Батько привіз нас додому маминою машиною. Всі змістовно мовчали. За різдвяною вечерею батько відкоркував пляшку шампанського.

— За Марсі,— сказала мама.

Марсі пригубила з келиха. Я не дуже доречно запропонував випити за Христа.

За столом нас було шестеро. Крім нас чотирьох, були ще: Джеф — мамин племінник із Вірджинії та тітонька Елен — незаміжня сестра мого діда, батькового батька, яка, либонь, сягнула мафусаїлового віку ще тоді, коли разом з братом училася в Гарварді. Елен — глуха, Джефрі їв, наче в нього солітер, отже розмова точилася здебільшого навколо страв.

Ми хвалили птицю.

— Дякуйте Флоренс,— скромно сказала мама. — Вона встала спозарання, щоб її приготувати.

— Начинка просто казкова,— збуджено мовила моя нью-йоркська сусідка по кімнаті.

— Іпсуїчські устриці,— задоволено сказала мама.

Всього було вдосталь. Я і Джеф їли, мов ненажери. Була відкоркована друга пляшка шампанського. Хоча, мені здається, пили лише ми з батьком. Зрештою, я не цілком цього певен, бо випив найбільше.

Після традиційного солодкого пирога Флоренс, уже о третій годині дня, була кава у вітальні.

Перш ніж їхати до Нью-Йорка, мені треба було дати моєму шлункові нормалізуватися і трохи заждати, поки стане яснішою голова.

— Марсі, ти не маєш охоти пройтися? — запитала мама.

— Залюбки.

І вони пішли.

Тим часом тіточка Елен задрімала, а Джеф пішов дивитися по телевізору футбол.

Ми залишилися вдвох із батьком.

— Мені б теж не завадило свіже повітря,— сказав я.

— Давай пройдемося,— мовив на це батько.

Ми одягнули пальта і вийшли на мороз. Я усвідомлював, що то я запросив батька на цю прогулянку. Я міг би з Джефом дивитися футбол, але в мене була потреба поговорити зі своїм предком.

— Вона — чудова дівчина,— озвався він.

Я його ні про що не запитував, але на розмову про Марсі сподівався.

— Дякую, батьку,— відказав я. — Я теж так вважаю.

— Вона, здається ... кохає тебе.

Ми були в лісі, оточені безлистими деревами.

— Я теж ... начебто кохаю її,— помовчавши, мовив я.

Батько зважував кожне слово. Він не був готовий до того, що я буду щирий. Після цілих років мого недоброзичливого ставлення він, певно, чекав, що будь-якої миті я ухилюся од відвертої розмови, але помалу зрозумів, що я цього не зроблю, і обережно запитав:

— Це серйозно?

Якийсь час ми йшли мовчки. Нарешті, глянувши на нього, я стиха відповів:

— Аби ж то я знав.

Хоча моя відповідь видавалася майже загадковою, батько відчув, що я відверто висловив те, що було на душі.

— Є ... перешкода? — запитав він.

Я глянув на нього і мовчки кивнув головою.

— Здається, я розумію,— сказав він.

Що він розуміє? Я ж нічого йому не казав.

— Олівере, те, що ти ще й досі горюєш,— ненормально. — Його проникливість захопила мене зненацька. А може, він просто вгадав, що його заувага може ... схвилювати мене?

— Ні, річ не в Дженні,— мовив я. — Я хочу сказати, що готовий до... — Для чого я це кажу йому?

Він не наполягав. Він чекав на закінчення моєї думки. За кілька хвилин батько лагідно запитав:

— Отже, є перешкода?

— Так, її сім'я,— відповів я.

— О,— сказав він. — Є якісь ... сумніви?

— З мого боку,— відповів я. — її батько... —Так?

— ... був Волтер Біннендейл.

— Розумію,— кинув він.

Цими словами ми закінчили найщирішу в нашому житті розмову.

— Я їм сподобалася?

— Я б сказав, що ти їх зачарувала.

Ми досягли штату Массачусетс. Темно. Не видно жодного рухомого предмета, жодної живої істоти.

— Ти задоволений?

Я не відповів. Марсі чекала на похвалу, але я скупчив увагу на порожній дорозі.

— Що сталося, Олівере? — запитала вона нарешті.

— Ти їм лестила.

Вона, здавалося, була здивована, що це мене дратувало.

— Що ж тут поганого?

— Але на 'кий біс? — дозволив я собі трохи показати характер. Пауза.

— Бо я хочу вийти за тебе заміж.

На щастя, машину вела Марсі. Я був приголомшений її щирістю. Вона ніколи так відверто не висловлювалась.

— Тоді спробуй зачарувати мене! — сказав я.

Якусь часину тишу порушували тільки посвист вітру та музика. Потім вона запитала:

— Між нами і досі взаємини на рівні залицяння? Я сказала б, що ми вже давненько пройшли цю стадію.

— Хм,— промимрив я невиразно, бо мав острах, що мою мовчанку вона розцінить як згоду з її словами.

— Гаразд, а де ми зараз є, Олівере? — запитала вона.

— На відстані близько трьох годин від Нью-Йорка,— відповів я.

***

— А що саме я зробила?

Після Стербриджа ми зупинилися в "Го.