Острови в океані - Сторінка 4

Та чорти раз у раз наштрикують їх на вила, а як ні, то їх змиває хвилями в море, де на них чатують акули, а далі від берега кружляють уже й кашалоти, й кити-людожери, й усілякі інші морські страховиська. На самому вершечку острова збилися докупи собаки й коти, та чорти наштрикують на вила і їх; собаки куляться і скавучать, а коти задкують і дряпають чортів пазурами, і шерсть на них стовбурчиться, і врешті вони стрибають у море й чимдуж пливуть геть. Час від часу на котрогось нападає акула, і видно, як той кіт поринає під воду. Та здебільшого їм щастить урятуватися.

Тим часом із провалля вже пашить ядучим жаром, і тепер чорти тягнуть туди людей волоком, бо поламали свої вила об слуг божих. А ми з вами стоїмо посередині і незворушно все те споглядаємо. Ви щось собі занотовуєте, а я раз у раз освіжаюся з пляшки і вам теж даю освіжитися. Час від часу котрийсь чорт, зовсім упрівши від тяжкої праці, тягне повз нас якогось дебелого патера, а той щосили чіпляється пальцями, намагаючись заритися в пісок і уникнути страшного провалля, і чорт каже нам: "Даруйте, містере Томе. Даруйте, містере Боббі. Ну й роботи ж у нас сьогодні!" Потім, коли він, спітнілий і закіптюжений, повертається по нового слугу божого, я пропоную і йому ковтнути з пляшки, але він одказує: "Ні, дякую, містере Боббі. Я ніколи не п'ю на роботі".

Це може бути достобіса сильна картина, Томе, якщо нам пощастить надати їй належної сили та розмаху.

— Гадаю, на сьогодні вже цілком досить накреслень.

— Атож, мабуть, ваша правда,— сказав Боббі.— До того ж від цих накреслень мене бере спрага.

— Був колись такий Босх, у нього ця картина вийшла б чудово.

— Це не той, що винайшов магнето?

— Ні. Ієронім Босх. Дуже давній митець. І дуже добрий. А ще Пітер Брейгель малював таке.

— Теж давній?

— Дуже давній. І теж дуже добрий. Вам він сподобався б.

— К бісу давніх,— сказав Боббі.— Куди їм до нас братися. До того ж кінець світу ще не настав, то де їм, у біса, знати про нього більше за нас?

— Перевершити їх — нелегка річ.

— Не вірю жодному слову, що ви оце кажете,— мовив Боббі.— Ми з вами маємо таку картину, що після неї на їхні ніхто б і не глянув.

— А як би його випити ще скляночку?

— Авжеж, чорт забирай. Я зовсім забув, що ми в барі. Боже, благослови королеву. І який сьогодні день, ми з вами, Томе, забули. Тож вип'ємо за її здоров'я, я вас частую.

Він налив собі чарку рому, тоді подав Хадсонові пляшку жовтого джину, тарілку з лимонами, ніж і пляшку індійського тонізуючого напою.

— Колотіть самі своє бісове питво. У мене з душі верне від цих витребеньок.

Томас Хадсон змішав коктейль, додав до нього кілька крапель з пляшечки, крізь корок якої було простромлене чаїне перо, і підняв свою склянку. Тоді подивився на другий кінець прилавка.

— А ви що п'єте? — запитав він матросів.— Як зветься, можете вимовити?

— "Собача голова",— відказав один.

— Авжеж, "Собача голова",— потвердив Боббі й, діставши з льоду дві пляшки холодного пива, подав їм.— А от склянок нема. Були тут п'янюги, що цілий день шпурлялися склянками. Ну, всі мають що випити? За королеву, панове. Не думаю, що її дуже цікавить цей острів, і не певен, що їй так уже тут сподобалось. Але випиймо за королеву, панове. Хай благословить її бог.

Усі випили за здоров'я королеви.

— Напевне, вона чудова жінка, — сказав Боббі. — Але як на мене, то трохи бундючна. Мені завжди була більш до душі королева Александра. Мила жінка. Проте день народження королеви ми вшануємо як годиться. Острів наш невеликий, та патріотів на ньому не бракує. Один з тутешніх жителів воював у минулій війні, і йому відірвало руку. Хіба можна бути більшим патріотом?

— Чий, він каже, день народження? — спитав один матрос другого.

— Королеви Марії Англійської, — відказав Боббі. — Матері теперішнього короля-імператора.

— Це не та, чиїм ім'ям названо корабель? — запитав другий моряк.

— Томе, — сказав Боббі, — наступний тост ми з вами вип'ємо самі.

IV

Уже споночіло, і над островом повівав легкий бриз, розганяючи москітів та піщаних бліх. Усі судна давно повернулися в гавань і, піднявши утлегарі перед вузьким проходом, так і стояли тепер пришвартовані до трьох причалів, що тяглися впоперек від берега. Приплив швидко відкочувався назад, і ліхтарі суден відбивались у зеленавій проти світла воді, а вона відпливала так швидко, що аж вирувала навколо причалів і за кормою великого катера, на палубі якого вони сиділи.

У воді за бортом, там, де світло, відбиваючись від обшивки катера, сягало нефарбованих паль, і на тлі чорної пітьми під скелею темними колами вирізнялися старі автомобільні шини, що правили за кранці, стояла, тримаючись проти відпливу, зграйка сарганів, приваблених світлом. Вузькі й Довгі, так само зеленаві, як і вода, вони не шукали поживи, не заводили гри, а, ледь ворушачи хвостами, тримались на місці, заворожені світлом.

Катер Джонні Гуднера "Нарвал", де Томас Хадсон і Джонні чекали на Роджера Девіса, стояв носом проти відпливу, а позад нього, біля того ж таки причалу, корма до корми була пришвартована яхта, власник якої цілий день розважався в барі у Боббі. Джонні Гуднер сидів на стільчику на кормі, поклавши ноги на другий стільчик, і тримав у правій руці склянку "Тома Коллінза", а в лівій — довгий зелений стручок мексіканського перцю.

— Чудово,— сказав він.— Одкусюєш малесенький шматочок, і в роті починає вогнем пекти, а тоді охолоджуєш його оцим.

Він одкусив перший шматочок, проковтнув, видихнув "х-х-ху!", згорнувши човником язик, а тоді на довгу хвилю припав до високої склянки. Його повна нижня губа облизнула по-ірландському тонку верхню, і він усміхнувся самими сірими очима. Кутики рота в нього були загнуті догори, так що здавалося, ніби він от-от усміхнеться або щойно всміхнувся, але загалом рот мало що говорив про нього, коли не брати до уваги тонкої верхньої губи. Дивитися треба було на очі. Зростом і будовою він скидався на трохи обважнілого боксера середньої ваги, проте вигляд мав цілком спортивний, навіть простягшись отак вільно на стільцях,— бо коли б він утратив форму, в такій позі це одразу впало б у око. Обличчя його було темне від засмаги, а лущились тільки ніс і чоло, що ставало вищим у міру того, як рідшала чуприна. На підборідді виднів шрам, що міг би видатись за ямочку, якби його посунути трохи ближче до середини, а перенісся було помітно приплюснуте. Не можна сказати, що весь ніс був плескатий. Просто він мав такий вигляд, наче його робив модерний скульптор, висікаючи одразу з каменю, і зняв тут ледь-ледь більше, ніж належало.

— Томе, безпутнику, що ви робили стільки часу?

— Працював, і дуже сумлінно.

— Це на вас схоже,— сказав Джонні й одкусив ще шматочок перцю. То була зовсім зів'яла, поморщена перчина, завдовжки дюймів із шість.— Тільки перший раз пече,— мовив він.— Так само, як і кохання.

— А чорта. Перець щоразу пече.

— А кохання?

— К бісу кохання,— відказав Том Хадсон.

— Які думки! Які слова! Кого ви з себе вдаєте? Бідолашну вівцю, яку силоміць держать на цьому острові?

— Тут не держать овець, Джонні.

— Ну, то краба, що попався в сіть,— сказав Джонні.— Нам зовсім ні до чого, щоб ви стали жертвою або чимось там ще. Покуштуйте-но краще одну з цих перчин.

— Я вже куштував,— одказав Томас Хадсон.

— Та знаю я все про вас,— сказав Джонні.— Своїм блискучим минулим мене не здивуєте. Може, ви просто вигадали їх усіх. Чи, може, ви той, що перший привіз їх до Патагонії верхи на яках. Але я людина нової доби. Слухайте, Томмі. Я їв мексіканський перець, фарширований лососиною. Фарширований морським окунем. Фарширований чілійською скумбрією. Фарширований грудинкою мексіканської горлиці. Фарширований індичатиною і кротовим м'ясом. Його фарширують чим завгодно, а я купую. І почуваюся при цьому таким собі бісовим можновладцем. Але все те витівки. А найкраще — отака довга, прив'яла, нічим не нафарширована й неапетитна на вигляд перчина під чупанговим соусом. Ох ти ж чортяка!..— Він знову хукнув, висунувши згорнутий язик.—Цього разу я тебе таки перебрав.

І Джонні надовго припав до склянки з "Томом Коллінзом".

— Вона дає мені законний привід хильнути,— пояснив він по тому.— Мушу охолоджувати обпеченого рота, хай йому чорт. А ви чогось вип'єте?

— Хіба ще трохи джину з тоніком.

— Бой! — гукнув Джонні.— Ще склянку джину з тоніком для бвани.

Фред, один з хлопців-остров'ян, що їх капітан катера найняв для Джонні, приніс питво.

— Прошу, містере Томе.

— Дякую, Фреде,— сказав Томас Хадсон.— За королеву, хай благословить її господь.

Вони випили.

— А де це наш старий бахуряка?

— Вдома. Скоро з'явиться.

Джонні пожував ще трохи перцю, допив усе, що було в склянці, й запитав:

— Ну, а як воно насправді, друже?

— Все гаразд,— відказав Томас Хадсон.— Я навчився непогано жити сам-один і працюю як віл.

— Вам тут подобається? В розумінні — жити постійно.

— Так. Набридло вже мотатися по світу із своїми думами. Краще сидіти з ними тут. Мені тут справді непогано живеться, Джонні. Зовсім непогано.

— Тут добре жити,— сказав Джонні.— Добре для такого, як ви, що має якесь там внутрішнє життя. А от мені, який то ганяється за цим самим, то тікає від нього, ні біса тут не світить. А чи правда, що наш Роджер пристав до червоних?

— То про це вже пішов поголос?

— Так мені казали там на Заході.

— А що там за історія з ним сталася?

— Усього я не знаю. Але історія досить погана.

— Справді погана?

— Вони там судять про все по-своєму. Якщо ви маєте на думці дівчаток, то ні. А втім, клімат там такий, і свіжі овочі, і все інше, що й вони виганяються незгірше за отих їхніх футболістів. Якась п'ятнадцятирічна шмаркачка виглядає на всі двадцять чотири. А в двадцять чотири вона вже справжня Мей Уїтті. Якщо не маєш бажання женитися, то треба добре дивитись на їхні зуби. Та, врешті, й по зубах ні біса не визначиш. І всі вони мають маму, тата чи обох разом, і всі хочуть. То, звісно, той-таки клімат надає їм охоти. А ти на свою біду, буває, розпалишся, то де вже там питати в них шоферські права чи картку соціального забезпечення. Як на мене, щодо них слід би брати до уваги не вік, а зріст, вагу і взагалі на що вони здатні. Якщо судити лише за віком, то виходить надто несправедливо. Хоч з якого боку на це глянь.