Оліверова історія - Сторінка 22

Бо бути разом — це бути разом, і на Різдво ми справді завжди були разом.

Зараз — пів на десяту. До Різдва ще залишається десяток днів на різдвяні закупки, а я вже сьогодні осторонь від усього цього. Бо, як я вже сказав, у мене — проблема.

Провести Різдво у Кранстоні, як минулого разу, годі. Мій друг каже, що він їде в круїз із тими, кому за сорок. (Хто може знати, до чого це призведе?) Філ вважає, що полегшує моє становище. Але він відпливає і залишає мене на лаві підсудних у становищі досить скрутному.

Бути моїм домом зохочується Іпсуїч, Массачусетс, де живуть мої батьки. Марсі Біннендейл, з якою я живу, коли вона опиняється у межах моєї досяжності, переконувала, що панчохи з подарунками повинні висіти на Вісімдесят шостій вулиці.

Мені ж хотілося зустріти свято там, де я не відчував би себе одиноким. Суть була в тому, що обидві можливості мого вибору розв'язують проблему лише наполовину.

Але стривай! Є юридичний прецедент. Суддею, здається, був Соломон (прізвище — "Цар"). Його ухвала буде моєю ухвалою. Різдво провести з Марсі. Але в Іпсуїчі, Массачусетс. О-ла-ла!

***

— Алло, мамо.

— Як ся маєш, Олівере?

— Все гаразд. Як батько?

— Добре.

— Я... ну... щодо... е... Різдва.

— О, сподіваюся, цього разу...

— Так,— зараз же запевнив я її,— ми приїдемо. Я хочу сказати, е... мамо... чи можу я привезти гостя? Ну... якщо є місце?

Ідіотське запитання.

— Так, певно що, любий.

— Це друг.

Чудово, Олівере. Вона, можливо, подумала, що це ворог.

— О,— сказала мама, не в змозі приховати почуття (не кажучи вже про цікавість). — Це добре.

— Вона не з Іпсуїча. Нам доведеться прийняти її у нас.

— Гаразд,— сказала мама. — Це хтось із тих ... кого ми знаємо? (Іншими словами: з якої вона сім'ї?)

— Вона не з тих, щоб нам треба було хвилюватися, мамо.

— Це добре,— прикинувшись задоволеною, сказала вона.

— Я приїду раненько напередодні Різдва, а Марсі прилетить з узбережжя.

— О!

Знаючи мене, мама, безсумнівно, подумала, що це може бути узбережжя річки Тімбукту в Малі.

— Отже, чекаємо на тебе і панну...

— Неш. Марсі Неш.

— Нетерпляче ждемо вашого приїзду.

Це почуття було взаємним і, як сказав би лікар Лондон, щирим.

32

Чому?

Я міг уявити роздуми Марсі під час польоту з Лос-Анджелеса до Бостона 24 грудня. Квінтесенцією її роздумів буде "чому?".

Чому він запросив мене відвідати його батьків? І саме на Різдво. Чи означає це, що в нього ... поважні наміри?

У наших розмовах ми з нею, звісно, цієї теми ніколи не торкалися. Але я цілком певний, що там, у стратосфері, випускниця жіночого коледжу "Брін Мор",— мисляча людина, здатна збагнути мотивацію її нью-йоркського товариша по кімнаті.

Я радий, що вона ніколи не покаже цього і не запитає: "Чому ти мене запросив, Олівере?", бо, щиро кажучи, я відповів би: "Не знаю". То була прикметна для мене, хаплива постанова, не порадившись із Марсі, телефонувати додому. Моє власне внутрішнє бажання. (Отже, Марсі справді здивовано кліпала, коли я їй про це повідомив.)

Я також поспішив, коли, обманюючи себе, думав: "Вона просто товариш". Вийшло так, що ти з цим товаришем зустрічатимеш Різдво. Це нічого не означає і тут немає ніякого "наміру".

"Дурниці, Олівере, ти збіса добре знаєш, що це не надто двозначно, коли ти запрошуєш дівчину на Різдво, щоб познайомити з батьками. Це, друже, не вечірка студента-другокурсника".

Все це здається таким зрозумілим нині через тиждень, коли літак уже заходив на посадку в аеропорту Доган.

"На що, Олівере, натякає такий жест у реальному житті?"

Нині, після кількох днів роздумів, я міг на це запитання відповісти. Він натякає на одруження. Подружнє життя. Шлюб. "Ти розумієш, Баррете, яку бурю зчинив?.."

У моїй подорожі до Іпсуїча все-таки було палке бажання заручитися схваленням батьків. "Чому мене й досі ще обходить, що думають мати й батько?"

***

"Ти її кохаєш, Олівере?"

"Господи, хіба зараз час про це запитувати?"

"Так,— відповідає внутрішній голос. — Саме час".

"Чи я її кохаю? Дуже важко відповісти "так" чи "ні". Тоді чому, хай йому грець, я такий певний, що бажаю з нею одружитися?"

"Бо... Може, це й нелогічно, але я чомусь вірю: обов'язок стане каталізатором. А церемонія одруження розбудить кохання".

***

— Олівере!

Перша вийшла з літака предмет моїх думок. Виглядала Марсі фантастично.

— Знаєш, я справді знудьгувалася за тобою, друже,— сказала вона, обнімаючи мене під курткою. Хоча я теж міцно притиснув її до себе, але... Зрештою, ми в Бостоні. Треба заждати, поки...

— Де твоя валізка? — запитав я.

— У мене велика, її перевіряють.

— Ого. Ми будемо запрошені на показ мод?

— Ти не дуже помиляєшся,— відповіла вона. Визначаючи тим самим, що її гардероб старанно спланований.

У руках вона тримала довгастий пакунок.

— Давай понесу,— запропонував я.

— Ні, це крихка річ,— відповіла вона.

— А, це твоє серце,— глузливо мовив я.

— Не зовсім,— відповіла вона. — Допіру подарунок твоєму батькові.

— О!

— Я хвилююся, Олівере,— зізналася вона.

Ми переїхали мостом через Містік-рівер і влилися у різдвяний вуличний рух.

— Пусте,— сказав я.

— Ану ж я їм не сподобаюся? — не вгавала вона.

— Тоді ми просто замінимо тебе після Різдва,— відповів я. Марсі закопилила губу. Навіть і тепер її обличчя було розкішне.

— Скажи щось заспокійливе, Олівере,— попрохала вона.

— Я теж хвилююся,— сказав я.

***

Гротон-стріт. Ворота. Потім наші володіння. Довга під'їзна дорога. Дерева стояли голі, але тиша була лісова.

— Спокійно,— сказала Марсі. (Вона могла сказати "надто просторо", як я висловився про її апартаменти, але тепер була далека від такої дріб'язковості.)

***

—Знайомося, мамо, це Марсі Неш.

Принаймні прізвище її колишній чоловік має чудове — винятково м'яке і викликає нуль асоціацій.

— Ми щасливі, Марсі,що ви знайшли можливість приїхати,— сказала мама. — Ми чекали на зустріч із вами.

— Я вдячна, що ви мене запросили.

Яка пишна нісенітниця — штучно всміхаючись, дві гарно виховані жінки обмінювалися банальностями — цим опертям усього нашого суспільного ладу. Потім вони перейшли до "Ви, мабуть, стомилися після дороги?" та "Ви, мабуть, стомилися, поки готувалися до Різдва?"

Увійшов батько, і вони повторили той самий діалог. Винятком було лише те, що він не міг не показати, що знаходить її вродливою. Потім, оскільки за правилами гри Марсі мусила бути втомленою, вона зійшла вгору до відведеної їй кімнати, щоб трохи відпочити.

Залишившись утрьох, мама, батько і я запитали одне одного, як ідуть справи, і дізналися, що все у всіх гаразд. Що, природно, було приємно чути. Чи Марсі ("чарівна дівчина",— сказала мама) поїде з нами колядувати? Надворі страшенний холодяка.

— Марсі — витривала,— відповів я, мавши на увазі, мабуть, більше ніж просто будову її тіла. — Вона може славити Господа навіть і під час хуртовини.

— Краще буде, якщо вітер заглушить мій фальшивий спів,— сказала Марсі. Вона вийшла в такому костюмі, які цього року будуть носити лижники в Сант Моріц.

— Нічого, Марсі,— сказала мама, сприймаючи почуте надто буквально. — Головне — це esprit1.

Мама ніколи не пропускала нагоди замінити англійське слово французьким. Вона, чорт бери, два роки вчилася в коледжі "Сміт" і завжди це показувала.

— Чудовий костюм, Марсі,— відзначив батько. І я певний, що він захоплювався тим, що крій костюма не приховував її ... постави.

— Він не продувається вітром,— сказала Марсі.

— У цю пору року в нас буває дуже холодно,— зауважила мама. Зверніть увагу, можна прожити довге, щасливе життя, не балакаючи ні

про що, крім погоди.

— Олівер мене попередив,— сказала Марсі.

її вміння вести пустопорожню розмову було разючим. Вона ніби відбивала на лету м'яч.

***

О сьомій тридцять ми пристали біля церкви до двох десятків покидьків суспільства — представників вищого класу Іпсуїча. Нашим настарішим ко-лядником-заспівувачем був випускник Гарварду 1910 року сімдесятирічний Ліман Ніколс, наймолодшою була п'ятирічна Емі Гарріс, дочка мого колеґи-однокласника Стюарта.

1 esprit^/?.,) — дух, свідомість.

Стюарт єдиний з усіх не був зачарований Марсі. Що йому було до неї? Він так любив маленьку Емі (а вона його) й Сару, яка залишилася вдома з десятимісячним Бенджаміном.

Я раптом гостро усвідомив, що моє життя не стоїть на місці. Я відчував, як минає час, і в мою душу закрався смуток.

У Стюарта був великий автомобіль, і ми поїхали разом з ним. Я тримав Емі в себе на колінах.

— Ти дуже щасливий, Олівере,— сказав Стю.

— Я знаю,— відповів я.

Марсі, як слід було сподіватися, сказала, що ревнує.

***

"Прислухайтесь, то янголи співають ..."

Наш репертуар такий самий старий, як і наш маршрут: представники вищих кіл релігійної общини вітали наші музичні виступи чемними оплесками, слабеньким пуншем, молоком і печивом для дітей. Марсі з цікавістю спостерігала за заведеним порядком.

— Це провінція, Олівере,— виснувала вона.

О пів на десяту ми закінчили наші заплановані раути і, як вимагала традиція, закінчили (різдвяний каламбур, хо, хо) в герцогському маєтку "Дувр Гауз".

"Ой прийдіть усі, хто вірить..."

Я помічав, як мої батько й мати пантрують за нами. І мені дивно було бачити, що вони усміхаються. "Це тому, що я стою поруч із Марсі? А може, маленька Емі Гарріс полонила їхні серця, як вона полонила моє?"

Наїдки й напої в нашому домі були ліпші. Крім соків, для замерзлих дорослих був пунш. "Ти рятівник",— сказав випускник 1910 року Ніколс, поплескуючи мого батька по спині.

Незабаром усі розійшлися. Я налив собі пуншу. Марсі випила "ег-ног" (гаряче вино, збиті жовтки, молоко, цукор).

— Я задоволена, Олівере,— сказала вона і взяла мене за руку.

Мама, гадаю, помітила. І не була цим засмучена. Батько хіба що трохи заздрив.

Ми прикрашали ялинку, і Марсі хвалила маму за красу орнаменту. Вона відзначила кришталь зірки. "Чудовий кришталь, пані Баррет. Він виглядає, як чеський".

Він і був чеський. Мама купила його перед самою війною.

Потім мали місце інші милі дрібнички з минулого (деякі з часів, про які я хотів би, щоб моя сім'я забула). Коли вішали разки з кукурудзяних пластівців та журавлини, Марсі стримано зауважила:

— Хтось мусив працювати, як раб, щоб зробити ці гірлянди.

— Протягом усього тижня моя дружина майже нічого іншого й не робила,— легко відбив м'яча батько.

— Годі тобі,— зашарілася мама.

Не дуже палко бажаючи прикрашати ялинку, я цмулив теплу, заспокійливу рідину і думав, що Марсі їх романтизує.

Пів на дванадцяту ялинка прибрана, подарунки під ялинкою, і моя вічна вовняна панчоха висить поруч з іще однією старою для гості.