Оліверова історія - Сторінка 24

Джо." випити кави.

Я хотів відповісти: "Не надто багато", але не втратив ще здатності тримати вогненебезпечні слова під контролем. Я був зворушений її матримоніальним оголошенням і не був готовий до розумної відповіді.

— Отже, що я зробила таке, що тебе розгнівило? — знову запитала Марсі. Мені кортіло відповісти: "Те, чого ти не зробила".

— Забудьмо, Марсі. Ми обоє потомилися.

— Олівере, ти на мене гніваєшся. Чому не скажеш за що? Цього разу вона мала рацію.

— Гаразд,— почав я, креслячи пальцем кола на столі. — Ми провели перед Різдвом два тижні нарізно. Хоча ми й були заклопотані справами, я увесь цей час мріяв бути з тобою...

— Олівере...

— Я не маю на увазі лише в ліжку. Я маю на увазі, що я жадав твого товариства. Нас двоє...

— О, облиш,— сказала вона. — В Іпсуїчі було таке різдвяне божевілля.

— Я говорю не лише про дні свята. Я маю на увазі увесь час.

Вона дивилася на мене. Я не підвищив свого голосу, але в ньому чулися нотки гніву.

— Отже, ми повертаємося до моїх поїздок протягом кількох минулих тижнів.

— Ні. Я маю на увазі наступні десять тисяч тижнів.

— Олівере,— сказала вона,— я вважала, що нас примушує працювати ще й належне ставлення до своїх обов'язків.

Вона має рацію. Але лише в теорії.

— Спробуй думати про "обов'язки", коли ти один о третій годині ранку.

Я сподівався почути ущипливе зауваження, але помилився.

— Мені доводиться, досить часто,— сказала вона лагідно, торкнувшись моєї руки.

— Правда? І що ж, приємно відчувати лише готельні подушки?

— Бридко,— відповіла вона.

Ми завжди підходили до краю, але ніколи не сварилися. Хіба зараз не її черга запропонувати змінити гру?

— І як ти борешся з такими ночами? — запитав я.

— Я кажу собі, що не маю вибору.

— Ти в цьому певна?

Я відчував наближення сварки, своєрідного двобою укладів життя.

— Чого ти хочеш від жінки, Олівере? — чемненько запитала Марсі.

— Кохання,— відповів я.

— Іншими словами, тобі потрібне слабке створіння?

— Я б не заперечував проти того, щоб провести ще кілька вечорів у тому самому номері.

Я не мав охоти дискутувати, як і дозволяти їй бодай якось торкатися мого одруження. Дженні, чорт бери, теж працювала.

— Я гадала, що ми щаслива пара.

— Так, коли ми разом. Але, Марсі, те, чим ти поповнюєш наші стосунки по телефону, не є повноцінним товаром.

Іронію моїх комерційних метафор не було оцінено.

— Ти вважаєш, що один із нас мусить іти за другим назирці й бути йому за няньку?

— Я був би нею, якби був тобі потрібен.

— Боже мій! Я щойно навпростець сказала, що хочу вийти за тебе заміж!

Вона виглядала стомленою й обуреною. Момент для розмови був явно не слушний.

— Може, підемо? — запропонував я.

Я заплатив. Ми вийшли й рушили до машини.

— Олівере,— озвалася Марсі.

— Що, Марсі?

— А чи не може бути такого, що тебе засмучують спогади про минуле? Я маю на увазі те, що твої батьки не вистрибували з радощів, коли ти привіз додому Дженні, а я їм сподобалася?

— Ні,— сказав я. І закопав її зауваження на додаткову глибину в ще один мільйон сажнів.

***

Марсі, треба віддати їй належне, виявилася бійцем.

Усі дні після нашого різдвяно-новорічного перепочинку я відчував її мовчазну підготовку до нової кампанії. Ворогом, звісно, був її власний інстинкт не довіряти слову.

І мій.

У всякому разі, вона якомога довше залишалася вдома й намагалася керувати фірмою по телефону. Дуже нелегка справа після різдвяного божевілля. Але Марсі її робила. Вона боролася за майбутнє. І ми проводили вечори разом. А іноді, хоч як це дивно, і другу половину дня.

Великий сюрприз вона піднесла мені напередодні Нового року. Ми збиралися на вечірку до Сімпсонів. Коли я голився, Марсі підійшла до мене й прикрасила собою відбиття у дзеркалі.

— Ти готовий до вчинку, Олівере?

— Якого саме? — обережно поцікавився я.

— Як ти дивишся на невеличку подорож? У лютому.

— Гадаю, ти вже вибрала, куди саме.

— Не хвилюйся і подумай,— сказала вона. — Я маю перевірити гон-конґську виставку мод...

— Гонконг?

Вона мене спіймала. Моя усмішка була від вуха до вуха.

— Отже, ти згоден, мій друже?

— Кажеш, ти повинна там працювати? — запитав я підозріло.

— Просто показатися — не така то вже й праця. Але ще до того, на тиждень раніше справлятиметься китайський Новий рік. Ми можемо мати наше особисте свято. А дорогою додому зупинимося на Гаваях.

— Ну... — сказав я (вираз мого обличчя промовляв: "Чорт бери!"), а потім обережно запитав:

— У тебе на Гаваях якась справа?

— Ніякої. Якщо не рахувати колекціонування кокосових горіхів. Оце так новорічна пропозиція!

— Ну що? — запитала вона.

— Мені це подобається, Марсі. Особливо Гаваї. Тихі пляжі... Прогулянки при місячному світлі...

— Схоже на медовий місяць,— сказала вона.

Загадкова фразеологія. Цікаво, наскільки вона вмисна. Замість повернутися до неї, я, щоб побачити вираз її обличчя, довів до ладу дзеркало. Воно було запітніле.

***

Сказати, що я одержав від керівництва дозвіл на подорож означало б сказати дуже мало. Мій намір усіляко підтримували. І зовсім не тому, що мене раді були позбутися. Я не мав жодного дня відпустки з тих пір, як почав працювати в конторі.

Хоча були й певні жертви. Я втрачав нагоду взяти участь у деяких справах. Найближчим часом, при розгляді у Вашингтоні двох справ, я міг би скористатися з чернеток свого виступу на процесі "Веббер проти призовної комісії". І в грудні, коли Конгрес мав вирішити, як бути з "де факто" проблемами сегрегації. Отже, у мене апріорі виникали певні сумніви.

— Вас непокоїть, що за час вашої відсутності світ стане справедливим,— усміхнувся містер Джоунз. — Обіцяю, кілька випадків вияву несправедливості ми для вас притримаємо.

— Дякую, пане.

— Будьте трохи егоїстом, Олівере. Ви на це заслужили.

Навіть готуючись до подорожі (гонконгське туристичне агентство засипало мене матеріалами), я провів кілька справ, виступаючи на боці учасників нічних рейдів. Я також передав до суду скаргу на шахрайський обман споживача. За нею простежить Баррі Полак (переможець у справі шкільної ради).

***

— Послухай, Марсі, що таке "Нанкінська угода"?

— Звучить на зразок Мікадо,— відповіла вона.

Я навчав її під час сніданку, за вечерею, коли вона чистила зуби, навіть турбував її в конторі.

— Ти повинна знати, що "Нанкінська угода"...

— О, я повинна знати?

— Так. Коли Англія напала на Китай під час "Опійної війни"...

— А, опій,— очі її заблищали.

Я проігнорував її пустотливість і продовжував лекцію:

— ...Китай мусив віддати Гонконг британцям.

— О,— сказала вона.

— Це лише початок,— мовив я.

— Я розумію,— зауважила Марсі,— а кінцем буде те, що правник Баррет збирається примусити британців повернути місто назад.

Від її усмішки посвітлішало в кімнаті.

— А як ти готуєшся до цієї подорожі? — запитав я.

— Я була там кілька разів,— похвалилася вона.

— Справді? Тоді скажи мені, що тобі згадується, коли я кажг "Гонконг"?

— Орхідеї,— відповіла Марсі. — Це щось неймовірне! їх там росте дев'яносто різних видів.

О, приємний факт. Промисловий магнат із чутливою душею.

— Марсі, я куплю тобі по одній квітці кожного виду.

— Я примушу тебе дотримати свого слова.

— Зроблю все, аби примусити тебе триматися мене.

*** •

— Наближається Новий рік, гучною піснею прославимо Кунг-фу!1

Я танцював по конторі, зав'язуючи теки й тиснучи руки. Завтра ми візьмемо курс на Схід.

— Не переживайте,— сказала Аніта. — Я про вас думатиму. Кохання, Олівере.

— Ні, ні, Аніто, зрозумій правильно,— відказав новоспечений знавець китайської культури. — Kung hei fat choy!2

— Ви вважаєте, що я набралася тіла?

— О ні, Аніто,— відповів знавець. — Це — китайське новорічне побажання. Воно означає: "Процвітання та щастя!" До побачення!

— До побачення, щасливчику! Отже, ми з Марсі полетіли на Схід.

34

Про Гонконг у мене в пам'яті залишилося небагато. Зате я добре пам'ятаю, що там я бачив Марсі Біннендейл востаннє.

Ми вилетіли з Нью-Йорка вранці у вівторок і зробили лише одну зупинку, на аеродромі Фербенкс, на Алясці, щоб заправитися. Мені кортіло скуштувати місцевого морозива, а Марсі погуляти в сніжки. Поки ми роздумували, всіх запросили зайняти свої місця в літаку.

Розташувавшись якомога зручніше на трьох сидіннях і мавши піднесений настрій, ми взялися до того, що невибагливі називають "секс, немов у літаку на небесах". Тобто, поки артист Клінт Іствуд за жменю доларів розважав пасажирів всілякими дурницями, ми крадькома займалися любов'ю.

Раннього вечора в середу (!) літак приземлився в Токіо. У нас було чотири години на пересадку. Я так втомився за двадцять годин польоту, що не надто церемонно упав у крісло в затишній кімнаті відпочинку Панамериканської авіакомпанії. Марсі тим часом, як завжди, діяльна, провела нараду з якимись хлопцями, які приїхали з міста на зустріч з нею. (Між нами було погоджено, що вона працюватиме чотири дні, а потім ми пошлемо увесь світ під три чорти і візьмемо двотижневу відпустку.) На час, коли Марсі розбудила мене, щоб іти до літака для останнього перельоту, вона обговорила з постачальником модних японських галантерейних товарів Такашімая всі подробиці взаємообміну.

Більше я не спав, схвильовано чекаючи, коли побачу вогні Гонконгської затоки. Вони з'явилися майже опівночі, коли літак почав знижуватися. Видовище було навіть пишніше від того, що я бачив на ілюстраціях.

Зустрічав нас Джон Олександр Гсіанг. Було ясно, що він особа номер один у справах Марсі в колонії. Йому було близько сорока років. Говорив

1 Кунг-фу — китайське мистецтво самозахисту.

2 fat (англ.) — повний, жирний.

він англійською мовою з американським акцентом. ("Я вчився в університеті у Штатах",— пояснив він.) Доповідаючи про справи, Джон часто повторював "А-оукей".

Менше як за двадцять хвилин після приземлення ми вже летіли вертольотом над Гонконґською затокою від аеропорту в напрямі гори Вікторія. Краєвид був захватний.

— У нас кажуть,— сказав Джон Гсіанґ,— "Сліпучо засяє мільйон вогнів".

— Чому вони горять так пізно? — запитав я.

— Свято нашого Нового року.

Ти тупак, Баррете! Ти забув, чого приїхав! Ти ж навіть знаєш, що це рік Собаки.

— А коли всі полягають спати?

— О, можливо, через два-три дні,— усміхнувся містер Гсіанґ.

— Я можу витримати ще п'ятнадцять секунд,— зітхнула Марсі.

— Ти хочеш сказати, що втомилася? — запитав я, вражений тим, що ця диво-жінка можу зізнатися в таких речах.

— Досить, щоб скасувати ранковий теніс,— відповіла вона, цмокнувши мене в ухо.

***

У темряві я не міг бачити вілли ззовні.